Ми підійшли до третьої каплиці. Справді, основа вівтаря сама була схожа на оссарій — низка черепів з порожніми і глибокими очницями спочивала на рельєфно вирізьбленій купі гомілкових кісток, вселяючи страх у глядачів. Вільям тихо повторив слова, шо їх почув був від Алінарда (четвертий череп праворуч, натиснути на очі). Він запхав пальці в очниці цього безплотного обличчя, і ми відразу почули щось наче хрипкий брязкіт. Вівтар ворухнувся і повернувся на невидимій осі, відкриваючи перед нами темний отвір. Я підніс каганець, щоб освітити його, і ми побачили вогкі східці. Ми налаштувалися спуститись по них, порадившись перед тим, чи варто зачиняти за собою прохід. Краще ні, мовив Вільям, ми не знаємо, чи зможемо потім його відчинити. А щодо того, що нас може хтось викрити, то той, хто о цій порі прийде, щоб урухомити той сам механізм, і так знає, як туди ввійти, і зачинений прохід його не зупинить.
Ми спустились на яких десять східців униз і опинилися в коридорі, по боках якого відкривалися поземі ніші.
Подібні ніші мені потім не раз доводилося бачити в багатьох катакомбах, але тоді я вперше був в оссарії, і вони сповнили мене великим страхом. Впродовж століть там збирали кістки ченців, які викопували із землі і складали у ці ніші, не намагаючись скомпонувати з них подобу тіл, яким вони належали. Але деякі ніші містили лише дрібні кістки, інші — лише черепи, старанно укладені пірамідами, щоб один не падав на другий, і то було воістину страхітливе видовище, особливо у грі світлотіней, яку створював каганець вздовж нашої путі. В одній ніші я побачив лише руки, силу-силенну рук, навіки сплетених одна з одною у мереживі мертвих пальців. Я скрикнув, бо мені на мить здалося, що у цій домівці мертвих є щось живе — я почув писк і побачив, як щось метнулось у затінку.
«Щурі», — заспокоїв мене Вільям.
«Що тут роблять щурі?»
«Проходять, як і ми, бо ж оссарій веде до Вежі, а отже — до кухні. І до смачних книг в бібліотеці. Тепер ти розумієш, чому Малахіїне обличчя таке суворе. Його посада зобов'язує його проходити тут двічі на день, ввечері й уранці. Хто-хто, а він мало має підстав для сміху».
«Але чому Євангеліє ніде не говорить, що Христос сміявся? — спитав я без жодного на те приводу. — Хорхе каже правду?»
«Тим, хто допитувався, чи Христос сміявся, ім'я легіон. Мене це не особливо цікавить. Гадаю, що він таки не сміявся, бо, будучи всевідущим Сином Божим, знав, що накоїмо ми, християни. Але ось ми вже прийшли».
І справді, коридор, дяка Богові, закінчився, і почався новий проліт сходів. Ми піднялися ними, і досить нам було штовхнути оковані залізом двері з твердого дерева, щоб опинитися за кухонною плитою, прямо під гвинтовими сходами, які вели у скрипторій. Поки ми піднімалися, нам здалося, що зверху почувся якийсь шум.
Ми спинились на мить у тиші, відтак я сказав: «Не може бути. Ніхто не входив раніше від нас…»
«Якщо це єдиний вхід до Вежі. У минулі століття це була фортеця, і тут, мабуть, є більше таємних дверей, ніж ми про це знаємо. Піднімаймось обережно. Але вибору у нас нема. Якщо погасимо каганець, то не знатимем, куди йдемо, якщо ж залишимо його горіти, сполохаєм того, хто там нагорі. Єдина надія на те, що якщо там хтось є, то він боїться більше від нас».
Ми опинились у скрипторії, з боку південної башти. Венанціїв стіл стояв з протилежного боку. Просуваючись вперед, ми тепер освітлювали лише кілька ліктів стіни за раз, бо зала була надто просторою. Ми сподівалися, що з двору ніхто не запримітить світло, що просочувалося крізь вікна. Стіл, схоже, був неторканий, але тут Вільям, який одразу схилився, щоб понишпорити серед аркушів на нижніх полицях, з досадою скрикнув.
«Чогось бракує?» — спитав я.
«Нині я бачив тут дві книги, одна з них грецькою. І бракує власне її. Хтось її забрав, причому вельми похапки, бо один пергамен випав на підлогу».
«Але за столом наглядали…»
«Звичайно. Може, хтось забрав її недавно. Може, він ще тут. — Він обернувся до затінку, і голос його луною розлігся між колонами: — Якщо ти тут, уважай!» Це видалось мені непоганим способом: як Вільям вже казав, краще, щоб той, хто вселяє у нас страх, боявся більше від нас.
Вільям поклав на стіл аркуш, який знайшов був унизу, і схилився над ним. Він попрохав, щоб я посвітив йому. Я підніс ближче каганець і побачив, що верхня половина сторінки чиста, а нижня половина записана дрібнюсінькими літерами, які я заледве впізнав.
«Це грека?» — спитав я.
«Так, але мені важко розібрати». Він вийняв з ряси свої лінзи і туго насадив на ніс, відтак нахилився ще нижче.
«Це грека, дуже дрібно написано, і безладно. Навіть в лінзах мені важко читати, треба більше світла. Підійди сюди…»