Проте опір понтифіка цим не вичерпався. Він знав, що на землях абатства його посольство буде в абатовій юрисдикції; а що до нього повинні були увійти також представники світського кліру, він не погодився на це, заявивши, що побоюється пастки з боку імперців. Тому він висунув умову, щоб турботу про недоторканність його посланців було довірено чоті лучників французького короля під орудою його довіреної особи. Я дещо чув про це, коли Вільям розмовляв з одним із папських посланців у Боббіо: йшлося про те, щоб визначити формулу, яка б окреслила завдання цієї чоти, тобто що мається на увазі під захистом недоторканності папських легатів. Врешті зупинилися на запропонованій авіньйонцями формулі, яка виглядала розсудливою: стрільцям та їх зверхникові ввірено юрисдикцію «над всіма тими, хто якось намагався б вчинити замах на життя членів папської леґації і насильницькими діями впливати на їх поведінку і судження». Тоді угода ця здавалася суто формальною. Тепер же, після подій, які сталися недавно в обителі, настоятель занепокоївся і висловив Вільямові свої сумніви. Якщо посольство прибуде в монастир до того, як призвідця цих двох злочинів буде знайдено (наступного дня стурбованість настоятеля зросте ще більше, бо злочинів стане вже три), доведеться визнати, що в цих мурах блукає хтось, хто насильницькими діями може впливати на судження і поведінку папських легатів.
Спроба приховати скоєні злочини нічого б не дала, бо якби сталося ще щось, папські легати подумали б, що проти них снується змова. А отже були лишень два виходи. Або Вільям знаходить вбивцю ще до прибуття посольства (і тут настоятель пильно глянув на нього, немов німо дорікаючи, що він усе ще не розібрався в цілій цій справі), або ж доведеться лояльно попередити представника Папи про ситуацію і попрохати, щоб на час перемовин він поставив абатство під пильний нагляд. А це настоятелю було не до вподоби, бо означало зректися частини своєї влади і віддати своїх власних монахів під оруду французів. Та ризикувати було не можна. І Вільяма, і настоятеля дратувало те, як поверталися справи, але великого вибору не було. Тому вони домовилися, що остаточне рішення приймуть протягом наступного дня. А поки нічого іншого не зоставалося, як довіритися Божому милосердю і Вільямовій проникливості.
«Зроблю все, що у моїй змозі, ваша світлосте, — сказав Вільям. — Але з другого боку, насправді я не бачу, як це може поставити під загрозу зустріч. Навіть папський представник зрозуміє, що між ділом рук якогось божевільця чи кровопивця, чи просто заблудлої душі та поважними проблемами, що їх збираються обговорювати праведні мужі, є велика різниця».
«Гадаєте? — спитав настоятель, пильно дивлячись на Вільяма. — Не забувайте, авіньйонці знають, що мають зустрітися з міноритами, а отже з людьми, надміру близькими до братчиків та інших, ще нестямніших шаленців, до небезпечних єретиків, які осквернилися такими злочинами, — і тут настоятель стишив голос, — супроти яких тутешні наші напасті, хай які жахливі, бліднуть, мов туман на сонці».
«Але ж це не одне і те ж! — енергійно вигукнув Вільям. — Не можна тією самою міркою міряти міноритів Перуджійської капітули і банду єретиків, які, хибно зрозумівши євангельську ідею, перетворили боротьбу проти розкоші на цілу вервечку особистих помст і кривавих шаленств…»
«Не так багато років тому кілька миль звідси одна з цих банд, як ви їх звете, вогнем і мечем сплюндрувала землі єпископа Верчеллі та гори новарського краю», — сухо сказав настоятель.
«Ви маєте на увазі фра Дольчина та апостоліків…»
«Лжеапостолів», — поправив його настоятель. І знову я чув згадку про фра Дольчина та лжеапостолів, і знов їх згадували обережним тоном, мало не з острахом.
«Лжеапостолів, — охоче погодився Вільям. — Але ж вони не мають нічого спільного з міноритами…»
«Вони так само, як і мінорити, схилялися перед Йоахимом Калабрійцем, — наполягав абат, — можете спитати про це у вашого побратима Убертина».
«Насмілюсь звернути увагу вашої світлості, що тепер він ваш побратим», — мовив Вільям з усмішкою і легким уклоном, немов вітаючи абата із здобутком, якого сподобився його чин, прийнявши у своє лоно такого славного чоловіка.
«Звісно, звісно, — усміхнувся настоятель. — Ви ж знаєте, з якою братньою турботою наш орден прийняв спіритуалів, коли вони наразилися на гнів Папи. Я говорю не лише про Убертина, але й про багатьох інших, нижчих рангом братів, про яких ми знаємо небагато, хоч, може, варто було б знати про них більше. Бо вже бувало таке, що ми прийняли втікачів, які прийшли до нас, зодягнені у ряси міноритів, а потім я дізнався, що життєвий шлях привів їх на якийсь час надто близько до дольчиніян…»