Підозрюю, що в процесі еволюції релігії, як і мови, значну роль відіграє випадковість, починаючи з її зародження, яке було достатньо довільним, щоб породити приголомшливе (і часом вибухонебезпечне) розмаїття, яке ми зараз спостерігаємо. Разом із тим, наявність вагомих спільних характеристик у всього широкого спектра релігій може пояснюватися впливом своєрідної форми природного добору та фундаментальною психічною єдністю людства. Наприклад, у вченнях багатьох релігій постулюється об’єктивно неправдоподібна, але суб’єктивно приємна теза про те, що наша особистість переживає смерть нашого тіла. Ідея безсмертя прижилася і поширилася, бо потурає нашому прагненню видавати бажане за дійсне. А таке прагнення випливає з майже універсальної схильності людської психіки підпорядковувати віру бажанням («Родило думку ту бажання, сину»37, — як сказав Генріх ІV синові у другій частині Шекспірової п’єси38).
Не викликає сумнівів, що багато атрибутів релігії добре пристосовані для того, щоб сприяти виживанню самої релігії та своєму власному виживанню у вирі людської культури. Постає тільки питання, завдяки чому було досягнуто цієї пристосованості: завдяки «розумному задуму» чи природному добору. Припускаю, що до відповіді на це питання причетні обидва чинники. Задум утілюють релігійні лідери, які добре вміють вигадувати різні виверти, що сприяють виживанню релігії. Мартін Лютер чудово усвідомлював, що розум — запеклий ворог релігії, тому часто застерігав про його небезпеку: «Розум — це найгірший ворог віри; він ніколи не приходить на підмогу в духовних справах, а в більшості випадків виступає проти Слова Божого, зустрічаючи зі зневагою все, що йде від Бога»85. І ще: «Кожен, хто хоче жити життям праведного християнина, повинен вирвати очі в свого розуму». І знову: «Розум потрібно гасити в душі кожного християнина». Лютерові напрочуд добре вдавалося цілеспрямовано конструювати несвідомі аспекти релігії, які сприяли її виживанню. Але з цього зовсім не випливає, що саму релігію створив він або хтось інший. Вона цілком могла сформуватися під дією своєрідної (негенетичної) форми природного добору, тобто Лютер її не створював, а тільки мудро опікувався її ефективністю.
Навіть якщо звичайний дарвінівський добір генів заохочував розвиток психологічних нахилів, які породили релігію як свій побічний наслідок, дуже сумнівно, щоб він визначав її деталі. Застосувати яку-небудь іншу версію теорії добору до формування цих деталей можна, як я зазначав вище, лише в тому разі, якщо замінити гени їх культурними еквівалентами. Чи можна стверджувати, що релігії складаються з такого матеріалу, як меми?
У релігійних питаннях істина — це лише думка, яка пережила інші.
Оскар Вайлд
На початку розділу я зазначав, що, оскільки дарвіністський природний добір не допускає марнотратства, будь-яка універсальна характеристика біологічного виду, наприклад релігія, має давати користь, бо інакше вона б не закріпилася. Проте вигода від неї не обов’язково має бути спрямована на виживання або репродуктивний успіх індивіда. Ми вже згадували, що повсюдність такої дрібної прикрості, як застуда, серед представників нашого виду пояснюється вигодою, яку її симптоми приносять генам вірусу, що цю хворобу спричиняє40. Але не обов’язково, щоб вигоду набували гени; достатньо, щоб її набували будь-які реплікатори. Просто гени — найвідоміший приклад реплікаторів. Але є й інші меми, наприклад комп’ютерні віруси та одиниці культурної спадщини. Щоб добре зрозуміти, що таке меми, спершу слід іще раз ретельно розглянути механізм природного добору.
У найзагальнішому вигляді природний добір можна описати як вибір між альтернативними реплікаторами. Реплікатор — це блок закодованої інформації, здатний створювати точні свої копії, допускаючи інколи в них неточності, або «мутації». Завдяки варіативності копій вступають у дію дарвінівські закони. Ті версії реплікатора, які успішніше копіюються, стають численнішими, ніж альтернативні версії, котрим щось заважає копіюватися так само успішно. Це в найпримітивнішому вигляді і є природний добір. Гени — найзнаменитіші з реплікаторів. Вони являють собою ланцюжки ДНК, які можуть нескінченно дублювати себе (майже завжди з непохибною точністю) від покоління до покоління. Теорія мемів порушує питання, чи існують одиниці культурного наслідування, які поводяться як справжні реплікатори на кшталт генів. Меми не обов’язково мають бути повними аналогами генів, хоч, звісно, що більше вони схожі на гени, то простіше буде розробити для них теорію. Мета цього підрозділу — спробувати з’ясувати, чи здатна теорія мемів пояснити феномен релігії.