У такому гарному настроєнні духа й застав мене мій учитель, коли ноги мої майже без мого відома, обійшовши навколо сливе цілу обитель, принесли мене туди, де ми розійшлися були дві години тому. Вільям був уже там, і те, що він мені сказав, відвернуло мене від моїх розважань і знов скерувало мій ум на похмурі тайнощі абатства.
Вільям виглядав дуже задоволеним. В руці він тримав Венанціїв аркуш, який він нарешті розшифрував. Ми пішли до нього в келію, подалі від нескромних вух, і він переклав мені те, що там прочитав. Ось що говорив грецький текст після фрази зодіакальною абеткою (secretum finis Africae manus supra idolum age primum et septimum de quatuor):
Страхітлива трутизна, яка дає очищення…
Найкраща зброя, щоб знищити ворога…
Використовуй простих людей, нікчемних і потворних, черпай утіху з їх вад… Вони не мають померти… Не в домівках людей знатних і могутніх, а в сільських поселеннях, після щедрої трапези та узливань… Опецькуваті тіла, потворні обличчя.
Ґвалтують дівиць і лежать з блудницями, без зла і страху.
Інша істина, інший образ істини…
Шанигідні смоківниці.
Безсоромний камінь котиться рівниною… На очах.
Треба обманювати й обманом заганяти в пастку, говорити протилежне, ніж думаєш, говорити одне, а мати на увазі інше.
Цикади співатимуть їм із землі.
Оце й усе. Як на мене, це мало що давало, майже нічого. Схоже на маячню причинного — так я й сказав Вільямові.
«Може бути. І мій переклад робить це ще безглуздішим, ніж воно є насправді. Бо греку я знаю досить приблизно. І все ж, навіть якщо припустити, що Венанцій був божевільний або що божевільним був автор книги, це не пояснює, чому стільки людей — і не всі з них божевільні — докладали таких зусиль, спочатку щоб сховати цю книгу, а відтак — щоб знайти її…»
«Хіба ці нотатки взято з тієї таємничої книги?»
«Усе це, безперечно, занотував Венанцій. Сам бачиш, це не давній пергамен. Він, мабуть, записував собі дещо, читаючи книгу, інакше не писав би по-грецьки. Він, певно, скорочено переписав деякі фрази з книги, яку виніс з finis Africae. Принісши її до скрипторію, він почав читати, занотовуючи те, що йому здавалось вартим уваги. Тоді щось сталося. Може, йому стало погано, або він почув, що хтось надходить. Тоді він поклав книгу разом із нотатками під свій стіл, збираючись повернутися до неї наступного вечора. Хай там як, але лише цей аркуш дасть нам змогу розгадати природу цієї таємничої книги, і тільки з природи цієї книги ми зможемо виснувати природу вбивці. Бо в кожному злочині, скоєному задля володіння якимсь предметом, природа сього предмета має дати нам якусь вказівку, нехай навіть дуже незначну, на природу вбивці. Якщо вбивство здійснене задля жмені золота, значить, убійник — людина жадібна, якщо ж задля книги, значить, убійник прагне зберегти для себе таємниці цієї книги. Тому належить дізнатись, про що йдеться у книзі, якої ми не маємо».
«Із цих кількох рядків ви зможете зрозуміти, про яку книгу йдеться?»
«Любий Адсо, ці рядки схожі на уривки з якогось священного тексту, і значення їх виходить за межі дослівного. Коли я читав їх нині вранці, після нашої розмови з келарем, мене вразив той факт, що й тут є натяк на посполитих і селян як носіїв істини, відмінної від істини мужів учених. Келар дав нам зрозуміти, що з Малахією його зв'язує якесь дивне спільництво. Може, Малахія переховує якийсь небезпечний єретичний текст, що його дав йому Ремиґій? Тоді, схоже, Венанцій прочитав і занотував якісь таємничі вказівки щодо спільноти грубих і неотесаних людей, які повстали проти всього і всіх. Але…»