Не можу викинути з голови моторошну проповідь, яку я в дитинстві почув у нашій шкільній церкві. Але її моторошність стала для мене зрозумілою лише згодом; а тоді мій дитячий мозок сприйняв її так, як задумав проповідник. Він розповів про загін солдат, які маршем перетинали залізничну колію. У певний момент сержант, який керував ними, відволікся і не дав команди зупинитися. Солдати були настільки вимуштрувані слухатися наказів, що продовжували покірно марширувати прямо під колеса поїзда, який у цей час нагодився. Зараз я не вірю в правдивість цієї історії і сподіваюся, що проповідник також не вірив у неї. Але тоді, будучи дев’ятирічним хлопчиком, я в ній навіть не засумнівався, бо почув її з уст авторитетної дорослої людини. Вірив у цю байку священик чи ні, але він явно хотів викликати у нас захват цими солдатами й готовність, як вони, покірно й беззастережно виконувати накази, навіть найбезглуздіші, які надходять від керівництва. Зі свого боку можу сказати, що ми справді захоплювалися ними. Подорослішавши, я не можу повірити, що тоді, в дитячі літа, всерйоз переймався, чи стане мені сили карбувати кроки під колеса поїзда, коли цього вимагатиме обов’язок. Ось такі, вірте чи ні, думки крутилися тоді в моїй голові. Проповідь справила глибоке враження на мене — настільки глибоке, що я її запам’ятав і переказав вам.
Якщо чесно, я не думаю, що мій священик вкладав релігійний зміст у свою проповідь. Мабуть, головна мораль проповіді була більше військовою, ніж релігійною, в дусі «Наступу легкої бригади» Теннісона, яку він з успіхом міг продекламувати замість своєї байки:
«Вперед» означає «під ядра і кулі».
Виконують мовчки наказ —
«Наказу дурнішого ми ще не чули,
Але боягузів нема серед нас!»
Ніхто не спитався: «Для чого? Навіщо?..»
Легкої кінноти пекельна робота:
Долиною смерті, де кулі лиш свищуть
Летить у безсмертя бригада кінноти34.
(На одному з найперших — і найбільш рипучих — аудіозаписів людського голосу лорд Теннісон декламує цю свою поему. Його замогильний голос лунає, наче з довгого, темного тунелю, який простягається в глибини минулого, доречно доповнюючи моторошний зміст вірша.) Верховному командуванню хіба в нічному жахітті може привидітися, щоб кожен солдат мав право виконувати або не виконувати накази на свій розсуд. Держави, які дозволяють своїм рядовим діяти на власний розсуд, зазвичай програють війни. Тому беззастережне виконання наказів із загальнодержавного погляду залишається корисним практичним правилом, навіть якщо воно інколи призводить до трагедій. Солдатів муштрують, щоб вони поводилися, як автомати або комп’ютери.
Комп’ютери роблять те, що їм накажуть. Вони покірно виконають будь-які команди, видані зрозумілою їм мовою програмування. Завдяки цьому ми отримуємо від них корисний результат у вигляді гарно оформленого тексту або безпомильних розрахунків. Однак із цих самих причин вони не менш покірно виконають шкідливі команди. Вони не можуть знати, які наслідки — корисні чи шкідливі — матимуть задані їм команди. Вони просто їх виконують — так само, як мали б це робити солдати. Їхня беззастережна справність робить їх корисними для нас, але водночас і вразливими до зараження комп’ютерними вірусами та всілякими «червами». Написану з лихим задумом програму, яка наказуватиме: «Скопіюй мене й відправ на кожну адресу з цієї адресної книги», — буде покірно виконано. Спершу на одному комп’ютері, потім на наступному й так далі, і далі, і далі, завдяки чому вірус поширюватиметься в геометричній прогресії. Дуже важко чи навіть неможливо створити комп’ютер, який буде одночасно покірним у корисних справах і стійким до зараження.
Якщо я добре впорався з підготовчою роботою, то ви вже зрозуміли, у чому полягає моя теза про мозок дитини та релігію. Природний добір заохочував формування в дитячому мозку схильності вірити всьому, що кажуть батьки або старійшини племені. Довірлива покірність була корисною для виживання дитини так само, як тримання курсу відносно місяця для нічного метелика. Проте вона має зворотний бік — безвільну легковірність, неминучий побічний наслідок якої — вразливість до зараження свідомості вірусами. З абсолютно зрозумілих причин, пов’язаних з еволюційним виживанням, мозок дитини має бути запрограмований довіряти батькам та іншим дорослим, на яких вкажуть батьки. Автоматичний наслідок цієї довіри — нездатність відрізнити добру пораду від поганої. Дитина не може знати, що «не плавай у Лімпопо, бо вона кишить крокодилами» — це добра порада, а «коли настане повний місяць, принеси в жертву богам козу, бо інакше не випаде дощ» — це в кращому разі марнування часу та кіз. Для неї обидва попередження звучать однаково переконливо. Обидва походять від авторитетного джерела й були сказані серйозним голосом, який викликає повагу й вимагає покори. Те саме стосується тверджень про світ, всесвіт, мораль і природу людини. Відтак можна передбачити, що, коли дитина виросте, вона цілком природно перекаже все це без перебору своїм дітям — як зерно, так і полову, — супроводжуючи свої слова тим самим заразним ореолом серйозності.