— Вона живе тут? — запитав Треп. — Я не думаю, що її знаю.
— Ви б її пам’ятали, — сказав Деох. — Але ні, я не думаю, що вона живе в місті. Я бачу її вряди-годи. Вона подорожує, ніде ніколи надовго не затримується. — Він почухав потилицю й тривожно мені всміхнувся. — Не знаю, де б ти зміг її знайти. Обережно, хлопче, вона вкраде в тебе серце. Чоловіки перед нею падають, як пшениця перед серпом.
Я знизав плечима так, ніби мені це й на думку не спадало, і зрадів, коли Треп перевів розмову на плітку про одного місцевого райцю. Я хихотів з їхньої суперечки, поки не допив свою випивку, а тоді попрощався й залишив їх.
Півгодини по тому я стояв на сходах під дверима в Деві, намагаючись не звертати уваги на згірклий запах різниці внизу. Я втретє порахував гроші й замислився про свої варіанти. Я міг повністю погасити свій борг і все ж дозволити собі оплатити навчання, але так я б залишився геть без грошей. Я мусив віддавати й інші борги, і хоч як мені хотілося звільнитися з-під влади Деві, мене не радувала перспектива розпочати семестр без жодної монетки в кишені.
Двері відчинилися раптово — я аж перелякався. Девіне личко підозріло визирнуло з вузької шпарини, а тоді, коли Деві мене впізнала, засяяло усмішкою.
— Чого причаївся? — спитала вона. — Джентльмени зазвичай стукають.
Вона широко відчинила двері, пускаючи мене всередину.
— Просто оцінюю свої варіанти, — сказав я, тим часом як вона зачинила за мною. Її кімната загалом лишилася такою ж, як і раніше — хіба що сьогодні в ній пахло корицею, а не лавандою. — Сподіваюся, я тебе не обтяжу, якщо цього семестру сплачу лише відсотки?
— Аж ніяк, — ласкаво відповіла вона. — Мені подобається вважати, що я таким чином вклала гроші. — Вона жестом запросила мене сісти на стілець. — До того ж це означає, що я знову тебе побачу. Ти здивувався б, якби дізнався, як мало в мене відвідувачів.
— Можливо, річ швидше у твоєму місцезнаходженні, ніж у твоєму товаристві, — зауважив я.
Вона зморщила носика.
— Знаю. Попервах я оселилася тут через дешевизну. Тепер мені здається, що я зобов’язана лишатися, бо мої клієнти звикли, що я тут.
Я поклав на письмовий стіл два таланти й підсунув їх до неї.
— Не відповіси на одне запитання?
Вона поглянула на мене з пустотливим захватом.
— Воно непристойне?
— Трохи, — визнав я. — Хтось пробував на тебе заявити?
— Ну… — Вона посунулася вперед на стільці. — Це можна сприймати дуже по-різному. — Вона підняла одну брову над світло-блакитним оком. — Ти зараз погрожуєш чи цікавишся?
— Цікавлюся, — швидко промовив я.
— Ось що я тобі скажу. — Вона кивнула на мою лютню. — Зіграй мені пісеньку, і я скажу тобі правду.
Я всміхнувся й відімкнув футляр, а тоді дістав лютню.
— Що б ти хотіла почути?
Вона замислилася на хвильку.
— Можеш зіграти «Іди з міста, міднику»?
Я зіграв цю пісню, швидко й легко. Вона завзято підспівала мені на приспіві, а наприкінці всміхалася й плескала в долоні, як маленька.
Згадуючи це тепер, я підозрюю, що такою вона й була. У ті часи вона була немолодою жінкою, досвідченою і впевненою в собі. Мені ж тоді ще не минуло й шістнадцяти.
— Один раз, — відповіла вона, коли я відклав лютню. — Два роки тому молодий джентльмен з е’лірів вирішив, що краще повідомити констебля, ніж погасити свій борг.
Я поглянув на неї.
— І?
— І все. — Вона безтурботно знизала плечима. — До мене прийшли, поставили кілька запитань, обшукали помешкання. Звісно, не знайшли нічого кримінального.
— Звісно.
— Наступного дня молодий джентльмен розповів констеблеві правду. Він вигадав усю ту історію, тому що я згордувала ним як залицяльником. — Вона всміхнулася на весь рот. — Констебль цьому не зрадів, а джентльмена оштрафували за наклеп на містянку.
Я мимоволі всміхнувся.
— Не можу сказати, тому що я страшенно… — Я затих, уперше помітивши дещо. Показав на її книжкову полицю. — Це що, Малкафова «Основа всієї матерії»?
— О, так, — з гордістю підтвердила вона. — Новенька. Це мені так частково сплатили борг. — Вона показала на полицю. — Дивись на здоров’я.
Я підійшов і витягнув книжку.
— Якби я міг за нею вчитися, то сьогодні не пропустив би одне запитання на вступному іспиті.
— А я гадала, що тобі вистачає книжок в Архівах, — сказала вона з явною заздрістю в голосі.
Я хитнув головою.
— Мені заборонили туди вхід, — пояснив я. — В Архівах я загалом провів дві години, і половину цього часу мене звідти витурювали.
Деві повільно кивнула.
— Я про це чула, але ж неможливо здогадатися, які чутки правдиві. Отже, ми певною мірою в одному човні.
— Я сказав би, що тобі трохи краще, — відповів я, оглядаючи її полиці. — У тебе тут Теккам і «Героборика». — Я проглянув усі назви книжок, шукаючи якусь таку, де могли б бути відомості про амірів або чандріян, але дуже перспективним не видавалося ніщо. — У тебе ще й «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Коли мене витурили, я саме її читав.
— Це останнє видання, — з гордістю промовила вона. — Там нові гравюри й розділ про Фейн-Мойте.
Я провів пальцями по корінцю книжки, а тоді відступив на крок.
— Гарне зібрання.
— Ну, — грайливо сказала вона, — як обіцяєш не бруднити руки, то можеш час від часу приходити до мене почитати. Якщо приноситимеш із собою лютню й гратимеш для мене, я, можливо, навіть позичу тобі книжку чи дві за умови, якщо ти вчасно їх повертатимеш. — Вона чарівливо мені всміхнулася. — Ми, вигнанці, маємо триматися разом.
Усю довгу дорогу назад до Університету я роздумував про те, кокетувала тоді Деві чи поводилася по-дружньому. Подолавши ті три милі, я так і не спромігся щось вирішити. Про це я згадую, щоб чітко вказати на одну річ. Я був розумником, майже героєм з аларом, схожим на штабу рамстонської сталі. Та передусім я був п’ятнадцятирічним хлопчиком. У всьому, що стосувалося жінок, я був безпорадний, мов ягнятко в лісі.
Я знайшов Кілвіна в його кабінеті, де він вирізьблював руни в скляній півкулі для чергової підвісної лампи. Я тихенько постукав у відчинені двері.
Він позирнув на мене.
— Е’ліре Квоуте, ти вже маєш кращий вигляд.
Лише за мить я зрозумів: він має на увазі, що три тижні тому відсторонив мене від роботи в Промислі через втручання Вілема.
— Дякую, пане. Я й почуваюся краще.
Він ледь помітно схилив голову набік.
Я опустив одну руку до гаманця.
— Мені б хотілося погасити свій борг перед вами.
Кілвін рикнув.
— Ти нічого мені не завинив.
Він знову опустив погляд на стіл і на роботу, яку тримав у руках.
— Тоді свій борг перед майстернею, — не вгавав я. — Я вже давненько користаюся з вашої доброї вдачі. Скільки я винен за матеріали, які використав під час навчання в Манета?
Кілвін продовжив працювати.
— Один талант, сім йотів і три.
Точність цифри мене приголомшила, оскільки він і не глянув у облікову книгу з комори. Мені й подумати було лячно про все те, що зберігає в себе в голові цей схожий на ведмедя чолов’яга. Я дістав потрібну суму з гаманця й поклав монети на відносно вільний кут столу.
Кілвін поглянув на них.
— Е’ліре Квоуте, я сподіваюся, що ти здобув ці гроші чесним шляхом.
Він говорив таким серйозним тоном, що я мимоволі всміхнувся.
— Я заробив їх, зігравши в Імрі минулої ночі.
— По той бік річки так добре платять за музику?
Не припиняючи всміхатись, я безтурботно знизав плечима.
— Я не знаю, чи таланитиме мені так кожної ночі. Це ж усе-таки був лише мій перший раз.
Кілвін чи то пирхнув, чи то важко видихнув, і знову спрямував погляд на свою роботу.
— Тобі передається пиха Елкси Дала. — Він обережно провів на склі лінію. — Чи правильно я вважаю, що ти більше не працюватимеш у мене вечорами?
Я був шокований і відновив дихання лише за мить.