— Ти ж знаєш, що я обережний, — запевнив його я.
— Ризик є ризик, — наполіг Манет. — Навчав я років із десять тому одного хлопаку — як же його звали?.. — трохи постукавши себе по голові, він знизав плечима. — Він трохи схибив. — Манет різко клацнув пальцями. — Але цього досить. Він добряче обпікся і втратив кілька пальців. Рукотворець із нього після цього був не бозна-який.
Я поглянув на інший кінець майстерні й побачив Каммара з одним оком і лисою головою в шрамах.
— Зрозуміло, — подивившись на банку зі шліфованого металу, я стривожено стиснув руки. День чи два після Кілвінової демонстрації люди біля нього нервували, але невдовзі він став звичайнісіньким обладнанням. Насправді ж через необачність у Промислі можна було померти в десять тисяч різних способів. Просто так уже вийшло, що кістяний дьоготь став найновішим і найзахопливішим знаряддям самогубства.
Я вирішив змінити тему.
— Можна запитання?
— Ну, давай, смали, — озвався він і кинув погляд на піч неподалік. — Зрозумів? «Смали»!
Я закотив очі.
— Чи сказав би ти, що знаєш Університет краще за всіх?
Він кивнув.
— Краще за всіх серед нині живих. Знаю всі його брудні секретики.
Я трохи притишив голос.
— То чи зміг би ти, якби захотів, увійти до Архівів так, щоб ніхто про це не дізнався?
Манет примружив очі.
— Зміг би, — сказав він, — але не робив би цього.
Я почав щось говорити, але він урвав мене з досить очевидним роздратуванням.
— Послухай, хлопчику мій, ми про це вже говорили. Просто потерпи. Потрібно зачекати ще, поки Лоррен охолоне. Минув усього семестр чи що…
— Минуло вже півроку!
Він хитнув головою.
— Тобі здається, що це довго, лише тому що ти молодий. Повір мені, Лоррен добре про це пам’ятає. Просто посправляй враження на Кілвіна ще десь із семестр, а тоді попроси його закинути за тебе добре слівце. Повір мені. Це спрацює.
Я якомога виразніше похнюпився.
— Ти міг би просто…
Він невблаганно захитав головою.
— Ні. Ні. Ні. Я тобі не покажу. Я тобі не розповім. Я не намалюю тобі мапи. — Вираз його обличчя пом’якшився, і він поклав руку мені на плече, явно намагаючись трохи компенсувати свою категоричну відмову. — Тейлу з тобою, нащо ж так поспішати? Ти молодий. У тебе купа часу. — Він тицьнув у мене пальцем. — Але якщо тебе відрахують, то назавжди. А саме це станеться, якщо ти проберешся до Архівів і тебе там застукають.
Я зажурено опустив плечі.
— Гадаю, ти маєш рацію.
— Саме так, я маю рацію, — промовив Манет і повернувся до печі. — А тепер біжи собі. Ти мене от-от до виразки доведеш.
Я пішов геть, гарячково думаючи про Манетові поради й про те, про що він обмовився під час нашої розмови. Загалом, як я знав, його поради були слушними. Якщо я добре поводитимуся семестр чи два, то здобуду доступ до Архівів. Це був безпечний, простий шлях до того, чого я хотів.
На жаль, я не міг дозволити собі терплячості. Я до болю чітко усвідомлював, що, якщо я не знайду способу досить швидко заробити великі гроші, цей семестр стане для мене останнім. Ні. Терпіння — це для мене не варіант.
Виходячи, я зазирнув у Кілвінів кабінет і побачив, як Кілвін сидить за робочим столом, знічев’я вмикаючи та вимикаючи мою лампу. Його обличчя знову стало відстороненим, і я не сумнівався, що його мозок, подібний до величезної машини, був зайнятий думками про півдесятка різних речей одночасно.
Щоби привернути його увагу, я постукав по одвірку.
— Майстре Кілвін.
Він не повернувся до мене.
— Так?
— А чи не можна купити лампу мені? — запитав я. — З нею я міг би читати ночами. Зараз я ще витрачаюся на свічки. — Я ненадовго замислився, чи не заламати руки, але вирішив цього не робити. Надто вже це мелодраматично.
Кілвін добряче замислився. Знову ввімкнув лампу, яку тримав у руці, і вона тихенько клацнула.
— Творіння власних рук купити не можна, — сказав він. — Час і матеріали, які пішли на нього, належали тобі.
Він простягнув її мені.
Я ввійшов до кабінету, щоб її взяти, але Кілвін відсмикнув руку й поглянув мені в очі.
— Я мушу чітко сказати одне, — серйозно продовжив він. — Її не можна ні продавати, ні здавати в оренду. Навіть тому, кому ти довіряєш. Загубившись, вона врешті-решт опиниться не в тих руках, і хтось почне нишпорити з нею в темряві, займаючись чимось нечесним.
— Даю вам слово, майстре Кілвін. Нею не буде користуватися ніхто, крім мене.
Ідучи з майстерні, я постарався зберегти нейтральний вираз обличчя, проте в душі я широко, задоволено всміхався. Манет сказав мені саме те, що мені треба було знати. До Архівів був ще один шлях. Потаємний шлях. Якщо він існує, я можу його знайти.
Розділ шістдесят п’ятий
Іскра
Я заманив Віла з Сімом до «Еоліяна», пообіцявши їм безкоштовну випивку — єдиний прояв щедрості, який міг собі дозволити.
Розумієте, хоча втручання Емброуза й позбавило мене можливості знайти собі покровителя серед заможної шляхти, все одно залишалося вдосталь пересічних любителів музики, які замовляли мені більше випивки, ніж я міг спокійно спожити особисто.
Ця проблема мала два простих рішення. Я міг стати п’яницею або скористатися домовленістю, яка існує, відколи на світі є корчми та музиканти. Стежте за мною — зараз я відхилю завісу й покажу один давній менестрельський секрет…
Припустімо, що ви прийшли до шинку. Слухаєте, як я граю. Ви смієтеся, плачете й узагалі чудуєтеся моїй майстерності. Опісля ви хочете показати своє схвалення, але не маєте можливості подарувати мені чималу суму, як який-небудь заможний купець або шляхтич. Тож ви пропонуєте замовити мені випивку.
Однак я вже випив. Один раз або кілька разів. А може, я стараюся зберегти ясну голову. Чи відхилю я вашу пропозицію? Звісно, що ні. Так я просто змарнував би цінну можливість, а вам би, скоріше за все, здалося, що вами згордували.
Замість цього я люб’язно погоджуюсь і прошу в шинкаря ґрейсдельський мед. Або саунтен. Або біле вино певного врожаю.
Важлива тут не назва напою. Важливо, що цей напій насправді не існує. Шинкар подає мені воду.
Ви оплачуєте випивку, я люб’язно вам дякую, і всі розходяться щасливими. Згодом шинкар, корчма та музикант ділять ваші гроші натроє.
Буває навіть краще: у деяких вишуканих закладах дозволяють залишати випивку як своєрідний кредит на майбутнє. «Еоліян» був саме таким закладом.
Ось так мені, попри злиденне становище, вдалося принести до столика, за яким чекали Віл і Сім, цілу темну пляшку скатену.
Віл зі вдячністю оглянув її, тим часом як я сів.
— З якого це особливого приводу?
— Кілвін схвалив мою симпатичну лампу. Зараз ви бачите перед собою нового молодшого рукотворця Аркануму, — не без самовдоволення сказав я. Більшість студентів ходить в учнях щонайменше три-чотири семестри. Про те, що мій успіх із лампою був половинчастим, я змовчав.
— Ну, нарешті, — саркастично промовив Віл. — Скільки на це пішло часу — майже три місяці? Люди вже почали говорити, що ти втратив спритність.
— Я гадав, що ви будете більш задоволені, — відповів я, знявши віск, яким була запечатана пляшка. — Можливо, дні моєї скнарості добігають кінця.
Сім зневажливо пирхнув.
— Та ти зовсім не скупишся на випивку, — зауважив він.
— П’ю за те, щоб тобі й далі щастило в рукотворстві, — промовив Віл і підсунув свою склянку до мене. — Бо знаю, що це принесе нову випивку в прийдешньому.
— До того ж, — зауважив я, остаточно здерши віск, — завжди є шанс, що, якщо я достатньо тебе напою, ти коли-небудь пропустиш мене до Архівів, як сидітимеш там на вході, — старанно зберігаючи веселість у голосі, я позирнув на нього, щоб оцінити його реакцію.
Віл повільно надпив, не дивлячись мені у вічі.
— Я не можу.
У мене всередині похмуро залягло розчарування. Я зневажливо махнув рукою, ніби мені не вірилося, що він сприйняв мій жарт всерйоз.
— Ой, та я знаю…