Це спрощений, карикатурний приклад, але він ілюструє хронічну проблему, з якою стикається ідея групового добору. Усі побудовані на ній теорії індивідуальної самопожертви потерпають від внутрішньої суперечності. Народження і смерть індивідів відбуваються значно швидше й частіше, ніж вимирання і розщеплення груп. Можна вигадати математичні моделі, заклавши в них особливі умови, у яких груповий добір відіграватиме еволюційно важливу роль. Проте зазначені особливі умови зазвичай недосяжні в природі, хоч можна припустити, що релігія створює в людських групах саме такі за інших обставин нереалістичні особливі умови. Це цікавий поворот думки, але я не буду його продовжувати, лише зазначу, що сам Дарвін, котрий непохитно відстоював думку, що добір відбувається на рівні окремих особин, впритул підійшов до розгляду групового добору в контексті аналізу життєдіяльності людських племен:
Коли починається суперництво між двома племенами первісної людини, які живуть в одній місцевості, то якщо в одному з них (за інших рівних умов) буде більша кількість відважних, співчутливих і вірних одна одній осіб, завжди готових попередити інших про небезпеку, прийти на допомогу й захист одна одній, таке плем’я, безсумнівно, досягне більшого й переможе свого суперника… Себелюбні та сварливі люди не можуть гуртуватися, а без згуртування нічого неможливо досягти. Володіючи такими характеристиками в більш вираженій мірі ніж інші, плем’я пошириться, долаючи на своєму шляху інших; однак із плином часу, як учить нас уся дотеперішня історія, і воно буде здолане якимось іншим і ще більш обдарованим плем’ям78.
Щоб не зазнати критики з боку фахових біологів, які читатимуть цей підрозділ, мушу додати, що в строгому розумінні Дарвін говорить не про груповий добір, який передбачає, що з успішних груп народжують нові дочірні групи, частота яких зростає у ширшій популяції всіх груп. Натомість у Дарвіна йдеться про племена з альтруїстичними, схильними до співпраці індивідами, які зростають і стають численнішими за кількістю індивідів. Тобто описана ним модель більш схожа на поширення в Британії сірої білки, яка витіснила руду, а це екологічне заміщення, а не справжній груповий добір.
Перейдімо тепер від групового добору до мого розуміння того, яку користь для виживання давала релігія в процесі еволюції. Я належу до дедалі численнішої групи біологів, котрі вважають релігію побічним продуктом чогось іншого. Узагалі, на мою думку, теоретизуючи про еволюційну користь всіляких пристосувань для виживання, біологи повинні постійно пам’ятати про їхні можливі побічні наслідки. Ламаючи голову над еволюційною користю якого-небудь пристосування, ми інколи хибно формулюємо саме питання, тому вже назріла потреба взятися за його уточнення. Адже можлива ситуація, коли досліджуване нами явище (у нашому випадку релігія) безпосередньо не дає користі для виживання, а з’явилося як побічний наслідок чогось іншого, що таку користь дає. Краще зрозуміти ідею побічного продукту допоможе аналогія, взята зі сфери моєї компетенції — поведінки тварин.
Нічні метелики часто налітають на вогонь свічки, і ці події не видаються випадковими. Складається враження, наче комаха спеціально докладає зусиль, щоб принести якусь вогняну жертву. Їхню поведінку можна назвати «жертовним самоспаленням», але така провокативна назва порушує питання, як на білім світі природний добір міг її заохочувати? Я наполягаю на тому, що перш ніж зайнятися пошуком розумної відповіді, потрібно переформулювати саме питання. У цьому прикладі ми не маємо справи з самогубством. Те, що тут має вигляд самогубства, є ненавмисним побічним наслідком дечого іншого. Але чого саме? Ось одне з можливих пояснень, яке чудово ілюструє мою думку.
Штучне освітлення почало розвіювати пітьму ночі відносно недавно. Не так давно єдиними джерелами світла серед ночі були місяць і зірки. Вони розташовані на величезній відстані, тому їхні промені для практичних потреб можна вважати паралельними. Завдяки цьому вони слугують чудовими орієнтирами в просторі. Відомо, що комахи використовують небесні світила, зокрема сонце й місяць, щоб рухатися по прямій траєкторії. За допомогою такого самого компаса, лише змінивши знак на протилежний, вони можуть повертатися назад у пункт відправлення. Нервова система комахи добре пристосована до вироблення тимчасових правил поведінки на кшталт такого: «Рухатися слід так, щоб промені світла постійно падали на око під кутом 30°». Оскільки комахи мають складне, або фасеткове око (у вигляді прямих трубочок, які розходяться з центру ока, як голки на їжакові), для дотримання цього правила на практиці потрібно лише розташовуватися так, щоб світло постійно потрапляло на одну конкретну трубочку-оматидій.