Розділ п’ятдесят п’ятий
Полум’я та грім
Я обмежив свою жалобу за Сав’єном та Алойн кількома секундами.
Знаючи, що я досі на видноті, я опанував себе й випрямився, не встаючи зі стільця, щоб поглянути на своїх слухачів. Своїх мовчазних слухачів.
Для свого виконавця музика звучить інакше. Таке вже прокляття музиканта. Поки я сидів, мій імпровізований фінал уже зникав з моєї пам’яті. Тоді прийшов сумнів. А що, як пісня вийшла не такою цілісною, як здавалося? Що, як мій фінал передав жахливий трагізм пісні лише мені самому? Що, як мої сльози видавалися лише ганебною реакцією дитини на власний провал?
Тоді я, чекаючи, почув, як з них ллється тиша. Слухачі сиділи тихо, напружившись і нічого не виражаючи, неначе пісня опалила їх сильніше за полум’я. Кожна людина тримала свої душевні рани при собі, тримаючись за свій біль, як за щось коштовне.
Далі неголосно залунали схлипи — довільні й мимовільні. Слізне зітхання. Шепіт тіл, які поволі починали рухатись.
А тоді — оплески. Вони заревли, як несамовите полум’я, як грім після блискавки.
Розділ п’ятдесят шостий
Покровителі, дівчата й метеґлін
Я замінив струну на лютні. Приємно було перемкнути увагу на це, поки Станчіон збирав думки відвідувачів. Мої руки виконували звичні рухи, прибираючи порвану струну, тим часом як я тихенько хвилювався. Тепер, коли оплески затихли, мене знову почали гризти сумніви. Чи досить однієї пісні, щоб довести мою вправність? Що, як слухачі так відреагували на силу пісні, а не на те, як я її зіграв? А що мій імпровізований фінал? Можливо, пісня лише здавалася мені цілісною…
Остаточно прибравши порвану струну, я знічев’я глянув на неї, і всі мої думки переплуталися й упали мені під ноги.
Усупереч моїм очікуванням, вона не була ні зношеною, ні бракованою. Кінець на місці розриву був акуратним, наче її розрізали ножем або чикнули ножицями.
Якийсь час я просто тупо витріщався на неї. Моїй лютні нашкодили? Бути такого не може. Вона не зникала з мого поля зору ні на мить. До того ж я перевіряв струни, перш ніж вийти з Університету, а тоді ще раз, перш ніж вийти на сцену. То як?
Знов і знов прокручуючи цю думку в голові, я помітив, що відвідувачі затихають. Піднявши голову, я побачив, як Станчіон долає останню сходинку й виходить на сцену. Я поспіхом звівся на ноги й повернувся до нього.
Вираз обличчя в нього був приємний, але геть незрозумілий. Коли він пішов до мене, у мене всередині все зав’язалося вузлом, а тоді обірвалося: він простягнув руку так само, як простягав її двом іншим музикантам, яких визнали негідними.
Я почепив на обличчя найкращу свою усмішку й потягнувся до його руки. Я був сином свого батька й мандрівним артистом. Я прийму відмову з високою гідністю едема ру. Швидше земля розверзнеться та поглине цей розцяцькований пафосний заклад, ніж я викажу бодай дрібку відчаю.
А десь серед відвідувачів, які це бачили, був Емброуз. Швидше вже земля поглине «Еоліян», Імрі та все Сентське море, ніж я принесу йому хоч дрібку задоволення в цій ситуації.
Тож я ясно всміхнувся й узяв Станчіонову руку у свою. Коли я її потис, у мою долоню втиснулося щось тверде. Опустивши погляд, я побачив, як зблиснуло срібло. Моя свиріль таланту.
Спостерігати за виразом мого обличчя, певно, було весело. Я знову поглянув на Станчіона. Його очі так і танцювали, і він підморгнув мені.
Я повернувся й підняв свою свиріль так, щоб її побачили всі. «Еоліян» знову заревів. Цього разу заревів у привітанні.
— Ти мусиш мені пообіцяти, — серйозно промовив Сіммон із червоними очима, — що більше ніколи не гратимеш цю пісню, не попередивши мене заздалегідь. Ніколи.
— Вона що, була настільки погана? — Я дурнувато йому всміхнувся.
— Ні! — мало не скрикнув Сіммон. — Вона… Я ніколи… — Він на мить затнувся через брак слів, а тоді схилив голову й розпачливо заплакав, сховавши лице в долонях.
Вілем турботливо обняв Сіммона однією рукою, а той без сорому притулився до його плеча.
— Наш Сіммон має ніжне серце, — лагідно промовив він. — Здається, він хотів сказати, що вона йому дуже сподобалася.
Я помітив, що у Вілема теж трохи почервоніли очі. Я поклав руку Сіммонові на спину.
— Вона й на мене сильно подіяла, коли я почув її вперше, — чесно зізнався йому я. — Мої батьки виконали її під час Маскараду Середзим’я, коли мені було дев’ять, і я дві години після цього перебував у жалюгідному стані. Їм довелося вирізати мою роль у «Свинопасі й соловейку», тому що я геть не міг виступати.
Сіммон кивнув і змахнув рукою, ніби показуючи, що з ним усе гаразд, але він не думає, що зможе говорити найближчим часом, а мені треба просто займатися своїми справами далі.
Я знову поглянув на Вілема.
— Я забув, що вона так на декого впливає, — безпорадно виправдався я.
— Рекомендую скатен, — безцеремонно заявив Вілем. — Якщо ви дуже бажаєте вульгарності, то вирви-хвіст. Але я, здається, пригадую, як ти казав, що наллєш нам сьогодні море випивки аж до дому, якщо здобудеш свиріль. Можливо, це лише на гірше, бо так уже сталося, що на мені сьогодні свинцеві черевики для пиятики.
Я почув у себе за спиною хихотіння Станчіона.
— Це, певно, твої друзі-некастрати, так? — Почувши, що його назвали некастратом, Сіммон так сильно здивувався, що трохи опанував себе й витер носа рукавом.
— Вілеме, Сіммоне, це — Станчіон. — Сіммон кивнув. Вілем неглибоко, напружено вклонився. — Станчіоне, ви б не могли пригостити нас чимось? Я обіцяв їх напоїти.
— С… — виправив Вілем. — Споїти.
— Вибач, споїти. — Я особливо виділив префікс. — Якби не вони, мене б тут не було.
— Ах, — промовив Станчіон, широко всміхнувшись. — Покровителі, я чудово розумію!
Переможний кухоль виявився таким само, як і втішний. Коли Станчіон нарешті спромігся провести нас крізь щільний натовп до наших нових місць біля шинквасу, він уже чекав на мене. Станчіон навіть наполіг на тому, щоб замовити скатен для Сіммона з Вілемом, сказавши, що покровителі теж мають певне право на здобич переможців. Я щиро подякував їм від усього гаманця, який тим часом стрімко тоншав.
Поки ми чекали, коли їм принесуть випивку, я з цікавості спробував зазирнути у свій кухоль і зрозумів, що для цього, якщо він залишатиметься на шинквасі, мені доведеться стати на табурет.
— Метеґлін, — пояснив мені Станчіон. — Скуштуй, потім мені подякуєш. Там, звідки я родом, кажуть, що заради нього можна й з того світу повернутися.
Я зняв перед ним уявний капелюх.
— До ваших послуг.
— Твоїх і твоєї родини, — ґречно озвався він.
Я надпив із високого кухля, щоб дати собі можливість зібратися з думками, і в моєму роті з’явилося щось неймовірне: холодний весняний мед, гвоздика, кардамон, кориця, пресований виноград, печене яблуко, солодка груша й чиста кринична вода. Ось усе, що я можу сказати про метеґлін. Якщо ви його не куштували, то вибачте, що я не можу описати його як годиться. Якщо ж куштували, то мені не потрібно нагадувати вам, який він.
Коли я побачив, що вирви-хвіст подають у келихах помірного розміру й ще один несуть Станчіонові, мені стало легше на серці. Якби моїм друзям принесли по кухлю чорного вина, мені б довелося везти їх на другий бік річки тачкою.
— За Сав’єна! — виголосив тост Вілем.
— Саме так! — підтакнув Станчіон і підняв власний келих.
— За Сав’єна… — вимовив Сіммон; його голос прозвучав як придушений схлип.
— …та Алойн, — докинув я та змахнув своїм величезним кухлем так, щоб торкнутися їхніх келихів.
Станчіон випив свій скатен так спокійно, що мені аж сльози на очі навернулися.
— Отже, — заговорив він. — Перш ніж я залишу тебе слухати лестощі товаришів, я мушу дещо в тебе спитати. Де ти цього навчився? Тобто грати без однієї струни.
Я на мить замислився.
— Вам як розповідати — коротко чи довго?
— Поки що досить буде коротко.
Я всміхнувся.
— Що ж, тоді я просто цього навчився. — Я невимушено змахнув рукою, наче викидаючи щось. — Залишок моєї згайнованої юності.
Станчіон з веселим виразом обличчя зміряв мене довгим поглядом.
— Гадаю, я на це заслужив. Наступного разу вислухаю довгу версію. — Він глибоко вдихнув й оглянув кімнату; його золота сережка гойднулася й відбила світло. — Піду-но я до інших відвідувачів. Подбаю про те, щоб вони не накинулися на тебе всі одразу.
Я всміхнувся з полегшенням.
— Дякую, пане.
Він хитнув головою й владно подав знак людині за шинквасом, а та хутко подала йому кухоль.
— Раніше панькати мені було якраз доречно. Але тепер я для тебе — Станчіон. — Він знову глянув на мене, і я всміхнувся та кивнув. — А як мені тебе називати?
— Квоут, — сказав я, — просто Квоут.
— Просто Квоут, — підняв келих Вілем за мною.
— Та Алойн, — додав Сіммон і тихенько заплакав у згин ліктя.