Ще три дні та ще п’ять марних походів до Імрі. Про неї не чули жодних новин ані Деох, ані Треп. Деох сказав мені, що такі зникнення в її природі та що шукати її так само безглуздо, як і кликати кицьку. Я знав, що це добра порада, але зігнорував її.
Я сидів у Кілвіновому кабінеті, намагаючись видаватися спокійним, тим часом як величезний кудлатий майстер крутив у руках мою симпатичну лампу. Це був мій перший одноосібний проект у ролі рукотворця. Я відливав пластини та шліфував лінзи. Я заправив випромінювач, не отруївшись миш’яком. А найважливішим було те, що окремі деталі перетворилися на справну переносну симпатичну лампу саме завдяки моєму алару та моїй хитромудрій сиґалдрії.
Якщо Кілвін схвалить готову роботу, він продасть її, а я отримаю частину грошей як комісійні. Що ще важливіше, я стану повноправним рукотворцем, нехай і зовсім зеленим. Мені довірять виконання власних робіт із великим ступенем свободи. Це був чималий крок уперед в ієрархії Промислу, крок до звання ре’лара і, що ще важливіше, фінансової свободи.
Нарешті він підняв очі.
— Гарно зроблено, е’ліре Квоуте, — сказав він. — Але конструкція нетипова.
Я кивнув.
— Я вніс кілька змін, пане. Якщо ви її ввімкнете, то побачите…
Кілвін видав притишений звук, який міг бути як веселим смішком, так і роздратованим гарчанням. Він поклав лампу на стіл та обійшов кімнату, загасивши всі лампи, крім однієї.
— Знаєш, скільки симпатичних ламп за ці роки вибухнуло в мене в руках, е’ліре Квоуте?
Я ковтнув і хитнув головою.
— Скільки?
— Жодної, — серйозно промовив він. — Тому що я завжди обережний. Я завжди цілковито впевнений в тому, що тримаю в руках. Ти маєш навчитися терпіння, е’ліре Квоуте. Секунда в задумі варта дев’яти у вогні.
Я опустив очі й спробував видатися достатньо присоромленим.
Кілвін простягнув руку й загасив єдину лампу, що залишилася, тож у кабінеті запанувала майже цілковита темрява. Настала пауза. Тоді з ручної лампи на стіну пролилося характерне червонясте світло. Це світло було дуже тьмяним — навіть одна свічка горіла б яскравіше.
— Вимикач має кілька положень, — швидко пояснив я. — Власне, це більше реостат, ніж вимикач.
Кілвін кивнув.
— Хитро. Більшість не морочиться з цим, працюючи над такою маленькою лампою, — світло стало яскравішим, тоді потьмяніло, а тоді знову стало яскравішим. — Сама по собі сиґалдрія наче непогана, — повільно сказав Кілвін, поставивши лампу на стіл. — Але фокус у твоєї лінзи недосконалий. Розсіювання дуже мале.
Так і було. Замість того, щоб освітити все приміщення, як звичайні лампи, моя лампа відкрила невелику його частину — кут робочого столу та половину великої грифельної дошки, що стояла під стіною. Решта кабінету залишилася в темряві.
— Це спеціально, — відповів я. — Є такі ліхтарі, з опуклим склом.
Від Кілвіна було видно хіба що темний силует по той бік столу.
— Мені про таке відомо, е’ліре Квоуте. — У його голосі була помітна докірлива нотка. — Їх широко використовують для недобрих справ. Таких справ, до яких не мають докладати рук арканісти.
— Я думав, ними користуються моряки, — промовив я.
— Ними користуються хатні злодії, — серйозно відказав Кілвін. — А також шпигуни та інший люд, який воліє приховувати свої справи в нічній пітьмі.
Моя неясна тривожність раптово загострилася. Перед цим я вважав, що ця зустріч — майже формальність. Я знав, що я — вправний рукотворець, кращий за багатьох із тих, хто працював у Кілвіновій майстерні значно довше. Тепер я несподівано збентежився: можливо, я припустився помилки й змарнував майже тридцять годин, які пропрацював над лампою, не кажучи вже про цілий талант власних грошей, які вклав у матеріали.
Кілвін якось незрозуміло загарчав і буркнув щось собі під ніс. Півдесятка олійних ламп по всій кімнаті заблимали знову, наповнивши приміщення природним світлом. Я зачудувався тим, як невимушено майстер виконав шестибічне зв’язування. Звідки він дістав для цього енергію, я навіть не здогадувався.
— Просто всі першого разу роблять симпатичну лампу, — сказав я, щоб заповнити тишу. — Усі й завжди наслідують одну й ту саму стару схему. Я хотів зробити дещо інше. Я хотів побачити, чи можу я зробити щось нове.
— Сподіваюся, що ти хотів саме продемонструвати власну надзвичайну кмітливість, — сухо промовив Кілвін. — Ти не лише бажав завершити своє учнівство вдвічі швидше, ніж зазвичай, — ти хотів принести мені лампу власної вдосконаленої конструкції. Будьмо відвертими, е’ліре Квоуте. Виготовивши цю лампу, ти спробував показати, що ти кращий за пересічного учня, чи не так? — При цьому Кілвін поглянув просто на мене, і з його погляду на мить зникла властива йому розсіяність.
Я відчув, як у мене пересохло в роті. За кудлатою бородою Кілвіна та сильним акцентом, з яким він говорив атурською, ховався розум, схожий на діамант. Чому це я вирішив, ніби можу безкарно йому збрехати?
— Звісно, я хотів вас вразити, майстре Кілвін, — зізнався я, опустивши погляд. — Я гадав, що це навіть не обговорюється.
— Не підлещуйся, — сказав він. — Фальшивою скромністю мене не вразити.
Я підняв очі та розправив плечі.
— Тоді, майстре Кілвін, я найкращий. Я швидше навчаюся. Я сумлінніше працюю. Руки в мене моторніші. Розум допитливіший. Однак я також сподіваюся, що ви це знаєте й самі, без мене.
Кілвін кивнув.
— Так уже краще. І ти маєш рацію, я справді це знаю. — Він заходився вмикати й вимикати лампу, спрямовуючи її на різні предмети в кабінеті. — І, правду кажучи, я неабияк вражений твоєю майстерністю. Лампа зроблена охайно. Сиґалдрія в ній досить хитромудра. Гравірування точні. Тонка робота.
Почувши його компліменти, я зашарівся від задоволення.
— Але рукотворство — це не просто майстерність, — промовив Кілвін, поклавши лампу й розчепіривши величезні долоні обабіч неї. — Я не можу продати цю лампу. Вона кінець кінцем потрапила б до рук не тим, кому треба. Якби хатнього злодія спіймали з таким знаряддям, це погано позначилося б на всіх арканістах. Ти завершив учнівство й відзначився майстерністю. — Я трохи розслабився. — Але твоя розсудливість у ширшому розумінні досі викликає певні сумніви. Гадаю, саму лампу ми розтопимо на метали.
— Ви розтопите мою лампу? — Я працював над лампою цілий виток і витратив майже всі гроші, які мав, на купівлю матеріалів. Я розраховував одержати добрий прибуток, коли Кілвін її продасть, але тепер…
Кілвін був невблаганний.
— Ми всі зобов’язані підтримувати репутацію Університету, е’ліре Квоуте. Такий предмет не в тих руках кепсько позначився б на всіх нас.
Я вже спробував вигадати якийсь спосіб його переконати, аж тут він махнув мені рукою, женучи до дверей.
— Піди повідом Манетові свою добру новину.
Засмутившись, я вийшов у майстерню, де мене зустріла безліч звуків: сотня рук жваво довбала дерево, била камінь і кувала метал. У повітрі добре відчувався запах травильних кислот, розпеченого заліза й поту. Я помітив Манета в кутку, де він вкладав кахлі в піч. Я зачекав, доки він не зачинив дверцята й не відступився, витираючи піт із чола рукавом сорочки.
— Як усе минуло? — запитав він. — Ти пройшов чи мені доведеться тримати тебе за руку ще семестр?
— Я пройшов, — без інтересу відповів я. — Ти правильно думав про ті зміни. Він був не в захваті.
— Я ж тобі казав, — нагадав він без особливого самовдоволення. — Не забувай, що я пробув тут довше за будь-яких десятьох студентів разом узятих. Коли я кажу тобі, що майстри в душі консерватори, я не просто плещу язиком. Я це знаю. — Манет ліниво провів пальцями крізь розпатлану сиву бороду, вдивляючись у теплові хвилі, що відкочувалися від цегляної печі. — Здогадуєшся, чим займатимешся тепер, коли ти сам собі господар?
— Я думав, чи не зарядити партію випромінювачів для синіх ламп, — сказав я.
— Це приносить добрі гроші, — неквапливо промовив Манет. — Тільки ризиковано.