Наблизившись до «Еоліяна», я побачив Деоха, який ліниво притулився спиною до одвірка й проводив монетою по кісточках пальців. Побачивши мене, він усміхнувся.
— Здоров! Ти й твої приятелі так петляли, коли пішли минулої ночі, — я аж подумав, що ви звалитесь у річку.
— Ми хиталися в різні боки, — пояснив я. — Так і врівноважилися.
Деох засміявся.
— У нас там твоя дама сидить.
Я змусив себе не шарітись і замислився, звідки він дізнався, що я сподіваюся знайти тут Денну.
— Не зовсім упевнений, що назвав би її своєю дамою.
Совой усе ж таки був мені другом.
Він знизав плечима.
— Зви її як хочеш. Станчіон її за шинквасом сховав. Я пішов би по неї, доки він не розперезався остаточно й не дав волю рукам.
Я відчув сильний приплив гніву й ледве спромігся проковтнути цілий потік необачних слів. «Моя лютня. Він говорив про мою лютню». Я хутенько, пригнувшись, забіг усередину, здогадуючись: що менше Деох бачитиме моє обличчя, то краще.
Я без поспіху обійшов усі три рівні «Еоліяна», але Денни ніде не було видно. Утім, я натрапив на графа Трепа, який енергійно запросив мене з ним посидіти.
— А я ніяк не вмовлю тебе якось навідатися до мого будинку? — сором’язливо запитав Треп. — Думаю, чи не влаштувати невеличку вечерю, і я знаю кількох людей, які були б дуже раді з тобою зустрітися. — Він підморгнув. — Чутка про твій виступ уже шириться.
Я дещо стривожився, але знав, що спілкування зі шляхтою — це своєрідне необхідне зло.
— Це було б для мене честю, мій пане.
Треп скривився.
— Тобі конче треба звати мене «моїм паном»?
Дипломатія дуже важлива для мандрівного артиста, а в дипломатії дуже важливо не забувати про титули й звання.
— Етикет, мій пане, — з жалем у голосі відповів я.
— До біса етикет, — зухвало промовив Треп. — Етикет — це набір правил, який застосовують для того, щоб прилюдно обмінюватися грубощами. Я все життя був передусім Деннаїсом, потім — Трепом, а тоді вже графом. — Він благально подивився на мене. — А скорочено — Денн?
Я завагався.
— Ну хоч тут, — заблагав він. — Коли мені тут хтось починає панькати, я почуваюся бур’яном на клумбі.
Я розслабився.
— Якщо вам так приємно, Денне.
Він зашарівся так, ніби я йому полестив.
— Тоді розкажи мені трохи про себе. Де ти мешкаєш?
— На другому боці річки, — ухилився я від прямої відповіді. Ліжка в Гніздах були не надто престижним житлом. Коли Треп спантеличено на мене глянув, я продовжив: — Я навчаюся в Університеті.
— В Університеті? — перепитав він, явно спантеличившись. — Там тепер музики навчають?
Уявивши це собі, я мало не розсміявся.
— Ні, ні. Я в Арканумі.
Я негайно пошкодував про сказане. Він відкинувся назад і зміряв мене неприємним поглядом.
— Ти що, чаклун?
— Та ні, — зневажливо сказав я. — Я просто навчаюся. Ну, знаєте, граматика там, математика… — Я обрав дві більш-менш безневинні дисципліни, які спали мені на думку, і він неначе трохи розслабився.
— Мабуть, я просто подумав, що ти… — Він поступово замовк і стрепенувся. — Чому ти там навчаєшся?
Це запитання заскочило мене зненацька.
— Я… Я завжди цього хотів. Там же стільки всього можна навчитися.
— Але тобі все це не потрібно. Тобто… — Він спробував знайти доречні слова. — Ти ж так граєш. Звісно, твій покровитель заохочує тебе зосереджуватися на музиці…
— Я не маю покровителя, Денне, — промовив я з ніяковою усмішкою. — Утім, майте на увазі, що думка про нього мені не осоружна.
Його реакція була для мене неочікуваною.
— Хай буде проклята моя почорніла удача. — Він сильно ляснув рукою по столу. — Я ж гадав, що хтось хитрує, приховуючи тебе. — Він загупав кулаком по столу. — Трясця. Трясця. Трясця.
Він трохи опанував себе й поглянув на мене.
— Вибач. Просто… — Він махнув рукою з досади й зітхнув. — Чув коли-небудь прислів’я? Одна дружина — щастя, дві дружини втомлюють…
Я кивнув.
— …три зненавидять одна одну…
— …а чотири зненавидять тебе, — закінчив Треп. — Що ж, те саме подвійною мірою стосується покровителів та їхніх музикантів. Я щойно обрав для себе третього, злиденного флейтиста. — Він зітхнув і хитнув головою. — Вони чубляться, мов коти в мішку, побоюючись, що їм дістається недостатньо уваги. Якби я тільки знав, що скоро з’явишся ти, я б зачекав.
— Ви мені лестите, Денне.
— Я картаю себе — ось що я роблю. — Він зітхнув, прибравши винуватого вигляду. — Це несправедливо. Сефран добре робить свою справу. Усі вони — добрі музиканти й надто сильно опікуються мною, достоту як справжні дружини. — Він глянув на мене, ніби вибачаючись. — Якщо я спробую долучити до них тебе, буде щось страшне. Мені вже довелося збрехати про той маленький подаруночок, який я зробив тобі минулої ночі.
— То я — ваша коханка? — широко всміхнувся я.
Треп захихотів.
— Не заходьмо надто далеко з цією аналогією. Натомість я побуду твоєю свахою. Допоможу тобі знайти годящого покровителя. Я знаю всіх, хто має шляхетну кров або гроші, у радіусі п’ятдесяти миль, тож це, напевно, буде не так складно.
— Ви б мені цим дуже допомогли, — серйозно промовив я. — Світські кола по цей бік річки для мене — таємниця. — Тут мені дещо спало на думку. — До речі, про них: минулої ночі я зустрів одну молоду даму й мало що про неї дізнався. Якщо ви добре знаєте це місто… — Я поступово замовк із надією в серці.
Він кинув на мене багатозначний погляд.
— А-а-а-а, розумію.
— Ні, ні, ні, — запротестував я. — Це та дівчина, яка заспівала разом зі мною. Моя Алойн. Я просто сподівався знайти її й висловити їй свою пошану.
Треп, здавалося, мені не повірив, але не збирався робити з цього проблеми.
— Розумно, а як її звати?
— Даянн. — Треп неначе чекав на більше. — Це все, що я знаю.
Треп пирхнув.
— Яка вона була на вигляд? Як треба, то заспівай про це.
Я відчув, як у мене почали червоніти щоки.
— Вона мала темне волосся десь такої довжини. — Я показав однією рукою трохи нижче свого плеча. — Молода, світлошкіра. — Треп вичікувально дивився на мене. — Гарненька.
— Ясно, — задумливо озвався Треп, потираючи губи. — Вона мала свиріль таланту?
— Не знаю. Можливо.
— Вона живе в місті?
Я знову знизав плечима, засвідчуючи своє невігластво й почуваючись при цьому дедалі дурнуватіше.
Треп засміявся.
— Доведеться тобі розповісти мені більше. — Він зазирнув мені за плече. — Зачекай, отам Деох. Уже хто-хто, а він точно міг би знайти для тебе дівчину. — Він підняв руку. — Деоху!
— Насправді це не так уже й важливо, — поспіхом зауважив я. Треп проігнорував мене й жестом підкликав плечистого чолов’ягу до нашого столика.
Деох спокійно підійшов і сперся на столик.
— Чим я можу вам прислужитися?
— Нашому юному співцеві потрібно трохи відомостей про даму, яку він зустрів минулої ночі.
— Не можу сказати, що я здивований: тоді тут було чимало красунечок. Одна чи дві цікавилися тобою. — Він підморгнув мені. — Яка впала тобі в око?
— Річ не в цьому, — заперечив я. — Це вона підспівала мені минулої ночі. Вона мала чудовий голос, і я сподівався знайти її, щоб ми змогли трохи поспівати.
— Здається, я знаю, про яку мелодію ти говориш. — Він нагородив мене широкою багатозначною усмішкою.
Я відчув, що страшенно шаріюся, і знову почав усе заперечувати.
— Ох, та охолонь, я триматиму це при собі. Я навіть не стану розповідати Станчіонові, бо це все одно що розповісти всьому місту. Напідпитку він пліткує, як школярка. — Він вичікувально поглянув на мене.
— Вона була стрункою, мала глибокі очі кавового кольору, — промовив я, а тоді вже подумав про те, як це звучить. Поки ні Треп, ні Деох не встиг пожартувати на цю тему, я хутко повів далі. — Її звали Даянн.
— А-а-а-а. — Деох повільно кивнув самому собі; його усмішка стала дещо іронічною. — Гадаю, я мав би здогадатися.