А якщо мої апартаменти в «Коні і четвірці» були розкішними, то моя кімнатка в Анкера була затишною. Тут те ж саме, що й з черевиками. Людині потрібні не найбільші черевики, які можна знайти. Їй потрібна пара по нозі. З часом та кімнатка в Анкера стала для мене домівкою більшою мірою, ніж будь-яке інше місце на світі.
Але конкретно тоді я був розлючений через те, як дорого мені обійшовся Емброуз. Тож коли я сів за свій публічний лист-вибачення, він вийшов сповненим убивчої щирості. Він був твором мистецтва. Я бив себе в груди від жалю. Я стогнав і скреготав зубами через те, що огудив товариша по навчанню. Я долучив до листа повний текст пісні, а також два нові куплети та повні ноти. Далі я надзвичайно ґрунтовно вибачився за кожен вульгарний, дріб’язковий натяк, який увійшов до пісні.
Опісля я витратив чотири дорогоцінних йоти з власних грошей на папір і чорнило та скористався послугою, яку мені завинив Джаксім, коли я передав йому свій пізній час іспиту. Він мав приятеля, що працював у друкарні, і з його допомогою ми надрукували сто з лишком примірників листа.
Згодом, увечері перед початком осіннього семестру, ми з Вілом і Сімом розклеїли їх на всіх пласких поверхнях, які спромоглися знайти по обидва боки річки. Ми скористалися чудовим алхімічним клеєм, який із цієї нагоди зварив Сіммон. Він наносився як фарба, а застигнувши, ставав прозорим, як скло, і твердим, як сталь. Зняти ті аркуші можна було б лише молотком і різцем.
Згадуючи це зараз, я розумію: це було дурістю — усе одно що дражнити розлюченого бика. А замислившись над цим, я сказав би, що саме це зухвальство стало основною причиною, з якої Емброуз зрештою спробував мене вбити.
Розділ шістдесят другий
Дозволи
За наполегливою рекомендацією кількох осіб у наступному семестрі я обмежився трьома навчальними дисциплінами. Я продовжував вивчати вищу симпатію в Елкси Дала, відбував свою зміну в Медиці та не полишив учнівства в Манета. Я був приємно заклопотаний, але не переобтяжений, як попереднього семестру.
Рукотворство я вивчав із найбільшою впертістю. Оскільки мої пошуки покровителя зайшли в глухий кут, я знав, що найлегше мені буде досягти самодостатності, ставши рукотворцем. Тепер я працював на Кілвіна й мусив виконувати відносно чорну роботу за відносно невеликі гроші. Після закінчення учнівства ситуація покращилася б. Ба більше, я дістав би можливість займатися власними роботами, а тоді продавати їх замовникам, одержуючи прибуток.
Якщо. Якщо мені вдаватиметься не затримувати сплату боргу Деві. Якщо мені вдаватиметься якимось робом знаходити гроші на навчання. Якщо мені вдасться закінчити навчання в Манета, не вбившись і не покалічившись під час небезпечної роботи, якою в Промислі займалися щодня…
Нас зібралося в майстерні душ сорок чи п’ятдесят, і всім хотілося побачити новинку. Дехто сидів на кам’яних робочих столах, щоб добре все розгледіти, а з десяток інших студентів зібралися на залізних містках у кроквах серед підвішених Кілвінових ламп.
Там, угорі, я побачив Манета. Не помітити його було важко: він був утричі старший за будь-якого іншого студента, мав розпатлане волосся й сиву бороду. Я видерся вгору сходами й став поруч з ним. Він усміхнувся та плеснув мене по плечу.
— Що ти тут робиш? — запитав я. — Я гадав, що це лише для зелені, яка такого ще не бачила.
— Я вирішив, що сьогодні вдам із себе сумлінного наставника, — знизав плечима він. — До того ж конкретно цю демонстрацію варто побачити — хай хоч і тільки заради виразу облич усіх присутніх.
На одному з важких робочих столів у майстерні стояла масивна циліндрична ємність фути з чотири заввишки й фути зо два в поперечнику. Краї в неї були загерметизовані без неоковирних зварених швів, а її метал видавався якимось тьмяним, шліфованим, тож я здогадувався, що це — не звичайна сталь.
Безцільно оглядаючи приміщення, я з подивом побачив, що в натовпі стоїть Фела й чекає на початок демонстрації разом з іншими студентами.
— Я не знав, що Фела тут працює, — сказав я Манетові.
Манет кивнув.
— О, звісно. Уже, мабуть, семестри зо два.
— Мене дивує, що я цього не помічав, — задумливо промовив я, дивлячись, як вона розмовляє з іншою жінкою з юрби.
— Мене теж, — відповів Манет, стишено й багатозначно гигикнувши. — Але вона тут буває не надто часто. Вона ліпить і працює з різаним кахлем і склом. Її тут цікавить обладнання, а не сиґалдрія.
Дзвіниця надворі вибила нову годину, і Кілвін роззирнувся довкола, запам’ятовуючи обличчя всіх присутніх. Я ні на хвильку не засумнівався в тому, що він помітив, кого саме не було.
— Це стоятиме в нашій майстерні кілька витків, — просто сказав він, показавши на металеву ємність. — Майже десять галонів леткої речовини-переносника — Реґім Іґнаул Нератум.
— Так його називає тільки він, — тихенько зауважив Манет. — Це кістяний дьоготь.
— Кістяний дьоготь?
Він кивнув.
— Він їдкий. Як проллєш собі на руку, він роз’їсть її до кістки секунд за десять.
На очах у всіх Кілвін одягнув товсту шкіряну рукавицю й перелив близько унції темної рідини з металевої банки в скляний флакон.
— Перед переливанням флакон важливо охолодити, бо ця речовина кипить за кімнатної температури.
Він швидко загерметизував флакон і підняв, демонструючи всім.
— Також необхідною є герметична кришка, оскільки ця рідина вкрай летка. У газоподібному стані вона демонструє поверховий натяг і в’язкість, подібно до ртуті. Вона важча за повітря й не розсіюється. Їй властиве внутрішнє зчеплення.
Не сказавши більш нічого, Кілвін кинув флакон у найближчу вогняну камеру, і його скло розбилося з чітким, різким звуком. Із цієї висоти мені було видно, що вогняну камеру, судячи з усього, розчистили спеціально з цієї нагоди. Вона була порожньою; це була просто неглибока кругла яма з голого каменю.
— Шкода, що він так мало цінує видовищність, — тихо сказав мені Манет. — Елкса Дал міг би зробити це трохи ефектніше.
Приміщення наповнилося різким тріском і шипінням: темна рідина нагрілася від каменю вогняної камери й закипіла. Мені згори було видно, як дно камери поволі заповнює густий, масний дим. Він поводився зовсім не так, як туман або дим. Він не розпливався по краях. Він накопичувався й висів невеличкою суцільною темною хмаринкою.
Манет торкнувся мого плеча, і я поглянув на нього саме вчасно, щоб мене не засліпив перший, раптовий вогонь, коли хмаринка зайнялася. Довкола залунали розпачливі вигуки, і я здогадався, що більшість інших він заскочив зненацька. Манет усміхнувся мені на весь рот і по-змовницьки підморгнув.
— Дякую, — промовив я й повернувся, щоб дивитися далі. На поверхні туману танцювало нерівне полум’я яскравого натрієво-червоного кольору. Оскільки тепла стало більше, темний туман почав кипіти швидше, і він розрісся настільки, що полум’я почало торкатися краю вогняної камери, який був на рівні пояса людини. Хоч я й стояв угорі, на містку, воно злегка гріло мені обличчя.
— Як це, в біса, називається? — тихцем запитав його я. — Вогняний туман?
— Можна й так сказати, — відповів він. — Кілвін, мабуть, назвав би це займанням під дією атмосфери.
Раптом вогонь замерехтів і погас, а приміщення наповнилося різким запахом розпеченого каміння.
— Цей реактив не лише вкрай корозивний, — промовив Кілвін, — у газоподібному стані він також є займистим. Достатньо нагрівшись, він займається від контакту з повітрям. Тепло, що утворюється в результаті, може призвести до каскадної екзотермічної реакції.
— Каскадної величезної бісової пожежі, — зауважив Манет.
— Ти кращий за хор, — тихо відповів я, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя.
Кілвін змахнув рукою.
— Ця ємність призначена для зберігання речовини холодною й під тиском. Поки вона залишається в майстерні, будьте уважними. У безпосередній близькості від неї уникайте надміру тепла. — Тут Кілвін повернувся й попрямував до свого кабінету.