«О, ні, любий брате, — мовив він, — слушним мені здається якраз протилежне, адже всі Євангелія твердять, що Христос був чоловіком, і пив, і їв, а за своїми безперечними чудами був також Богом, і це просто впадає в очі!»
«Маги і ворожбити теж творили чудеса», — гонористо сказав Дальбена.
«Авжеж, — відрізав Єронім, — але вони послуговувались мистецтвом чаклування. То ти хочеш прирівняти Христові чуда до чаклунського мистецтва? — Ціле товариство обурено загомоніло, що зовсім цього не хоче. — І врешті, — вів далі Єронім, передчуваючи близьку перемогу, — чи мосьпан кардинал Поджетто наважився б вважати віру в убогість Христа єретичною, якщо на твердженні цім спочиває ціле правило такого ордену, як францисканський, і нема такого краю, куди б не дісталися його сини, проповідуючи і проливаючи свою кров, від Марокко до Індії?»
«Святий Петре Іспанський, — пробурмотів Вільям, — захисти і оборони нас».
«Брате мій улюблений, — загорлав тоді Дальбена, ступаючи крок вперед, — можеш говорити про кров своїх братів, та не забувай, що повинність сю сплачували й ченці інших орденів…»
«Зі всією моєю шанобою до мосьпана кардинала, — заверещав Єронім, — жоден домініканець не загинув серед невірних, а тим часом лише за моєї пам'яті дев'ять міноритів померло мученичою смертю!»
Тоді підвівся багряний на виду домініканець, єпископ Альборейський: «Тоді я вам доведу, що ще заки мінорити дісталися до Татарії, Папа Інокентій послав туди трьох домініканців!»
«Справді? — гигикнув Єронім. — А от я знаю, що мінорити в Татарії вже вісімдесят років і збудували сорок церков по цілій країні, а домініканці мають лише п'ять осередків на узбережжі і всього їх там п'ятнадцятеро ченців! І це вирішує питання!»
«Нічого це не вирішує, — гаркнув єпископ Альборейський, — бо ці мінорити породжують всіляких святеників та беґінів, як сучки породжують цуценят, приписують все собі, вихваляються мучениками, а самі будують розкішні церкви, носять пишне облачення і продають та купують, як усі інші ченці!»
«Ні, мосьпане, аж ніяк, — втрутився Єронім, — самі вони не купують і не продають, а роблять це через прокураторів апостольського престолу, і все є власністю прокураторів, а мінорити цим тільки користуються!»
«Справді? — гигикнув альбореєць. — А скільки разів ти сам продавав, без всяких прокураторів? Знаю я ту історію з маєтками, які…»
«Якщо я це зробив, я згрішив, — поспішно перебив його Єронім, — не приписуй орденові того, що, можливо, було лиш моєю слабкістю!»
«Всечесні браття, — втрутився Аббон, — ми ж обговорюємо питання не про те, чи мають бути убогими мінорити, а чи був убогим Наш Господь…»
«Отож-бо, — знов подав голос Єронім, — щодо сього питання я маю аргумент, гострий, наче меч…»
«Святий Франциску, спаси і захисти своїх дітей…» — зневірено мовив Вільям.
«Аргументом цим є те, — вів далі Єронім, — що східні християни і греки, які далеко ліпше від нас знайомі з вченням святих отців, не сумніваються в убогості Христа. І якщо ці єретики і схизматики так явно підтримують цю таку явну істину, то хіба ми не будемо ще більшими єретиками і схизматиками, заперечуючи її? Якби вони чули, що хтось з нас проповідує проти цієї істини, вони б його каменували!»
«Що ти верзеш? — глузливо мовив єпископ Альборейський. — Чому ж тоді вони не каменують домініканців, які проповідують проти цього?»
«Домініканців? Та ж я жодного там не бачив!»
Альбореєць з багряним обличчям заявив, що оцей-от брат Єронім перебував у Греції яких п'ятнадцять років, а він жив там з самого дитинства. Єронім відрізав, що домініканець єпископ Альборейський, може, й жив у Греції, але провадив там, мабуть, розкішне життя в пишних єпископських палацах, а от він, францисканець, жив там не п'ятнадцять, а двадцять два роки і проповідував самому цісареві в Константинополі. Тоді альбореєць, не маючи що відповісти, намірився подолати відстань, яка відокремлювала його від міноритів, висловлюючи вголос — і то словами, яких я тут не наважуюсь повторити, — свою тверду рішучість видерти єпископові Каффи бороду, ставлячи під сумнів його мужність і погрожуючи помститись йому, використавши сю бороду замість канчука.