З цього пояснення випливає, що в різних географічних регіонах поруч із цінними елементами традиційної мудрості (наприклад, уявленням, що тваринний перегній покращує врожай) від покоління до покоління передаватимуться різні безпідставні вірування, які, на відміну від перших, не базуються на жодних фактах, але користуються не меншою довірою. Також воно передбачає, що в різних місцях виникатимуть свої забобони та відірвані від фактів вірування, які далі розвиватимуться (тобто змінюватимуться від покоління до покоління) внаслідок випадкового поширення їх варіантів або під впливом механізму, аналогічного дарвінівському добору. Врешті-решт ці варіанти накопичать багато відмінностей від початкової форми, від якої вони всі походять. Так само в умовах географічного розділення на достатньо довгий період часу з однієї прамови поступово виникають кілька окремих мов (до цієї теми я згодом повернуся). Те саме, вочевидь, відбувається з безпідставними, довільними віруваннями й заборонами, які передаються від одного покоління до наступного — віруваннями, які зародилися завдяки практично корисній податливості дитячого мозку до програмування.
Духовні лідери добре знають про вразливість дитячого мозку та важливість індоктринації в ранньому віці. Коли єзуїти заявляють: «Дайте нам дитину до семирічного віку, і ми зробимо з неї людину», — вони не перебільшують. Це влучна (і лиховісна), хоч і банальна заява. Джеймс Добсон, засновник горезвісного руху «У центрі уваги — сім’я»35, який поширився в останні десятиліття, також добре знає цей принцип: «Майбутнє нації визначатиме той, хто контролює, чому вчать молоде покоління і який досвід воно отримує — що бачить, чує, думає і в що вірить»79.
Сподіваюся, ви пам’ятаєте моє застереження, що висунута мною гіпотеза про корисну легковірність дитини — лише один із можливих прикладів того типу характеристик, побічним наслідком яких може бути релігія (так само, як налітання нічних метеликів на вогонь — побічний наслідок їхньої орієнтації в просторі за допомогою місяця та зірок). Незалежно від мене тезу про те, що релігія з’явилася як побічний продукт звичайних психологічних установок останнім часом розвинули етолог Роберт Гайнд у книзі «Чому боги не вмирають» та антропологи Паскаль Буає у книзі «Пояснення релігії» і Скотт Етрен у книзі «У богів ми віруємо». Точніше сказати, для двох останніх релігія — не якийсь один побічний продукт, а багато побічних продуктів, адже антропологи завжди особливу увагу приділяли розмаїттю світових релігій, а не тільки їх спільним характеристикам. Виявлені ними факти дивують нас тільки тому, що ми про них раніше не чули. Усі релігійні вірування здаються дивними людям, яким вони не прищеплювалися з дитинства. Вивчаючи камерунський народ фанг, Буає з’ясував, що вони вірять,
що відьми мають додатковий внутрішній орган, який своїм виглядом схожий на тварину. Цей орган вилітає з тіла відьми вночі, щоб попсувати іншим людям врожай або отруїти їм кров. Також вважається, що відьми час від часу збираються на величезні бенкети, під час яких поїдають своїх жертв та планують свої майбутні напади. Від багатьох людей можна почути, що друг їхнього друга на власні очі бачив, як відьма пролітала вночі над селом верхи на банановому листку, метаючи чародійні стріли в безпечних жертв.
Далі Буає переповідає кумедну історію з власного досвіду:
Я розповідав про це та інші дивацтва під час вечері з колегами в Кембриджі, коли один із гостей, відомий кембриджський богослов, обернувся до мене і сказав: «У цьому й полягає привабливість та складність антропології. Вам доводиться пояснювати, як люди можуть вірити в такі нісенітниці». Мене ошелешило від такого повороту. Але розмова перескочила на інші теми, перш ніж я дібрав доречну відповідь про чайники й горщики.
Якщо припустити, що згаданий у розповіді кембриджський богослов був типовим християнином, то він мав вірити в такі історії: