Таким чином, альтернативні пояснення релігії як побічного наслідку були запропоновані Гайндом, Шермером, Буає, Етреном, Блумом, Деннеттом, Келеменом та іншими. Деннетт згадує цікаву гіпотезу про те, що ірраціональність релігії може бути побічним продуктом одного особливого ірраціонального механізму, закладеного в нашому мозку, — нашої генетично корисної схильності закохуватися.
Антропологиня Гелен Фішер у книзі «Чому ми закохуємося» чудово описала безрозсудність романтичної закоханості та надзвичайні перебільшення, які вона породжує в свідомості закоханого, повністю відірвані від реалій життя. Поміркуйте самі. Якщо взяти чоловіка, дуже малоймовірно, щоб яка-небудь конкретна жінка серед його знайомих була в сотні разів привабливішою за її найближчу конкурентку, але саме так він її описуватиме, коли «закохається». Тому раціональнішою з огляду на такі реалії була б якась форма «поліаморії» (думка, що людина може одночасно любити кількох представників протилежної статі, як ми любимо різні вина, композиторів, книги чи види спорту), а не фанатична моногамна пристрасть, у яку ми впадаємо. Ми охоче приймаємо думку, що можна любити більш ніж одну дитину, двох батьків, усіх братів і сестер, кількох учителів, друзів і домашніх тварин. У цьому контексті хіба не здається дивною абсолютна ексклюзивність, яка вимагається від подружньої любові? Але саме її від нас очікують і ми очікуємо від своїх партнерів. Для цього повинна бути причина.
Гелен Фішер та інші показали, що закоханість супроводжується унікальними станами мозку, для яких характерна наявність дуже специфічних нейроактивних речовин (фактично, природних наркотиків). Еволюційні психологи погоджуються з нею в тому, що ірраціональна любов з першого погляду може бути механізмом, покликаним забезпечити вірність одному партнерові на достатній період часу, щоб разом виростити дитину. Так, дарвінізм вказує на велику кількість причин, чому індивід повинен ретельно підходити до вибору партнера. Але ж, коли вибір зроблено, хай навіть він невдалий, і відбулося зачаття дитини, значно важливіше залишатися поруч з обраним партнером попри всі негаразди принаймні доти, доки дитина не стане на ноги.
Чи може ірраціональна релігійність бути побічним наслідком ірраціональних механізмів, які природний добір заклав нам у мозок, щоб ми закохувалися? Релігійна віра справді має спільні ознаки з закоханістю (а те й інше за багатьма ознаками схоже на перебування під наркотичним «кайфом»36). Проте нейропсихіатр Джон Смітіс застерігає, що між цими двома видами манії простежуються як вагомі відмінності за ділянками мозку, які вони активують, так і деякі подібності:
Одним із численних проявів релігії є сильна любов до однієї надприродної особи, Бога, а також поклоніння усьому, що з нею пов’язане. Людським життям найбільшою мірою керують наші егоїстичні гени та процеси підкріплення. Релігія щедро пропонує своїм послідовникам позитивне підкріплення: приємне й утішне відчуття, що тебе люблять і захищають у цьому небезпечному світі, втрата страху перед смертю, надія, що у відповідь на твою молитву в скрутну хвилину надійде допомога з неба тощо. Схоже спостерігаємо й у романтичній закоханості в іншу реальну особу (зазвичай протилежної статі) — та сама повна зосередженість на цій особі та пов’язані з нею позитивні підкріплення. Поштовх цим відчуттям можуть давати речі, пов’язані з коханою особою: листи, фотографії або навіть, як було у вікторіанські часи, локони волосся. Стан закоханості супроводжується багатьма фізіологічними проявами, наприклад глибокими зітханнями84.