Станчіон випив свій скатен так спокійно, що мені аж сльози на очі навернулися.
— Отже, — заговорив він. — Перш ніж я залишу тебе слухати лестощі товаришів, я мушу дещо в тебе спитати. Де ти цього навчився? Тобто грати без однієї струни.
Я на мить замислився.
— Вам як розповідати — коротко чи довго?
— Поки що досить буде коротко.
Я всміхнувся.
— Що ж, тоді я просто цього навчився. — Я невимушено змахнув рукою, наче викидаючи щось. — Залишок моєї згайнованої юності.
Станчіон з веселим виразом обличчя зміряв мене довгим поглядом.
— Гадаю, я на це заслужив. Наступного разу вислухаю довгу версію. — Він глибоко вдихнув й оглянув кімнату; його золота сережка гойднулася й відбила світло. — Піду-но я до інших відвідувачів. Подбаю про те, щоб вони не накинулися на тебе всі одразу.
Я всміхнувся з полегшенням.
— Дякую, пане.
Він хитнув головою й владно подав знак людині за шинквасом, а та хутко подала йому кухоль.
— Раніше панькати мені було якраз доречно. Але тепер я для тебе — Станчіон. — Він знову глянув на мене, і я всміхнувся та кивнув. — А як мені тебе називати?
— Квоут, — сказав я, — просто Квоут.
— Просто Квоут, — підняв келих Вілем за мною.
— Та Алойн, — додав Сіммон і тихенько заплакав у згин ліктя.
Одним з перших до мене прийшов граф Треп. Зблизька він здавався нижчим на зріст і старшим. Але він мав ясні очі й сміявся, говорячи про мою пісню.
— І тут вона порвалася! — промовив він, розмахуючи руками. — І я тільки й міг подумати, що: «Тільки не зараз! Тільки не перед фіналом!» Але я побачив кров у тебе на руці, і в мене всередині все так і зав’язалося вузлом. Ти поглянув на нас, тоді — на струни, а тим часом ставало все тихіше й тихіше. Тоді ти знову торкнувся лютні, і я тільки й подумав, що: «Оце так сміливий хлопчина. Надто сміливий. Він не знає, що не може врятувати кінець зіпсутої пісні з зіпсутою лютнею». Але ти це зробив! — Він засміявся так, наче я розіграв увесь світ, і швидко станцював кілька па із джиги.
Сіммон, який уже перестав плакати й активно напивався, засміявся разом із графом. Вілем, здавалося, не знав, що про нього думати, і стежив за ним серйозним поглядом.
— Ти мусиш якось зіграти в мене вдома, — заявив Треп, а тоді швидко підняв руку. — Зараз ми про це говорити не будемо, і я більше не крастиму в тебе вечір. — Він усміхнувся. — Але я, перш ніж піти, мушу поставити тобі ще одне, останнє запитання. Скільки років Сав’єн провів з амірами?
Я відповів, не замислюючись.
— Шість. Три роки показував себе, три роки навчався.
— Чи здається тобі шістка гарним числом?
Я не знав, до чого він хилить.
— Шість — число не те щоб щасливе, — викрутився я. — Шукаючи гарне число, я б дійшов до сімки. — Я знизав плечима. — Або до трійки.
Треп замислився над цим, стукаючи себе по підборіддю.
— Ти маєш рацію. Але те, що він провів з амірами шість років, означає, що він повернувся до Алойн на сьомий рік. — Він сягнув у кишеню й вийняв жменьку монет, які належали щонайменше до трьох різних валют. Дістав із цієї мішанини сім талантів і сунув їх мені в руку, поки я дивувався.
— Мій пане, — затинаючись, промовив я, — я не можу взяти у вас гроші.
Мене здивували не самі гроші, а їхня сума.
Треп неначе якось збентежився.
— Чому ж це?
Я трохи роззявив рота з подиву, і настала та рідкісна мить, коли мені забракло слів.
Треп захихотів та обгорнув монети моєю долонею.
— Це не винагорода за гру. Ну, тобто це винагорода, але більшою мірою це стимул для того, щоб ти вправлявся далі, удосконалювався далі. Це заради музики.
Він знизав плечима.
— Розумієш, лаврам, щоб рости, потрібен дощ. Тут я особливо нічого не вдію. Але ж я можу вберегти від дощу голови кількох музикантів, чи не так? — На його обличчі з’явилася лукава посмішка. — Тож Господь плекатиме лаври й забезпечуватиме їх вологою. А я плекатиму виконавців і дбатиму про те, щоб вони не намокли. Коли ж зводити їх докупи, вирішуватимуть мудріші за мене.
Я трохи помовчав.
— Гадаю, ви можете бути мудрішим, аніж вважаєте самі.
— Ну, — заговорив він, намагаючись не виказувати задоволення своїм виглядом. — Ну, не розпатякуй про це, бо інакше люди почнуть очікувати від мене чогось видатного. — Він повернувся, і його хутко поглинув натовп.
Я сховав сім талантів у кишеню й відчув, як мені з плеч упала гора. Це було все одно що відстрочка смертної кари. Можливо, у буквальному розумінні, тому що я поняття не мав, як Деві могла б заохотити мене до сплати боргу. Я вперше за два місяці вдихнув безтурботно. Це було приємно.
Після того, як Треп пішов, до мене підійшов із похвалами музикант із талантом. За ним — шалдійський лихвар, який потис мені руку й запропонував оплатити мені випивку.
Далі були дрібний шляхтич, іще один музикант і гарненька молода дама, в якій я підозрював свою Алойн, доки не почув її голос. Вона була донькою місцевого лихваря, і ми трохи поговорили про всілякі дрібниці, а тоді вона пішла далі. Я ледве встиг згадати про манери й поцілувати їй руку, перш ніж вона пішла.
За якийсь час усі вони злилися в єдине ціле. Вони один за одним підходили до мене з привітаннями, похвалами, рукостисканнями, порадами, заздрощами та обожнюванням. Хоча Станчіон був вірний своєму слову й таки не пустив до мене їх усіх одразу, невдовзі мені стало важко їх розрізняти. Докладався до цього й метеґлін.
Не знаю точно, скільки часу минуло, поки мені не спало на думку пошукати Емброуза. Оглянувши кімнату, я заходився штурхати Сіммона ліктем, поки він не відірвався від гри, в яку вони з Вілемом гралися шимами.
— Де наш найкращий друг? — запитав я.
Сіммон глянув на мене порожніми очима, і до мене дійшло, що він надто сп’янів, щоб розуміти сарказм.
— Емброуз, — уточнив я. — Де Емброуз?
— Накивав п’ятами, — оголосив Вілем з войовничою ноткою в голосі. — Щойно ти закінчив грати. Тобі ще навіть свиріль не дали.
— Він знав. Він знав, — захоплено проспівав Сіммон. — Він знав, що ти її одержиш, і не міг спокійно на це дивитися.
— Ішов він у кепському стані, — з тихою зловтіхою промовив Вілем. — Він побліднув і трусився. Наче довідався, що хтось увесь вечір сцяв йому в випивку.
— Може, так і було, — відповів Сіммон із нехарактерною для себе жорстокістю. — Я так би й зробив.
— Трусився? — перепитав я.
Вілем кивнув.
— Тремтів. Наче хтось врізав йому в живіт. Пішов, спираючись на Лінтенову руку.
Симптоми видавалися знайомими, схожими на озноб зв’язувача. У мене почала виникати підозра. Я уявив собі Емброуза: він слухає, як я невимушено виконую найпрекраснішу пісню, яку він коли-небудь чув, і усвідомлює, що я ось-ось здобуду свиріль.
Він не став би робити нічого добре помітного, але він, імовірно, міг знайти якусь обірвану нитку або довгу тріску від столу. Як те, так й інше забезпечило б йому вкрай нестійкий симпатичний зв’язок зі струною моєї лютні — у найкращому разі на один відсоток, а може, і лише десяту частину відсотка.
Я уявив собі, як Емброуз черпає тепло з власного тіла й зосереджується, тим часом як мороз повільно проникає йому в руки й ноги. Я уявив собі, як він тремтить, його дихання стає чимраз натужнішим, а тоді струна нарешті рветься…
…І я завершую пісню всупереч йому. Подумавши про це, я всміхнувся на весь рот. Звісно, це було чистісінькою гіпотезою, але щось таки порвало струну на моїй лютні, і я ні на секунду не засумнівався в тому, що Емброуз спробував би щось подібне. Я знову зосередився на Сіммоні.
— …йому і кажу: «Я аж ніяк не серджуся за той випадок у Тиглі, коли ти змішав мені солі та я мало не осліп на день. Ні. Справді ні, пий до дна!» Ха! — Сіммон розсміявся, загубившись у власній мстивій фантазії.
Потік доброзичливців дещо сповільнився: мій колега-лютніст, дудар із талантом, якого я бачив на сцені, місцевий купець. Сильно напахчений пан із довгим намащеним олією волоссям і вінтським акцентом плеснув мене по спині й передав мені гаманець із грішми — «на нові струни». Він мені не сподобався. Гаманець я залишив собі.