Широкі антропологічні огляди людських суспільств на кшталт «Золотої гілки» Джеймса Фрейзера вражають нас розмаїттям ірраціональних вірувань. Закріпившись у певній культурі, такі вірування передаються наступним поколінням, розвиваються і розгалужуються, наче з ними теж відбувається біологічна еволюція. Проте Фрейзер вбачає у них і деякі загальні принципи, наприклад «гомеопатичну магію», коли в заклинаннях і чаклуванні використовується якийсь символічний аспект реального об’єкта, на який спрямовується вплив. Трагічною ілюстрацією цього принципу може бути віра в те, що порошок із рога носорога має властивості афродизіака. Ця абсолютно безпідставна легенда базується на поверховій схожості рога з чоловічим пенісом. Факт поширеності «гомеопатичної магії» говорить про те, що нісенітниці, якими заражаються податливі голови, не зовсім випадкові та довільні.
Виникає спокуса продовжувати біологічну аналогію і з’ясувати, чи не відбувається з цими нісенітницями щось на кшталт природного добору. Можливо, якісь ідеї мають більший потенціал для поширення ніж інші завдяки своїй особливій привабливості, перевазі або сумісності з психологічними диспозиціями людини? Чи можна таким чином пояснити природу й характеристики сучасних релігій — так само, як природним добором пояснюються особливості живих організмів? У цьому контексті важливо розуміти, що під «перевагою» мається на увазі винятково здатність виживати та поширюватися, яка не передбачає позитивної оцінки, якою би ми, люди, могли пишатися.
Але навіть еволюційна модель не обов’язково вимагає, щоб відбувався природний добір. Біологи визнають, що ген може поширитися в популяції не завдяки якимось своїм позитивним якостям, а просто через те, що йому пощастило. Цей процес називається дрейфом генів. Біологи не дійшли одностайної думки щодо його значущості порівняно з природним добором. Але сам цей процес на сьогодні отримав визнання у вигляді так званої нейтральної теорії молекулярної еволюції. Якщо ген зазнає мутації, внаслідок якої набуває модифікованої форми, яка дає ті самі результати, що й початкова форма, то відмінність між формами має нейтральний характер, а отже, природний добір не може віддати перевагу якійсь із них. Однак під впливом того, що статистики називають помилкою вибірки, яка стається під час зміни поколінь, новоутворена форма може зрештою витіснити початкову форму з генофонду популяції. І це буде справжня еволюційна зміна на молекулярному рівні (навіть якщо на рівні цілих організмів жодні зміни не спостерігатимуться), яка має нейтральний характер і ніяк не пов’язана з перевагою для виживання, а отже, з природним добором.
Існування аналога дрейфу генів у культурі — життєздатна ідея, про яку не слід забувати у вивченні еволюції релігії. Мова розвивається в квазібіологічний спосіб, хоч напрямок її еволюції не демонструє якоїсь постійної спрямованості, а лише випадковий дрейф. Вона передається наступним поколінням за допомогою культурного механізму, схожого на генетичне успадкування, поступово нагромаджуючи зміни протягом століть, поки нарешті різні її гілки не досягнуть стану, в якому будуть не зрозумілими носіям одна одної. Можливо, еволюція мови частково підпорядковується своєрідній формі природного добору, але ця думка не викликає особливої довіри. Нижче я покажу, що такого роду гіпотези висувалися для пояснення деяких помітних тенденцій у розвитку мови, наприклад «великого зсуву голосних», що відбувся в англійській мові протягом ХV—ХVІІІ століть. Але для більшості спостережуваних явищ немає потреби у функціоналістській гіпотезі. Правдоподібніше, що зазвичай еволюція мови більш схожа на культурну версію випадкового дрейфу генів. У різних частинах Європи латина в процесі поступового дрейфу перетворилася на іспанську, португальську, італійську, французьку, ретороманську мови та їхні різноманітні діалекти. М’яко кажучи, важко знайти якісь локальні переваги або «чинники добору», які б пояснювали ці еволюційні зсуви.