«Він має знати греку?» — спитав Вільям.
«І арабську, за традицією — цього вимагає його уряд. Та серед нас багато хто обдарований цими вміннями. Моя скромна особа, і Петро, і Аймар…»
«Бенцій теж знає греку».
«Бенцій надто молодий. Не знаю, чому Малахія обрав його вчора своїм помічником, але…»
«Адельм знав греку?»
«Думаю, що ні. Ні, таки напевне ні».
«Але Венанцій знав. І Беренґарій. Гаразд, дякую тобі».
Ми вийшли і пішли до кухні, щоб знайти щось поїсти.
«Навіщо ви розпитували, хто знає греку?» — спитав я.
«Бо всі ті, хто загинув з почорнілими пальцями, знали греку. Отже, наступного трупа варто чекати з-посеред тих, хто знає грецьку мову. Включно зі мною. Тебе ж це не стосується».
«Що ви думаєте про останні слова Малахії?»
«Ти чув їх. Скорпіони. П'ята сурма, між іншим, проголошує нашестя сарани, яка катуватиме людей жалом, подібним до жала скорпіона, ти це знаєш. І Малахія сказав нам, що хтось його про це попередив».
«Шоста сурма, — мовив я, — провіщає коней з лев'ячими головами, з їх пащі виходить огонь, і дим, і сірка, верхівців, що панцери мають огняні, і якинтові, і сірчані».
«Забагато всього. Але наступний злочин може статися поблизу конюшень. Треба тримати їх на оці. І приготуймось до сьомої сурми. Отже, ще двоє людей. Хто найімовірніші кандидати? Якщо метою є таємниця finis Africae, значить, це ті, хто її знає. Наскільки можу судити, знає її лише абат. Якщо тільки тут не схована якась інша інтрига. Ти чув, як оце натякали на змову, щоб скинути настоятеля, але Алінард говорив у множині…»
«Треба остерегти настоятеля», — сказав я.
«Про що? Що його збираються вбити? Я не маю переконливих доказів. Я припускаю, що вбивця міркує так, як я. Але якщо він діє за іншим планом? А насамперед, якщо є не один вбивця?»
«Що ви маєте на увазі?»
«Точно не знаю. Але, як я тобі казав, треба уявляти собі всякий можливий лад і всякий можливий безлад».
Шостого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Никола повідає всяку-всячину і вершаться відвідини скарбниці
Никола з Морімондо, у своїй новій подобі келаря, роздавав накази кухарям, а ті втаємничували його у звичаї, які панували на кухні. Вільям хотів поговорити з ним, але він попросив нас зачекати кілька хвилин. Пізніше, мовляв, він має зійти у крипту зі скарбницею, щоб наглядати за чищенням релікваріїв, що входило до його обов'язків, і там матиме більше часу на розмову.
Невдовзі він і справді запросив нас іти за ним, увійшов до церкви, пройшов за головним вівтарем (а тим часом ченці споряджали у наві катафалк, готуючись чувати над тілом Малахії) і повів нас вузькими сходами вниз. Зійшовши, ми побачили залу з дуже низьким склепінням, підпертим товстими стовпами з необробленого каменю. Ми були в крипті, де зберігалися багатства обителі, у місці, яке ревно оберігав абат і яке відчиняли лише за виняткових обставин і лише для вельми шанованих гостей.
Всюди навколо були покровці різної величини, всередині яких у світлі смолоскипів (які несли двоє довірених помічників Николи) виблискували предмети неймовірної краси. Золочене облачення, золоті вінці, густо оздоблені самоцвітами, шкатули з різних металів, з вирізьбленими на них постатями, чернені вироби, слонова кістка. Никола із захопленням показав нам книгу Євангелій, в оправі якої пишалися чудові пластини зі смальти, які укладалися у барвисту єдність сумірних секцій, розділених золотими філігранами і прикріплених, немов цвяхами, коштовними каменями. Він показав нам делікатну капличку з двома колонами з ляпіс-лазурі та золота, всередині якої видніло Покладення у гріб у вигляді срібного барельєфа. Над ним височів золотий хрест, оздоблений тринадцятьма діамантами на тлі барвистого оніксу, а невеличкий фронтон був усипаний агатовими і рубіновими зубцями. Я також побачив двостулковий складень зі слонової кістки й золота, розділений на п'ять частин, які зображали п'ять сцен з життя Христа, а в центрі розмістився містичний агнець зі срібних позолочених чарунок, наповнених скляною пастою — то було єдине кольорове зображення на тлі воскової білизни.
Обличчя і жести Николи, коли він показував нам усе це, освітлювали гордощі. Вільям похвалив усе, що бачив, а відтак спитав у Николи, що за людина був Малахія.
«Дивне питання, — сказав Никола, — ти ж теж його знав».
«Так, але не досить. Я ніколи не розумів, які думки таїлись у нього в голові… і… — він завагався, чи годиться говорити це про недавно померлого, — чи взагалі вони у нього були».