Тоді він розслабився, наче вітрило, яке покинув вітер.
— Але якщо бути чесним, необхідно сказати, що іншим вона теж видавалася прекрасною…
Розділ п’ятдесят восьмий
Імена для початку
Було б добре сказати, що наші очі зустрілись і я спокійно підійшов до неї. Було б добре сказати, що я всміхався й говорив про приємне римованими двовіршами з чітко вивіреним розміром, наче сміливий принц із якоїсь чарівної казки.
На жаль, життя рідко складається за такими ретельно виписаними сценаріями. Насправді я просто стояв. Це була Денна, дівчина, з якою я дуже давно познайомився в Рьонтовій валці.
Якщо подумати, відтоді минуло лише півроку. Не так багато, якщо слухати про це історію, але в житті півроку — дуже великий термін, особливо для молодої людини. А ми обоє були дуже молодими.
Я помітив Денну, коли вона долала останню сходинку перед третім рівнем «Еоліяна». Очі вона опустила, а її обличчя було задумливим, майже сумним. Вона повернулася й пішла до мене, не відриваючи очей від підлоги, не бачачи мене.
За ці місяці вона змінилася. Якщо раніше вона була гарненькою, то тепер вона була ще й гарною. Можливо, різниця полягала лише в тому, що на ній замість дорожнього одягу, в якому я побачив її вперше, на ній була довга сукня. Але сумнівів не було: це — Денна. Я навіть впізнав перстень на її пальці, срібний і з блідо-блакитним каменем.
Відколи наші дороги розійшлися, я переховував у потаємному куточку свого серця дурнуваті ніжні думки про Денну. Я вже думав про те, щоб вирушити до Аніліна й вистежити її, ще раз випадково перестріти її на дорозі, про те, що вона може приїхати до Університету, шукаючи мене. Але в глибині душі я знав, що ці думки — дитячі вимрійки, та й усе. Я знав правду: я її більше ніколи не побачу.
Але вона була тут, а я був до цього зовсім не готовий. Вона взагалі згадає мене, незграбного хлопчину, якого знала кілька днів колись давно?
Опинившись за якийсь десяток футів від мене, Денна підняла очі та побачила мене. Її обличчя посвітлішало, наче хтось вставив у неї свічку й вона засяяла світлом цієї свічки. Вона помчала до мене та подолала відстань між нами за три радих, жвавих кроки.
Якусь мить здавалося, ніби вона готова кинутися мені в обійми, але в останню мить вона відступилася, кинувши погляд на людей, що сиділи довкола нас. За півкроку її радісний біг навпростець перетворився на стримане привітання на відстані витягнутої руки. Це в неї вийшло граційно, але їй усе одно довелося витягнути руку та спертися на мої груди, щоб, бува, не повалитися на мене через раптову зупинку.
Тоді вона усміхнулася мені. Ця усмішка була теплою, милою й сором’язливою, наче квітка, що розпускається. Вона була привітною, чесною й дещо зніченою. Коли вона всміхнулася мені, я відчув…
Зізнаюся чесно: я не уявляю собі, як це можна описати. Збрехати було б легше. Я міг би вкрасти слова з сотні історій для такої звичної брехні, що ви проковтнули б її цілком. Я міг би сказати, що в мене підкосилися ноги. Що мені сперло дихання в грудях. Але це було б неправдою. Моє серце не загупало, не зупинилося й не тьохнуло. Таке, кажуть, буває в історіях. Дурість. Перебільшення. Маячня. Та все ж таки…
Вийдіть надвір у перші дні зими, після першого заморозку. Знайдіть озерце, укрите льодом, ще свіжим, новеньким і прозорим, наче скло. Біля берега лід вас витримає. Ковзніть далі. Ще далі. Врешті-решт ви знайдете таке місце, де його поверхня ледве витримає вашу вагу. Там ви й відчуєте те, що відчув я. Крига ламається у вас під ногами. Опустіть погляд — і побачите, як льодом розбігаються білі тріщини, схожі на божевільне складне павутиння. Він не видає жодного звуку, але підошвами ви відчуваєте раптові різкі вібрації.
Ось що сталося, коли Денна мені всміхнулася. Я не хочу сказати, що відчув себе так, ніби опинився на крихкому льоду, який ось-ось трісне піді мною. Ні. Я сам відчув себе льодом, раптом розбився, а від того місця в мене на грудях, де вона мене торкнулася, розбіглися тріщини. Я втримався лише тому, що всі мої кавалки — тисяча кавалків — тяжіли один до одного. Я боявся, що, ворухнувшись, розпадуся на шматки.
Можливо, досить сказати, що мене полонила усмішка. І хоча це звучить по-казковому, це дуже близько до істини.
Мені ніколи не було важко зі словами. Власне, навіть навпаки: мені часто буває надто вже легко висловитися відверто, і це викликає проблеми. Однак там, перед Денною, я був надто приголомшений, щоб заговорити. Я не сказав би до пуття жодного слова навіть заради власного порятунку.
Я над цим і не думав, але мені згадалися всі придворні манери, в яких мене намуштрувала мати. Я невимушено потягнувся й міцно взяв Денну за простягнуту руку, так, ніби вона запропонувала її мені. Тоді відступив на півкроку й ґречно вклонився на три чверті. Водночас вільною рукою я взявся за край свого плаща й прибрав його за спину. Це був улесливий поклон, чемний, але не офіційний до абсурду, і цілком доречний у такому громадському місці.
Що далі? Традиція вимагала поцілувати руку, але який поцілунок тут доречний? В Атурі просто кивають над рукою. Шалдійські дами, такі, як лихварська донька, з якою я побалакав перед цим, очікували легкого доторку до кісточок пальців і звуку поцілунку. У Модеґу заведено взагалі притискати губи до зовнішнього боку власного великого пальця.
Але ми були в Союзі, а іноземного акценту в Денни наче не було. Отже, простий поцілунок. Я обережно притиснув губи до тильного боку її долоні на один швидкий вдих. Її шкіра була теплою й трохи пахла вересом.
— До ваших послуг, моя пані, — сказав я, випростався й відпустив її руку. Я вперше в житті зрозумів істинне призначення подібних офіційних привітань. Вони забезпечують сценарій на такі випадки, коли людина геть не знає, що їй казати.
— Моя пані? — трохи здивовано повторила Денна. — Чудово, якщо ти наполягаєш. — Вона однією рукою взялася за свою сукню й зробила реверанс; якимось робом він у неї вийшов граційним, насмішкуватим і грайливим водночас. — Твоя пані, — почувши її голос, я зрозумів: мої здогади слушні. Вона — моя Алойн.
— Що ти робиш тут, у третьому колі, сам? — Вона швидко оглянула балкон-півмісяць. — Ти дійсно сам?
— Був сам, — відповів я. Тоді, коли більш нічого на думку вже не спало, я процитував рядок із пісні, яка ще була свіжою в моїй пам’яті.— «І раптом Алойн біля мене стоїть».
Їй було приємно це чути, і вона всміхнулася.
— Як це — раптом? — спитала вона.
— Я мало не запевнив себе в тому, що ти вже пішла.
— Я була готова це зробити, — лукаво промовила Денна. — Дві години чекала, коли ж прийде мій Сав’єн. — Вона трагічно зітхнула й скоса поглянула вгору, наче статуя святої. — Нарешті, сповнившись відчаю, я вирішила, що цього разу Алойн може знайти його й до біса історію. — Вона пустотливо всміхнулася.
— «Тож ми були як ледь освітлені кораблі вночі», — процитував я.
— «…ішли поряд, але геть не помічаючи одне одного», — закінчила Денна.
— «Падіння Фелварда», — сказав я з чимось трохи схожим на повагу. — Небагато людей знають цю п’єсу.
— А я не з багатьох людей, — промовила вона.
— Я більше ніколи цього не забуду, — схилив я голову з утрируваною пошаною. Вона насмішкувато пирхнула. Я проігнорував це і продовжив серйознішим тоном. — Навіть не знаю, як подякувати тобі за те, що допомогла мені сьогодні.
— Не знаєш? — перепитала вона. — Оце так халепа. А може, спробуєш здогадатись, як мені подякувати?
Не думаючи, я потягнувся до коміра свого плаща й відстібнув свою свиріль таланту.
— Хіба що отак, — промовив я і простягнув свиріль їй.
— Я… — Денна завагалася, будучи дещо шокованою. — Невже ти серйозно?..
— Без тебе я б її не здобув, — відповів я. — А в мене більш нічого цінного немає, якщо тобі не потрібна моя лютня.
Деннині темні очі оглянули моє лице так, ніби вона не могла зрозуміти, кепкую я чи ні.
— Не думаю, що свиріль можна комусь віддавати…