— Гаразд, — урвав його шинкар, діставши шматок білого полотна й заходившись начищати шинквас. — То хто ви такий?
— Можете звати мене Хроністом.
— Я не питав, як мені можна вас називати, — сказав Коут. — Як вас звати?
— Деван. Деван Локіс.
Коут перестав чистити шинквас і підняв очі.
— Локіс? Ви — родич герцога… — Коут затих і кивнув самому собі. — Так, аякже. Не просто хроніст, а Хроніст. — Він пильно подивився на лисуватого чолов’ягу, змірюючи його поглядом. — Оце так… Сам великий викривач.
Хроніст дещо розслабився — йому, вочевидь, було приємно, що його слава бігла поперед нього.
— Я й раніше не намагався критися. Я вже багато років не сприймаю себе як Девана. Давно залишив це ім’я позаду. — Він промовисто глянув на шинкаря. — Гадаю, ви й самі дещо про це знаєте…
Коут пропустив запитання повз вуха.
— Я багато років тому читав вашу книжку. «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Вона непогано відкриває очі юнакові з головою, забитою оповідками, — опустивши погляд, він знову заходився терти шинквас білою ганчіркою вздовж волокон деревини. — Зізнаюся, довідавшись, що драконів не існує, я був розчарований. Для хлопчиська це гіркий урок.
Хроніст усміхнувся.
— Правду кажучи, я й сам був трохи розчарований. Пішов шукати легенду, а знайшов ящірку. Дивовижну ящірку, та все ж таки ящірку.
— А тепер ви тут, — сказав Коут. — Ви прийшли довести, що я не існую?
Хроніст нервово засміявся.
— Ні. Розумієте, до нас дійшла чутка…
— «До нас»? — втрутився Коут.
— Я подорожував із вашим давнім другом. Скарпі.
— Він узяв вас під крило, так? — промовив Коут собі під ніс. — Оце так. Учень Скарпі.
— Насправді швидше колега.
Коут кивнув, досі не виражаючи жодних почуттів.
— Я міг би здогадатися, що він знайде мене першим. Ви обидва пліткарі.
Хроністова усмішка скисла, і він проковтнув слова, які першими опинились у нього на вустах. Заспокоївся він лише за мить і не без зусилля.
— То чим я можу вам прислужитися? — Коут відклав чистий шматок полотна і всміхнувся своєю найкращою шинкарською усмішкою. — Чогось поїсти, випити? Кімнату на ніч?
Хроніст завагався.
— У мене тут є все, — Коут завзято змахнув рукою, показуючи за шинквас. — Старого вина, м’якого й красивого? П’янкого меду? Темного пива? Чогось плодового! Слив’янки? Вишнівки? З зеленого яблука? Чи афинівки? — Коут показав на кожну з пляшок по черзі. — Ну ж бо, ви ж точно чогось бажаєте! — Він усе говорив, а його усмішка ставала дедалі ширшою, відкриваючи забагато зубів для привітного шинкарського усміху. Очі ж його водночас холоднішали, в них зростали жорстокість і гнів.
Хроніст опустив погляд.
— Я думав, що…
— Ви думали, — насмішкувато промовив Коут; від його усмішки не лишилось і сліду. — Дуже сильно в цьому сумніваюся. Інакше ви могли б подумати, — це слово він вимовив різко, — на яку небезпеку мене наражаєте, їдучи сюди.
Хроніст почервонів на виду.
— Я чув, що Квоут — безстрашний, — енергійно промовив він.
Шинкар знизав плечима.
— Безстрашними бувають лише священики й дурні, а мої стосунки з Богом ніколи не були ідеальними.
Хроніст насупився, розуміючи, що його провокують.
— Послухайте, — спокійно повів він далі, — я був надзвичайно обережним. Про те, що я їду, не знав ніхто, крім Скарпі. Я нікому про вас не казав. Власне, я й не сподівався вас знайти.
— Мені стало набагато легше, — саркастично відказав Коут.
Явно засмутившись, Хроніст заговорив:
— Я першим визнаю, що моє прибуття сюди, можливо, було помилкою. — Він замовк, надаючи Коутові можливість йому заперечити. Коут не заперечив. Хроніст тихенько натужно зітхнув і продовжив: — Але що зроблено, те зроблено. Ви навіть не подумаєте…
Коут хитнув головою.
— Це було давно…
— Ще й двох років не минуло, — заперечив Хроніст.
— …а я вже не той, — продовжив Коут, не зупиняючись.
— А яким саме ви були?
— Я був Квоутом, — просто сказав він, не бажаючи, щоб від нього домоглися ще якогось пояснення. — Тепер я — Коут. Я дбаю про свій шинок. Це означає, що пиво коштує три шими, а кімната на одного — один мідяк. — Він із шаленим завзяттям знову заходився чистити шинквас. — Як ви сказали, «що зроблено, те зроблено». Історії подбають про себе самі.
— Але ж…
Коут підняв очі, і на якусь мить Хроніст розгледів дещо за гнівом, який виблискував на поверхні в його очах. Якусь мить він бачив за ним біль, свіжий і кривавий, схожий на рану, надто глибоку, щоб загоїтися. Тоді Коут відвів погляд, і залишився тільки гнів.
— Що б ви могли мені запропонувати такого, аби покрити ціну спогадів?
— Усі вважають, що ви мертвий.
— Ви не розумієте, так? — Коут чи то втішено, чи то роздратовано хитнув головою. — У цьому ж і річ. Коли людина мертва, її не шукають. З нею не намагаються розквитатися давні вороги. До неї не приходять із проханнями щось розповісти, — ущипливо сказав він.
Хроніст не став відступатися.
— Інші ж кажуть, що ви — вигадка.
— Я і є вигадка, — невимушено сказав Коут із театральним жестом. — Дуже незвична вигадка, яка створюється сама собою. Найкращі побрехеньки про мене — ті, які розпустив я.
— Кажуть, що ви ніколи не існували, — обережно виправив його Хроніст.
Коут байдужо знизав плечима. Його усмішка трішечки, непомітно пригасла.
Відчувши слабке місце, Хроніст повів далі.
— У деяких оповідках вас зображають простим убивцею із закривавленими по лікоть руками.
— За мною водиться й таке. — Коут повернувся, щоб почистити стільницю за шинквасом. Іще раз знизав плечима, тепер уже не так легко. — Я вбивав людей та істот, які були більше ніж людьми. Усі вони це заслужили.
Хроніст повільно хитнув головою.
— В оповідках вас називають убивцею, а не героєм. Квоут Таємничий і Квоут Королевбивця — це двоє абсолютно різних людей.
Коут перестав чистити шинквас і повернувся спиною до зали. Кивнув один раз, не дивлячись.
— Дехто навіть каже, ніби з’явився новий чандріянин. Новий жах серед ночі. Волосся в нього червоне, наче кров, яку він проливає.
— Ті, хто має значення, можуть їх розрізнити, — сказав Коут так, ніби намагався переконати самого себе, але голос у нього був стомлений і непереконливий, із нотками відчаю.
Хроніст притишено розсміявся.
— Звісно. Поки що. Але кому, як не вам, розуміти, наскільки тонкою є межа між правдою та захопливою брехнею? Між історією та цікавою оповідкою? — Хроніст замовк на хвилину, щоб його слова засвоїлися. — Ви знаєте, що переможе з часом.
Коут не зводив погляду з задньої стіни, поклавши руки на стільницю. Його голова була трохи опущена, ніби на нього наліг великий тягар. Він нічого не сказав.
Хроніст завзято ступив уперед, відчуваючи близьку перемогу.
— Дехто каже, що була одна жінка…
— Та що вони знають? — Коутів голос звучав пронизливо, як пилка, що проходить крізь кістку. — Що вони знають про те, що сталося? — Він заговорив так тихо, що Хроністові довелося затамувати подих, щоб розчути.
— Кажуть, вона… — Хроністові слова застрягли в нього в горлянці, яка раптово пересохла; у залі стало неприродно тихо. Коут стояв спиною до зали, застигнувши й затиснувши між зубами жахливу тишу. Його права долоня, що заплуталася в чистій білій ганчірці, повільно стиснулася в кулак.
За вісім дюймів від нього розбилася пляшка. Повітря наповнив запах полуниць і звук трощення скла. Це був негучний шум усередині величезної тиші, але його вистачило. Вистачило, щоб розбити тишу на маленькі гострі скалки. Хроніст відчув, що холоне: до нього раптом дійшло, в яку небезпечну гру він грає. «То ось що відрізняє оповідача від героя оповідки, — ошелешено подумав він, — страх».