У світі генів випадкові помилки, які виникають у процесі копіювання (мутації), забезпечують наповнення генофонду популяції різними варіантами одного гена, які називаються «алелями» і конкурують між собою. За що ж вони конкурують? За конкретну позицію на хромосомі, закріплену за ними. Яким чином вони конкурують? Звісно, не у вигляді прямого двобою між двома молекулами, а через своїх «представників». Роль представників виконують «фенотипові ознаки» — характеристики на кшталт довжини ноги або кольору хутра, які представляють гени на рівні анатомії, фізіології, біохімії чи поведінки організму. Доля гена зазвичай нерозривно пов’язана з долею тіла, в якому він успішно закріпився. Впливаючи на тіло, ген може покращувати або погіршувати свої шанси на виживання в генофонді. Зі зміною поколінь змінюється співвідношення різних алелів у генофонді популяції, залежно від успішності їхніх фенотипових представників.
Чи можна те саме сказати про меми? На відміну від генів, вони не мають нічого, що хоча б віддалено нагадувало хромосому, алель та статеву рекомбінацію. Сукупність мемів («мемофонд») розмитіша й гірше впорядкована ніж сукупність генів (генофонд). Проте є очевидне раціональне зерно в понятті мемофонду, в якому може змінюватися «частота» мемів у результаті конкуренції між їх альтернативними варіантами.
Дехто виступає проти меметичного пояснення релігії, наводячи різні причини, які здебільшого зводяться до того, що меми не зовсім схожі на гени. На сьогодні генетики добре вивчили фізичну будову генів (які складаються з ланцюжків ДНК), тоді як будова мемів не відома й різні меметики збивають з пантелику одне одного, пов’язуючи меми то з одним фізичним носієм, то з іншим. Де розміщуються меми? Лише в мозку? Чи будь-який паперовий примірник або електронну копію, скажімо, вірша-потішки також можна вважати мемом? Мало того, якщо гени створюють свої копії з дуже високою точністю, то хіба меми, якщо вони взагалі розмножуються, не допускають значних перекручень?
Приписувані поняттю мемів недоліки насправді перебільшено. Найсерйозніше заперечення проти нього полягає в тому, що точність копіювання мемів не достатньо висока, щоб вони могли функціонувати як реплікатори в еволюційному процесі. Адже якщо «темпи мутації» у кожному поколінні високі, мем може змінитися до невпізнаваності ще до того, як еволюційний добір встигне вплинути на його частоту в мемофонді. Але це надумана проблема. Уявіть досвідченого теслю або доісторичного виробника кремнієвих знарядь, який демонструє молодому учневі конкретну навичку. Якщо учень точно повторюватиме кожен рух руки майстра, то якраз у такому випадку мем виродиться до невпізнаваності вже через кілька актів передачі знання між послідовними поколіннями. Проте учень не буде бездумно наслідувати кожен рух руки майстра. Він зафіксує мету, якої намагається досягти майстер і поставить її перед собою. Якщо потрібно забити цвях урівень, він зробить стільки ударів молотком, скільки для цього знадобиться, а не обов’язково ту саму кількість, якої вистачило майстрові. Саме такі правила можуть передаватися без змін під час незліченної кількості актів наслідування, тоді як деталі їх виконання можуть відрізнятися від індивіда до індивіда й від випадку до випадку. Кількість петель у плетінні, вузлів на мотузці або рибальській сіті, перегинів паперу в оригамі, корисні дрібнички в теслярстві або гончарстві — в усьому цьому можна виділити окремі елементи, які мають гарні шанси бути переданими через незліченну кількість актів наслідування, не зазнавши при цьому змін. Деталі виготовлення можуть набувати унікальних форм, але суть передається далі без змін — завдяки цьому аналогія між мемами й генами все-таки працює.
У передмові до книги Сьюзен Блекмор «Мемомашина» я навів приклад, як майстри мистецтва оригамі виготовляють із паперу модель китайської джонки. Ця досить непроста процедура складається з тридцяти двох перегинань паперу, в кінці якої отримуємо привабливий результат — іграшкову китайську джонку. Але в процесі виготовлення, або «ембріонального розвитку», джонки є ще три інші цікаві стадії: «катамаран», «скринька з двома віками» та «рамка для фотографії». Уся ця процедура мені справді нагадує згинання і розгинання, які відбуваються з мембранами зародка, який проходить послідовні стадії бластули, гаструли й нейрули. Я навчився робити китайські джонки від батька десь у тому самому віці, в якому він навчився цього мистецтва в школі. Мода на виготовлення джонок із паперу, започаткована директрисою, пронеслася його школою, наче епідемія кору, а потім так само швидко зійшла нанівець. Через двадцять шість років, коли директриси вже не було на світі, я пішов до тієї самої школи. Навчившись виготовляти джонки від батька, я знову приніс цю моду до школи, де вона ще раз пронеслася, мов епідемія кору, а потім так само безслідно відмерла. Епідемічний характер поширення такої засвоюваної навички свідчить про те, що передача мемів може відбуватися з високою точністю. Можна не сумніватися, що джонки, які робили ровесники мого батька в 1920-ті роки, принципово не відрізнялися від джонок моїх ровесників у 1950-ті.