«Але чому дехто з учених їх підтримує?»
«Бо вони потрібні для їхньої гри, у якій рідко коли йдеться про віру, а набагато частіше про здобуття влади».
«Тому римська церква звинувачує в єресі всіх своїх супротивників?»
«Саме тому, і саме тому вона визнає православ'ям ту єресь, яку спроможна тримати під контролем або яку мусить прийняти, бо інакше вона була б надто сильним і грізним супротивником. Але тут нема твердого правила, все залежить від людей і від обставин. Це стосується й мирських синьйорів. П'ятдесят років тому міська управа Падуї видала розпорядження, згідно з яким провинного за вбивство клірика присуджували до великого грошового штрафу…»
«Яка мала покара за вбивство!»
«Ото ж бо. Таким-от способом підстьобували ненависть простолюду до кліриків, а місто тоді саме воювало з єпископом. Тепер тобі зрозуміло, чому колись давно в Кремоні прибічники імператора допомагали катарам — вони робили це не з міркувань віри, а щоб дошкулити римській церкві. Іноді міські управи сприяють тому, щоб єретики перекладали Євангеліє посполитими говірками: посполита говірка стала тепер мовою міст, а латина — мовою Риму і монастирів. Вони підтримують вальденсів, бо ті твердять, що всі, чоловіки й жінки, великі і малі, можуть навчати і проповідувати, і пахолок, який повчився днів з десять, вже шукає когось, кого б він сам міг навчати…»
«І так вони затирають різницю, яка робить кліриків незамінними! Тоді чому ті самі міські управи повертаються, буває, проти єретиків і допомагають церкві палити їх?»
«Бо усвідомлюють, що ширення єресі поставить під загрозу й привілеї мирян, які розмовляють народною говіркою. Ще на Латеранському соборі 1179 року (бачиш, усе це заварилося ще майже двісті літ тому) Вальтер Man остерігав проти надмірної довіри до того дурного і темного люду, яким були вальденси. Якщо добре пам'ятаю, він сказав, що вони не мають постійного житла, блукають босоніж, нічим не володіють, користуються всім спільно, своєю наготою наслідуючи нагого Христа; поки що, мовляв, вони поводять себе сумирно, бо вони ізгої, та якщо дати їм волю, вони проженуть нас усіх. Тому згодом міста прихильно поставилися до жебрущих орденів, а зокрема до нас, францисканців: бо ми даємо змогу налагодити гармонійний взаємозв'язок між потребою в покаянні і міським життям, між церквою і міщанами, заклопотаними своєю торгівлею…»
«Отже, було досягнуто гармонії між любов'ю до Бога і любов'ю до крамарства?»
«Ні, рухам за духовну віднову поклали край, відвівши їх в русло церкви і втиснувши в рамці ордену, визнаного Папою. Але те, що нуртувало в їхніх глибинах, відвести в це русло не вдалося. Все це вилилося в рухи флаґеллантів, які не завдають нікому шкоди, в утворення озброєних зграй на кшталт зграї фра Дольчина, у поширення відьмацьких обрядів, якими були, приміром, практики ченців з Монтефалько, про яких згадував Убертин…»
«То по чийому ж боці була і є правда, а по чийому — олжа?» — розгублено спитав я.
«Усі мають свою правду, й усі улягають олжі».
«А ви, мосьпане, — вирвалось мені в бунтівничому пориві, — чому ви не станете на чиюсь сторону, чому не скажете мені, де істина?»
Вільям якусь мить мовчав, піднісши до світла лінзу, яку саме обробляв. Тоді опустив її на стіл і показав мені через лінзу якусь залізячку, що правила йому за струмент: «Дивись, — сказав мені, — що ти бачиш?»
«Залізяка, трохи збільшена».
«Ну от, найбільше, що можна зробити, це краще придивитись».
«Але це та ж сама залізячка!»
«Венанціїв рукопис теж зостанеться тим самим рукописом, коли завдяки цій лінзі я прочитаю його. Але, можливо, прочитавши його, я краще пізнаю якусь частину істини. І завдяки цьому можна буде, сподіваюсь, хоч трохи поліпшити життя цієї обителі».
«Але ж цього мало!»
«У моїх словах більше істини, ніж тобі здається, Адсо. Не вперше я розповідаю тобі про Роджера Бекона. Може, то й не був наймудріший муж усіх часів, але мене завжди дуже приваблювало те, що рушієм його любові до мудрості була надія. Бекон покладав надію на силу, потреби, духовну винахідливість посполитих. Він не був би справжнім францисканцем, якби не вважав, що устами вбогих, знедолених, неотес і неписьменних часто промовляє Наш Господь. Якби він міг пізнати братчиків зблизька, вони б зацікавили його куди більше, ніж провінціяли ордену. Посполиті обдаровані чимось більшим, ніж учені мужі, які надто часто забувають про все у пошуках універсальних законів. Посполиті мають безпосереднє знання поодиноких явищ. Але самого цього знання замало. Посполиті відчувають якусь свою істину, яка, може, правдивіша від істини учителів церкви, але потім розтринькують її в необміркованих вчинках. Що ж тоді робити? Допустити посполитих до науки? Надто легко або надто важко. Та й, зрештою, до якої науки? До абатової бібліотеки? Францисканські вчителі замислювались над цим. Великий Бонавентура казав, що мудрі повинні доводити істину, сокриту в жестах посполитих, до концептуальної ясності…»