Він кивнув, перевернувши свій жетон між пальцями. Ціна була справедливою. Нікому не хотілося складати вступний іспит першого ж дня.
— Може, згодом. Я спершу трохи роззирнуся.
Проводжаючи його поглядом, я зачудувався тому, яке велике значення може мати один-єдиний день. Учора п’ять йотів видавалися б шаленою сумою. Але сьогодні мій гаманець був добре наповнений…
Я поринув у неясні роздуми про те, скільки грошей я насправді заробив минулої ночі, аж раптом побачив, що до мене наближаються Вілем і Сіммон. Віл неначе трохи зблід попри шалдійську смаглявість. Я здогадувався, що він теж відчував на собі наслідки нашого нічного гультяйства.
Сім же, навпаки, був як завжди світлим і сонячним.
— Вгадай, кому випало призначення сьогодні по обіді? — Він кивнув мені за плече. — Емброузу та кільком його друзям. Цього досить, щоб змусити мене повірити у справедливу світобудову.
Повернувшись, щоб оглянути натовп, я спершу почув Емброузів голос, а вже тоді побачив його самого.
— …з того ж мішка, а отже, змішали вони їх хрін зна як. Хай починають усю цю безладну дуристику заново й…
Емброуз ішов разом із кількома гарно вбраними приятелями; вони оглядали весь натовп у пошуках піднятих рук. Лише опинившись за десяток футів від мене, Емброуз таки опустив погляд і усвідомив, що рука, до якої він простує, моя.
Він різко зупинився, насупившись, а тоді несподівано та грубо розсміявся.
— Оце так бідося — купа часу, а витратити його нема на що. Хіба Лоррен ще не пустив тебе назад?
— Молот і ріг, — натомлено промовив Віл у мене за спиною.
Емброуз усміхнувся мені.
— Ось що я тобі скажу. За твоє призначення я дам тобі півгріш й одну свою стару сорочку. Так у тебе буде якась одежина на той час, поки ти пратимеш у річці цю. — Кілька його друзів захихотіли в нього за спиною, міряючи мене поглядами.
Я зберігав безтурботний вираз обличчя, не бажаючи нічим його радувати. Насправді ж я надто вже добре усвідомлював, що маю лише дві сорочки, а позаяк я постійно носив їх два семестри, вони зношувалися. Неухильно зношувалися. До того ж я таки прав їх у річці, бо ніколи не мав грошей на пральню.
— Я не погоджуся, — спокійно промовив я. — У твоїх сорочок надто барвисті поли як на мій смак. — Щоб донести свою думку, я потягнув себе за сорочку спереду. Кілька студентів, які стояли неподалік, засміялися.
— Я не розумію, — тихо сказав Вілові Сім.
— Він натякає, що в Емброуза… — Віл зупинився. — «Едамете тасс», така хвороба, якою заражаються від повій. Це коли виділення…
— Добре, добре, — швидко промовив Сім. — Розумію. Фе. До того ж Емброуз зараз у зеленому.
Тим часом Емброуз вимушено захихикав з мого жарту разом із натовпом.
— Гадаю, я на це заслуговую, — сказав він. — Чудово, дріб’язок для бідних. — Він дістав гаманець і потрусив ним. — Скільки ти хочеш?
— П’ять талантів, — заявив я.
Він саме відкривав гаманець, але тут завмер, витріщившись на мене. Ціна була обурливою. Декілька глядачів поштурхали одне одного ліктями, явно сподіваючись, що я якимось робом обведу Емброуза круг пальця й він заплатить у кілька разів більше, ніж моє призначення коштує насправді.
— Вибач, але чи не перевести тобі цю суму? — запитав я. Було добре відомо, що минулого семестру Емброуз завалив арифметичну частину свого вступного іспиту.
— П’ять — це просто смішно, — заявив він. — Якби ти в таку пізню годину одержав один, тобі б уже поталанило.
Я змусив себе безтурботно знизати плечима.
— Я був би згоден і на чотири.
— Згодишся на один, — наполіг Емброуз. — Я не ідіот.
Я глибоко вдихнув і смиренно видихнув ще раз.
— А я б, певно, не вмовив тебе підняти ціну до… одного й чотирьох? — поцікавився я, і мені стало гидко від того, як жалісно прозвучав мій голос.
Емброуз по-акулячому всміхнувся.
— Ось що я тобі скажу, — великодушно промовив він. — Дам тобі один і три. Я не проти час від часу потроху займатися благодійністю.
— Дякую, пане, — покірно відповів я. — Надзвичайно вам вдячний.
Я відчув, як розчарувався натовп, коли я встав на задні лапки, як песик, заради Емброузових грошей.
— Не дякуй, — самовдоволено промовив Емброуз. — Допомагати нужденним завжди приємно.
— У вінтській валюті це б становило два ноблі, шість бітів, два гроші та чотири шими.
— Я й сам умію переводити валюту, — огризнувся він. — Я з дитинства подорожував світом разом з батьковим почтом. Я знаю, як витрачають гроші.
— Звісно, що знаєш. — Я схилив голову. — Це я дурість сказав. — Я зацікавлено підняв очі. — Отже, ти й у Модеґу був?
— Звісно, — байдуже промовив він, заходившись прочісувати гаманець, і витягнув жменьку різних монет. — Я навіть був при високому дворі в Кершаені. Двічі.
— Чи правда, що модеґанська шляхта вважає торг ганебним для будь-якої високородної людини? — безневинно запитав я. — Я чув, що серед неї він вважається певною ознакою того, що ця людина або низької крові, або опинилася в справді безнадійному становищі…
Емброуз подивився на мене й завмер, не встигнувши дістати з гаманця нові монети. Його очі примружилися.
— Бо якщо це правда, то з твого боку страшенно люб’язно опуститися до мого рівня, просто щоб повеселитися, трохи поторгувавшись. — Я всміхнувся йому на весь рот. — Ми, ру, обожнюємо торгуватися через дрібниці. — Натовп довкола нас неголосно засміявся. Він уже виріс до кількох десятків душ.
— Річ зовсім не в цьому, — промовив Емброуз.
Моє обличчя стало стурбованим.
— Ох, вибачте, мосьпане. Я й гадки не мав, що у вас настали скрутні часи… — Я наблизився до нього на кілька кроків, простягнувши свій жетон для вступного іспиту. — Ось, можете його взяти всього за півгріш. Я й сам не проти потроху займатися благодійністю. — Я стояв просто перед ним, тримаючи жетон у витягнутій руці. — Будь ласка, я наполягаю, допомагати нужденним завжди приємно.
Емброуз нагородив мене лютим поглядом.
— Залиш собі й удавися ним, — стишено прошипів він мені. — І пам’ятай про це, як їстимеш квасолю й пратимеш у річці. Коли ти підеш звідси з самими тільки руками в кишенях, я ще лишатимуся тут.
Він повернувся й пішов, просто-таки уособлюючи ображену гідність.
Натовп довкола мене мляво зааплодував. Я театрально розкланявся навсібіч.
— Як би ти це оцінив? — запитав Сіма Віл.
— Емброуза — на два бали. Квоута — на три. — Сім поглянув на мене. — У принципі, не найкраща твоя робота.
— Я мало спав уночі, — визнав я.
— Щоразу, коли ти мало спиш, тобі врешті-решт дістається значно сильніше, — зауважив Віл.
— Ми тільки й можемо, що огризатись один на одного, — відповів я. — Майстри про це подбали. Якби ми вдалися до якихось крайнощів, нас би відрахували за поведінку, не гідну членів Аркануму. Чому я, на твою думку, не перетворив його життя на пекло?
— Тобі ліньки? — припустив Віл.
— Лінь — одна з найкращих моїх рис, — спокійно промовив я. — Якби я не був лінивим, я б, можливо, завдав собі клопоту перекласти вислів «Едамете тасс» і страшенно образився, довідавшись, що це означає «едемова сопля». — Я знову підняв руку, витягнувши великий і середній пальці. — Натомість я вважатиму, що це — прямий переклад назви хвороби, «немсерія», тим самим уникнувши будь-якої напруженості в нашій дружбі.
Врешті-решт я продав свій час зневіреному ре’лару з Промислу на ім’я Джаксім. Я погодився на невигідні для себе умови, передавши йому свій час за шість йотів і послугу, яку назву згодом.
Вступний іспит минув так добре, як тільки можна було очікувати, зважаючи на те, що я не міг підготуватися. Гемм і досі був ображений. Лоррен був холодний. Елодін поклав голову на стіл і неначе заснув. Мені призначили плату за навчання аж у шість талантів, що поставило мене в цікаве становище…
Довга дорога до Імрі була здебільшого безлюдною. Сонце проникало крізь крони дерев, а вітер ніс крихітну часточку того холоду, який невдовзі мала принести осінь. Спершу я попрямував до «Еоліяна», щоб забрати свою лютню. Станчіон минулої ночі наполіг на тому, щоб я залишив її там, бо інакше міг би розбити її, долаючи напідпитку довгий шлях додому.