— Усі за? — руки підняли всі, крім Гемма та Брандера. — Пропозицію прийнято. Встановлюється така міра покарання: офіційний лист-вибачення на адресу…
— Ради Бога, Артуре, — втрутився Гемм. — Хай лист принаймні буде публічним.
Ректор зиркнув на Гемма, а тоді знизав плечима.
— …офіційний лист-вибачення в публічному доступі до початку осіннього семестру. Усі за? — Усі підняли руки. — Пропозицію прийнято.
Ректор нахилився вперед, спершись на лікті, і поглянув згори вниз на Емброуза.
— Ре’ларе Емброузе, надалі раджу вам утриматися від марнування нашого часу через неправдиві звинувачення.
Я відчув, як Емброуз аж пашить гнівом. Це було все одно що стояти біля вогню.
— Так, пане.
Не встиг я відчути якесь самовдоволення, як Ректор повернувся до мене.
— А вам, е’ліре Квоуте, раджу надалі сумлінніше дотримуватися норм етикету.
Його сувору настанову дещо зіпсувало те, що Елодін поруч з ним уже почав весело мугикати мелодію «Осел, осел».
Я опустив очі, намагаючись стримати усмішку.
— Так, пане.
— Ви вільні.
Емброуз розвернувся й кинувся геть, але перш ніж він вийшов за двері, Елодін заспівав:
Думка про те, щоб написати публічне вибачення, була мені осоружна. Але, як то кажуть, щасливе життя — найкраща помста. Тож я вирішив ігнорувати Емброуза й насолоджуватися своїм новим, розкішним життям у «Коні й четвірці».
Але мститися в мене вийшло лише два дні. На третій день у «Коня й четвірки» з’явився новий власник. На зміну низенькому веселому Кеверіну прийшов високий худий чолов’яга, який повідомив мене, що потреби в моїх послугах більше немає. Мені наказали звільнити свої апартаменти до настання ночі.
Це дратувало, але я знав щонайменше чотири чи п’ять шинків аналогічної якості з цього боку річки, які дуже зраділи б можливості винайняти музиканта зі свиріллю таланту.
Але шинкар із «Куща гостролисту» відмовився зі мною розмовляти. «Біла олениця» та «Вінець королеви» були задоволені тими музикантами, які вже в них були. У «Золотому поні» я прочекав більше години, поки не зрозумів, що мене ґречно ігнорують. Коли мені відмовили в «Королівському дубі», я вже кипів від люті.
Це Емброуз постарався. Я не знав, як це йому вдалося, проте я знав, що це був він. Можливо, роздав хабарів або пустив чутку, нібито будь-який шинок, який візьме на роботу певного рудоволосого музиканта, втратить чимало заможних шляхетних клієнтів.
Тож я почав ходити іншими шинками на цьому боці річки. Дорогі шинки мені вже відмовили, але пристойних закладів ще залишалося багато. За наступні кілька годин я зазирнув до «Спочинку пастуха», «Кабанячої голови», «Собаки в стіні», шинку «Стовпи» і «Табарда». Емброуз попрацював дуже ретельно: мною не зацікавився жоден з них.
Коли я навідався до шинку «В Анкера», уже настав ранній вечір, і тоді я йшов далі лише з чистісінької злості. Я був рішучо налаштований звернутися до кожного шинку на цьому боці річки, перш ніж знову почати платити за ліжко та розписку на їжу.
Коли я прийшов до шинку, сам Анкер, видершись на драбину, закріплював цвяхами довгу кедрову дошку з обшивки стіни. Коли я встав біля драбини, він опустив на мене погляд.
— То це ти — той самий хлопака, — промовив він.
— Прошу? — спантеличено перепитав я.
— Тут один хлоп заходив і сказав мені, шо я, як візьму на роботу рудоволосого хлопчину, наживу собі достобіса неприємностей. — Він кивнув на мою лютню. — Певно, йшлося про тебе.
— Ну, тоді, — сказав я, регулюючи лямку футляра для лютні в себе на плечі, — не марнуватиму ваш час.
— Ти його ще не марнуєш, — заявив він, спустившись із драбини, і витер руки об сорочку. — Цьому закладу не завадило б трохи музики.
Я пильно глянув на нього.
— А хіба ви не збентежені?
Він сплюнув.
— Ці кляті малі ґедзі думають, ніби за гроші можуть хоч сонце з неба дістати, еге ж?
— Конкретно цей міг би собі це дозволити, — похмуро сказав я. — І місяць теж, якби він захотів собі весь комплект, щоб підставляти під книжки.
Він насмішкувато пирхнув.
— Ні хріна він мені зробити не може. Я таких не обслуговую, тож він не може розлякати мені клієнтів. А я володію цим закладом сам-один, тож він не може купити його й звільнити мене, як бідолашного старого Кеверіна…
— Хтось купив «Коня й четвірку»?
Анкер задумливо на мене глянув.
— А ти шо, не в курсі?
Я неквапливо хитнув головою, потихеньку перетравлюючи цю звістку. Емброуз купив «Коня й четвірку» просто для того, щоб насолити мені, позбавивши мене роботи. Ні, він для цього надто розумний. Він, мабуть, позичив гроші якомусь приятелеві й видав це за комерційну операцію.
Скільки він коштував? Тисячу талантів? П’ять тисяч? Я й гадки не мав, яку вартість має такий шинок, як «Кінь і четвірка». Ще більше непокоїло те, наскільки швидко він із цим упорався.
Завдяки цьому я зміг чітко все оцінити. Я вже знав, що Емброуз багатий, але, чесно кажучи, порівняно зі мною, багатими були всі. Я ніколи не замислювався про те, наскільки він заможний або як він може використати це проти мене. Я на власному досвіді бачив, який вплив може мати первісток заможного барона.
Я вперше зрадів строгим правилам поведінки в Університеті. Якщо Емброуз був готовий піти на таке, я міг лише здогадуватись, яких рішучих заходів він ужив би, якби не мусив зберігати щось схоже на чемність.
З задуми мене вирвала молода жінка, яка висунулася з-за парадних дверей шинку.
— А щоб тебе, Анкере! — крикнула вона. — Не буду я наливати й носити, поки ти стоїш тут і чухаєш собі дупу! Заходь!
Піднявши драбину й поставивши її у провулку за рогом, Анкер пробурчав щось собі під носа.
— А шо ти, властиво, зробив тому хлопові? Вграв його матусю?
— Та ні, написав про нього пісеньку.
Коли Анкер відчинив двері шинку, на вулицю полилася суміш притишених голосів.
— Мені б цікаво було почути таку пісеньку. — Він широко всміхнувся. — Чому б тобі не зайти й не зіграти її разок?
— Якщо ви впевнені, — сказав я, зовсім не вірячи у свою удачу. — Неодмінно буде біда.
— Біда, — гигикнув він. — Шо такий хлопчина, як ти, знає про біду? Я був у біді, ще як ти не родився. Я в такій біді бував, шо ти для неї й слів би не найшов. — Ще стоячи у дверях, він повернувся обличчям до мене. — У нас тут давно вже не бувало музики регулярно. І я не сказав би, шо радий обходитися без неї. Класної корчми без музики не буває.
Я всміхнувся.
— Тут я мушу з вами погодитися.
— Правду кажучи, я б тебе взяв уже для того, щоб прищемити носа тому багачеві, — зізнався Анкер. — Але якщо ти сяк-так умієш грати… — Він розчахнув двері ще більше, наче запрошуючи мене. Я відчув запах тирси, трудового поту й хліба в печі.
Усе було влаштовано ще до кінця вечора. В обмін на чотири вечори гри на виток мені надали малесеньку кімнатку на третьому поверсі та гарантію того, що, якщо я навідаюся тоді, коли всі їстимуть, мені залюбки дадуть трішки того, що звариться в казані. Безперечно, Анкер одержав послуги музиканта з талантом за дуже вигідною ціною, але я був радий такій домовленості. Що завгодно, аби тільки не повертатися до Гнізд і мовчазного глузування товаришів по кімнаті.
Стеля моєї кімнатки у двох кутках хилилася донизу, через що вона здавалася ще меншою, ніж насправді. Вона була б дуже захаращеною, якби там були не тільки нечисленні меблі — маленький письмовий стіл із дерев’яним стільцем та одна-єдина полиця над ним. Ліжко було таке ж пласке й вузьке, як і в Гніздах.
Свій трохи пошарпаний примірник «Риторики і логіки» я поставив на полицю над столом. Футляр із моєю лютнею зручно примостився в кутку. У вікно мені було видно вогні Університету, що спокійно горіли в прохолодному осінньому повітрі. Я був удома.
Згадуючи це тепер, я думаю, що мені поталанило, коли я опинився в шинку «В Анкера». Справді, відвідувачі там були не такі заможні, як у «Коні і четвірці», але вони цінували мене так, як шляхта не цінувала ніколи.