— Насправді можна, — сказав я. — Станчіон згадував, що, якщо я її загублю або комусь віддам, мені доведеться здобути нову. — Я взяв її за руку, розчепив її пальці, а тоді поклав срібну свиріль їй на долоню. — Це означає, що я можу чинити з нею так, як мені заманеться, а мені тепер заманулося віддати її тобі.
Денна витріщилася на свиріль у себе в руці, а тоді зосереджено поглянула на мене, так, ніби досі не помічала. Я на мить до болю чітко усвідомив, який вигляд маю. Плащ у мене був геть зношений, і навіть у найкращому своєму вбранні я був мало не обідранцем.
Вона знов опустила погляд і неквапливо зімкнула руку довкола свирілі. Тоді поглянула на мене з непроникним обличчям.
— Мені здається, що ти можеш бути чудовою людиною, — сказала вона.
Я вдихнув, але Денна заговорила першою.
— Однак, — промовила вона, — це надто велика подяка. Недоречно велика плата за те, що я тобі допомогла. Так я заборгувала б тобі. — Вона взяла мене за руку й вклала свиріль назад у неї. — Я б воліла, щоб ти був мені зобов’язаний. — Раптом вона широко всміхнулася. — Так ти ще будеш мені щось винен.
Зала помітно стихла. Я спантеличено роззирнувся довкола, бо забув, де перебував. Денна приклала палець до губ і показала за перекладину, на сцену внизу. Ми наблизилися до краю і, поглянувши вниз, побачили білобородого старого, що саме відкривав футляр для інструмента дивної форми. Побачивши, що він тримає в руках, я здивовано охнув.
— Що то таке? — запитала Денна.
— Це стара придворна лютня, — пояснив я, нездатний приховати зачудування в голосі. — Я її ще й не бачив ніколи.
— Це лютня? — Деннині губи беззвучно заворушилися. — Я нарахувала двадцять чотири струни. Як вона взагалі працює? Це ж більше, ніж у деяких арф.
— Такими їх робили багато років тому, до появи металевих струн, перш ніж струни навчилися натягувати на довгому грифі. Це неймовірно. У цій лебединій шиї більше ретельного конструювання, ніж у будь-яких трьох соборах. — На моїх очах старий прибрав бороду, щоб не заважала, і влаштувався на стільці. — Я тільки сподіваюся, що він настроїв її, перш ніж вийти на сцену, — тихо додав я. — Інакше нам доведеться чекати ще годину, поки він буде вовтузитися з кілками. Мій батько казав, що менестрелі в давнину, щоб пограти дві хвилини на старій придворній лютні, два дні закріплювали струни й дві години настроювали інструмент.
Старий узгодив струни одну з одною за якихось п’ять хвилин. Опісля він почав грати.
Мені соромно в цьому зізнаватись, але про пісню я не пам’ятаю нічого. Хоч я ніколи не бачив і тим паче не чув придворну лютню, мені надто сильно паморочилося в голові від думок про Денну, щоб я усвідомив щось іще. Ми сперлися на перила поруч одне з одним, і я краєчком ока позирав на неї.
Вона не зверталася до мене на ім’я і не згадувала про нашу попередню зустріч у Рьонтовій валці. Отже, вона мене не пам’ятала. Гадаю, те, що вона могла забути обідраного хлопчину, якого знала всього кілька днів під час подорожі, не бозна-яка дивовижа. Однак це все одно було дещо неприємно, тому що я з радістю згадував про неї не один місяць. Однак згадати про це зараз, не виставивши себе дурнем, було неможливо. Краще вже розпочати все спочатку й сподіватися, що з другого разу я запам’ятаюся краще.
Я й незчувся, як пісня закінчилася, і я енергійно заплескав у долоні, щоб компенсувати свою неуважність.
— Коли ти перед цим виконав приспів двічі, я вирішила, що ти помилився, — сказала мені Денна, коли оплески вщухли. — Мені не вірилося, що ти справді хочеш, щоб із тобою заспівала незнайома людина. Я таке бачила тільки де-небудь біля ватри вночі.
Я знизав плечима.
— Мені всі торочили, що саме тут грають найкращі музиканти. — Я широко змахнув в її бік однією рукою. — Я вирішив, що хтось та й знатиме цю партію.
Вона вигнула брову.
— Це було дуже ризиковано, — промовила вона. — Я чекала, поки замість мене подасть голос хтось інший. Заспівати сама я трохи побоювалася.
Я спантеличено подивився на неї.
— Чому? У тебе чудовий голос.
Вона скорчила беззахисно-соромливе личко.
— До цього я чула цю пісню лише двічі. Я не була впевнена, що згадаю її повністю.
— Двічі?
Денна кивнула.
— І вдруге я її почула всього виток тому. Одна парочка зіграла її на званій вечері, на якій я побувала в Ейтнії.
— Ти серйозно? — перепитав я, не вірячи своїм вухам.
Вона нахилила голову назад, а тоді вперед, ніби її спіймали на брехні з добрими намірами. Темне волосся впало їй на обличчя, і вона байдужо прибрала його.
— Ну, добре, гадаю, я таки трохи чула, як та пара репетирувала перед самісінькою вечерею…
Я хитнув головою — мені ледве в це вірилося.
— Це просто чудово. Там же страх яка складна гармонія. А запам’ятати всі слова… — Якусь мить я мовчки чудувався, хитаючи головою. — У тебе неймовірний слух.
— Ти не перший чоловік, який це каже, — іронічно промовила Денна. — Але ти, можливо, перший, хто сказав це, дивлячись власне на мої вуха. — Вона кинула багатозначний погляд униз.
Я вже відчув, як почав страшенно шарітись, аж тут почув у нас за спинами знайомий голос.
— Ось ти де!
Повернувшись, я побачив Совоя, свого високого красивого друга й спільника в змові на вищій симпатії.
— Ось я де, — озвався я, здивувавшись тому, що він став мене шукати. Ще більше мене здивувало те, що йому стало нахабства урвати мене під час особистої розмови з дівчиною.
— Ось де ми всі. — Совой усміхнувся мені, підійшов ближче й невимушено обняв Денну за талію. Він удавано насупився на неї. — Я тут прочісую нижчі рівні, намагаючись допомогти тобі знайти твого співця, а ви тим часом стоїте тут удвох і мило балакаєте.
— Ми випадково зустрілися, — пояснила Денна, поклавши руку на його долоню, яка лежала в неї на боці. — Я знала, що ти повернешся бодай по випивку… — Вона кивнула на столик неподалік, на якому стояла лише пара келихів для вина.
Вони повернулися разом і пішли під руку назад до свого столика. Денна озирнулася на мене через плече та якось ворухнула бровами. Я поняття зеленого не мав, що означає цей порух.
Совой прикликав мене туди, помахавши рукою, і підсунув незайнятий стілець, щоб мені було де сісти.
— Мені аж не віриться, що там, унизу, виступав ти, — зізнався він мені. — Я гадав, що впізнав твій голос, але… — Він показав рукою на найвищий рівень «Еоліяна». — Хоча третє коло — це затишне місце для усамітнення юних закоханих, вигляд на сцену звідси міг би бути й дещо кращим. Я не знав, що ти граєш. — Він обняв Денну за плечі довгою рукою й зблиснув своєю чарівною блакитноокою усмішкою.
— Час від часу, — безтурботно відповів я, сівши.
— Тобі пощастило, що я вирішив, що сьогодні нам треба розважитися в «Еоліяні», — промовив Совой. — Інакше тобі б акомпанували тільки відлуння та цвіркуни.
— Тоді я тобі винен, — сказав я йому, шанобливо кивнувши.
— Відшкодуй мені цей борг, узявши Сіммона в партнери, як ми наступного разу гратимемо в кутики, — попросив він. — Тоді саме тобі дістанеться фант, коли той безвідповідальний малий засранець оголосить високу карту, маючи лише парочку.
— Гаразд, — погодився я. — Хоч для мене це й тяжко. — Я повернувся до Денни. — А як щодо тебе? Я перед тобою у великому боргу — як мені його сплатити? Проси що хочеш — і ти це отримаєш, якщо я буду в змозі це забезпечити.
— Що завгодно з того, що ти в змозі забезпечити, — грайливо повторила вона. — То що ж ти можеш, окрім того, що граєш так добре, що, почувши тебе, заридав би й Тейлу зі своїми янголами?
— Гадаю, я міг би зробити що завгодно, — невимушено відповів я. — Якби ти мене про це попросила.
Вона засміялася.
— Небезпечно казати таке жінці, — зауважив Совой. — Особливо цій. Вона пошле тебе по листок зі співучого дерева, що росте на іншому кінці світу.
Вона відкинулася назад на стільці й кинула на мене небезпечний погляд.
— Листок зі співучого дерева, — задумливо протягнула вона. — Це було б непогано. А ти приніс би мені такий?
— Приніс би, — сказав я й з подивом усвідомив, що це так.