— Я про це думав, — перебив мене Вілем. — Зважаючи на те, що ти не заслужив на покарання, яке дістав, а я знаю, як сильно це тебе турбувало. — Віл трохи випив. — Лоррен час від часу виганяє студентів тимчасово. На кілька днів за надто гучні розмови в Склепі. На кілька витків у разі необережного поводження з книжкою. Але заборона доступу — це дещо інше. Такого не було вже багато років. Усі це знають. Якби хтось тебе побачив… — Він захитав головою. — Я втратив би місце канцеляра. Нас обох могли б відрахувати.
— Не картай себе, — попросив я. — Уже само по собі те, що ти про це замислився, означає…
— Щось ми трохи розклеїлися, — втрутився Сім, стукнувши своїм келихом по столу. — Відкоркуй пляшку — і ми вип’ємо за те, щоб Кілвін вразився настільки, щоб поговорити з Лорреном і вмовити його знову пустити тебе до Архівів.
Я всміхнувся й почав вкручувати штопор у корок.
— У мене кращий план, — зізнався я. — Голосую за те, щоб випити за вічне заплутання й збентегу такого собі Емброуза Оссела.
— Гадаю, ми всі можемо на це пристати, — озвався Віл і підняв свій келих.
— Боже великий, — притишеним голосом промовив Сіммон. — Погляньте, що знайшов Деох.
— Що таке? — поцікавився я, зосередившись на корку, який хотів дістати весь і одразу.
— Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. — Сімове бурчання звучало незвично сердито. — Його можна зненавидіти вже за це.
— Сіме, твої вподобання в жінках у найкращому разі сумнівні. — Корок звільнився з приємним звуком, і я переможно продемонстрував його співрозмовникам. Жоден з них не звернув на мене уваги: їхні погляди були прикуті до дверей.
Я повернувся й собі. На мить замовк.
— Це ж Денна.
Сім повернувся до мене.
— Денна?
Я насупився.
— Даянн. Денна. Це про неї я вам раніше розповідав. Це вона співала зі мною. Вона послуговується безліччю різних імен. Чому, я не знаю.
Вілем отетеріло подивився на мене.
— Ото твоя дівчина? — перепитав він з очевидною недовірою в голосі.
— Деохова дівчина, — лагідно виправив його Сіммон.
Скидалося на те, що він мав рацію. Гарний, м’язистий Деох розмовляв з нею зі своєю звичною невимушеністю. Денна засміялася та спокійно обняла його. Дивлячись, як вони розмовляють, я відчув, як у моїх грудях заліг важкий тягар.
Тоді Деох повернувся й тицьнув пальцем. Вона простежила за його жестом, зазирнула мені в очі й посвітлішала, всміхнувшись мені. Я абсолютно мимовільно всміхнувся їй у відповідь. Моє серце знову забилося. Я підкликав її до себе жестом. Швидко сказавши щось Деохові, вона пішла крізь натовп до нас.
Я швидко випив трохи скатену, тим часом як Сіммон повернувся до мене з майже шанобливим подивом в очах.
Досі я бачив Денну лише в дорожньому одязі. Але сьогодні вона була в темно-зеленій сукні, яка відкривала її руки та плечі. Вона засліплювала. Вона це знала. Вона всміхнулася.
Коли вона підійшла ближче, ми підвелися.
— Я сподівалася знайти тебе тут, — сказала вона.
Я злегка вклонився.
— Я сподівався, що ти мене знайдеш. Це двоє моїх найкращих друзів. Сіммон. — Сім сонячно всміхнувся й прибрав волосся з очей. — І Вілем. — Віл кивнув. — Це Даянн.
Вона легко опустилася на стілець.
— Що привело таку компанію гарних молодиків сьогодні до міста?
— Ми плануємо знищення наших ворогів, — відповів Сіммон.
— І святкуємо, — поспіхом додав я.
Вілем підняв келих для тосту.
— Спантеличення ворогові.
Ми з Сіммоном повторили за ним, але я зупинився, згадавши, що в Денни келиха немає.
— Вибач, — промовив я. — Можна замовити тобі щось випити?
— Я сподівалася, що ти замовиш мені вечерю, — заявила вона. — Але я почувалася б винною через те, що вкрала тебе в друзів.
Я гарячково замислився, як тут можна тактовно виплутатися.
— Ти вважаєш, ніби він нам тут потрібен, — сказав із серйозним обличчям Вілем. — Але ти зробила б нам ласку, якби забрала його.
Денна напружено схилилася вперед; рожевих кутиків її рота злегка торкнулася усмішка.
— Справді?
Вілем серйозно кивнув.
— Він п’є навіть більше, ніж говорить.
Вона кинула на мене насмішкуватий погляд.
— Невже так багато?
— До того ж, — безневинно докинув Сіммон, — він би дувся не один день, якби згаяв можливість побути з тобою. Якщо ти залишиш його тут, нам з нього не буде жодної користі.
У мене запалало обличчя й раптом з’явилося сильне бажання задушити Сіма. Денна мило розсміялася.
— Тоді, гадаю, мені варто його забрати. — Вона підвелася з грацією вербової лозини, що гнеться на вітрі, і простягнула мені руку. Я її взяв. — Вілеме, Сіммоне, сподіваюся побачити вас знову.
Вони помахали нам, і ми попрямували до дверей.
— Вони мені подобаються, — зізналася вона. — Вілем — камінь у глибокій воді. Сіммон — наче хлопчисько, який хлюпається в струмочку.
Почувши її зауваження, я мимоволі засміявся.
— Я не міг би сказати краще. Ти щось говорила про вечерю?
— Я збрехала, — відповіла вона зі спокійним задоволенням. — Але була б рада випивці, яку ти мені запропонував.
— Як щодо «Кранів»?
Вона наморщила носика.
— Забагато стариганів, замало дерев. Сьогодні такий вечір, коли добре бути надворі.
Я показав рукою на двері.
— Веди мене.
Вона повела. Я купався в її відбитому світлі та пильних поглядах заздрісників. Коли ми виходили з «Еоліяна», здавалося, ніби трохи приревнував навіть Деох. Але минаючи його, я помітив у його очах проблиск чогось іншого. Смутку? Жалю?
Я не став витрачати на це час. Я був із Денною.
Ми купили буханець темного хліба й пляшку авеннського полуничного вина. Тоді знайшли усамітнене місце в одному з численних громадських садів, розкиданих по всьому Імрі. На вулицях танцювало поряд з нами перше опале листя осені. Денна зняла черевики й легко затанцювала між тінями, насолоджуючись травою під ногами.
Ми зупинилися на лаві під великою розложистою вербою, а тоді покинули її та влаштувалися зручніше на землі під деревом. Хліб був щільний і темний, і ми зайняли руки, відриваючи від нього шматки. Вино було солодке й легке, а Денна, зовсім трохи надпивши з пляшки, зволожила собі вуста на годину.
У цій ночі відчувався відчай останньої теплої ночі літа. Ми говорили про все та ні про що, а я весь цей час ледве дихав через те, що вона була так близько, через те, як вона рухалася, через те, як звучав її голос, виходячи в осіннє повітря.
— Тієї миті ти дивився кудись далеко, — сказала вона. — Про що ти думав?
Я знизав плечима, щоб виграти секунду на роздуми. Я не міг сказати їй правду. Я розумів, що всі чоловіки, напевно, роблять їй компліменти, завалюють її лестощами, задушливішими за троянди. Я пішов хитрішим шляхом.
— Один із майстрів в Університеті якось сказав мені, що існують сім слів, за допомогою яких можна закохати жінку в себе. — Я з демонстративною невимушеністю знизав плечима. — Я просто думав, що то за слова.
— Це тому ти так багато розмовляєш? Сподіваєшся випадково на них натрапити?
Я відкрив рота для ущипливої відповіді. А тоді, побачивши, як бігають її очі, міцно стиснув губи й спробував перебороти ніяковий рум’янець. Вона поклала долоню мені на руку.
— Не замовкай через мене, Квоуте, — лагідно промовила вона. — Я б засумувала за звуками твого голосу.
Вона ковтнула вина.
— Хай там як, тобі не треба про це думати. Ти сказав їх мені, коли ми зустрілися вперше. Ти сказав: «Я просто думав, чому ти тут опинилася». — Вона легковажно змахнула рукою. — Відтоді я твоя.
Я блискавично згадав нашу першу зустріч у Рьонтовій валці. Я був приголомшений.
— Я не думав, що ти це запам’ятала.
Вона саме відривала шматочок темного хліба, але зупинилася й запитливо поглянула на мене.
— Що запам’ятала?
— Мене. Наше знайомство в Рьонтовій валці.
— Та ну тебе, — насмішкувато сказала вона. — Як я могла забути рудого хлопчину, який покинув мене заради Університету?