Вона сказала щось у відповідь, але її слова притлумили кілька шарів мокрої тканини і я не розчув їх за ревом вогню.
Я підняв її, не на витягнутих руках, як відважний принц із якоїсь книжки казок, а закинувши на плече, як мішок картоплі. Її стегно сильно втиснулося мені в плече, і я кинувся до вогню. Мене зустріла хвиля жару, і я викинув угору вільну руку, щоб захистити обличчя, молячись, щоб волога в мене на штанях частково врятувала мої ноги від корозійної дії туману.
Я глибоко вдихнув, перш ніж кинутись у вогонь, але повітря було кусючим і їдким. Я мимоволі кашлянув і судомно вдихнув повні легені запаленого повітря, входячи в стіну полум’я. Я відчув, як туман огорнув кусючим морозом мої ноги нижче коліна, і побіг серед полум’я, кашляючи та знову вдихаючи шкідливе повітря. Мені замакітрилося в голові, я відчув смак аміаку. Щось відсторонене й раціональне в мене в голові подумало: «Звісно, щоб воно було летке».
А далі — нічого.
Коли я прокинувся, мені на думку найперше спало не те, чого ви могли очікувати. Утім, можливо, це й не є такою вже несподіванкою, якщо ви коли-небудь були молодими самі.
— Котра година? — гарячково запитав я.
— Перший дзвін після полудня, — озвався жіночий голос. — Не намагайся встати.
Я повалився назад на ліжко. Я мав зустрітися з Денною в «Еоліяні» годину тому.
Нещасний, з гірким вузлом у животі, я зрозумів, що мене оточує. Характерний запах антисептика в повітрі вказував мені, що я десь у Медиці. Ліжко теж було прозорим натяком: досить зручне, щоб на ньому спати, але не таке зручне, щоб у ньому хотілося вилежуватись.
Я повернув голову й побачив знайому пару приголомшливих зелених очей в обрамленні короткого білявого волосся.
— Ой. — я розслабився, знову опустившись на подушку. — Привіт, Моло.
Мола стояла поруч з однією з високих стільниць, вишикуваних по краях кімнати. На тлі традиційних темних кольорів працівників Медики її бліде обличчя здавалося ще блідішим.
— Привіт, Квоуте, — відповіла вона, продовжуючи щось писати.
— Чув, тебе нарешті підвищили до ел’те, — сказав я. — Вітаю. Усі знають, що ти вже давно на це заслужила.
Вона підняла очі; її бліді губи скривилися в невеличкій усмішці.
— Здається, тепло не нашкодило позолоті на твоєму язиці. — Вона відклала перо. — Як почувається решта тебе?
— Ноги в порядку, але заніміли, тож я здогадуюся, що обпікся, але ти вже якось цьому зарадила. — Я підняв простирадло, зазирнув під нього, а тоді обережно повернув його на місце й підіткнув. — Також скидається на те, що я перебуваю в стані крайнього оголення, — на мить мене охопив панічний жах. — Із Фелою все гаразд?
Мола серйозно кивнула й наблизилась до мого ліжка.
— У неї залишився синець чи два, бо ти її впустив, а ще в неї трохи обпалені гомілки. Але їй тоді пощастило більше, ніж тобі.
— Як там усі інші, хто був у Промислі?
— Напрочуд добре, зважаючи на всі обставини. Кілька опіків, теплових або кислотних. Один випадок отруєння металом, але несерйозний. Як правило, під час пожеж найбільше лиха коїть дим, але те, що горіло там, здається, геть не давало диму.
— Але воно випускало якісь аміачні пари. — Я спробував кілька разів глибоко вдихнути. — Утім, мої легені, здається, не обгоріли, — з полегшенням зауважив я. — Перш ніж знепритомніти, я вдихнув їх усього зо три рази.
У двері постукали, і всередину зазирнула Сімова голова.
— Ти ж там не голий?
— Майже голий, — відповів я. — Але небезпечні частини тіла в мене прикриті.
За ним з явно зніченим виглядом прийшов Вілем.
— Ти й близько не такий рожевий, як був, — сказав він. — Гадаю, це добрий знак.
— Ноги йому якийсь час поболять, але незворотних ушкоджень немає, — повідомила вона.
— Я приніс свіжий одяг, — бадьоро промовив Сім. — Той, в якому ти був, уже нікуди не годився.
— Сподіваюся, ти обрав із мого багатющого гардеробу щось підхоже? — саркастично запитав я, приховуючи зніяковіння.
Сім відмахнувся від мого зауваження.
— Ти прибув без взуття, але я не зміг знайти в тебе в кімнаті ще одну пару.
— У мене нема більше жодної пари, — сказав я, узявши в Сіма вузлик з одягом. — То нічого. Я вже ходив колись босоніж.
Я закінчив свою маленьку пригоду без незворотних ушкоджень. Однак тепер мені боліли геть усі частини тіла. У мене були теплові опіки на тильному боці долонь і на шиї, а також легкі кислотні опіки нижче колін, які залишилися, коли я пробрів крізь вогненний туман.
Попри все це я прошкандибав довгі три милі на той бік річки, до Імрі, без надії сподіваючись, що на мене там іще чекатиме Денна.
Коли я пройшов подвір’ям до «Еоліяна», Деох задумливо вдивився в мене. Він пильно оглянув мене з голови до ніг.
— Господи, хлопче. Ти наче з коня впав. Де твоє взуття?
— І тобі добрий ранок, — саркастично відказав я.
— Доброго дня, — виправив він, багатозначно позирнувши на сонце. Я вже почав іти повз нього, але він підняв руку, зупиняючи мене. — Боюся, її вже немає.
— К бісу… от холера, — промимрив я, надто стомлений, щоб як слід проклясти свій талан.
На Деоховому обличчі відобразилося співчуття.
— Вона питала про тебе, — промовив він, намагаючись мене втішити. — І чекала довго, майже годину. Я ще ніколи не бачив, щоб вона так довго сиділа на місці.
— Вона пішла з кимось?
Деох опустив погляд на свої руки, в яких крутив мідний гріш, перекочуючи його туди-сюди по кістках пальців.
— Вона, у принципі, не з тих дівчат, які багато часу проводять самі… — Він кинув на мене співчутливий погляд. — Вона відмовила кільком, але врешті-решт таки пішла з одним хлопом. Я не думаю, що вона справді була з ним, якщо ти розумієш, про що я. Вона шукала покровителя, а цей хлоп мав характерний вигляд. Сивий, заможний — ну, ти зрозумів.
Я зітхнув.
— Як усе-таки її побачиш, можеш їй сказати… — Я зупинився, намагаючись зрозуміти, як розповісти про те, що сталося. — Можеш трохи поетичніше перефразувати слова «неминуча затримка»?
— Мабуть, можу. Ще й розповім їй, який ти був похнюплений і босий. Дам тобі добру, надійну можливість до неї підлеститись.
Я мимоволі всміхнувся.
— Дякую.
— Можна замовити тобі випивку? — запитав він. — Для мене ще трохи зарано, але для друга я завжди можу зробити виняток.
Я хитнув головою.
— Мені вже час повертатись. У мене справи.
Я подався назад до шинку «В Анкера» і виявив, що його загальна зала аж гула від захоплених відвідувачів, які обговорювали пожежу в Промислі. Не бажаючи відповідати на запитання, я сховався за віддаленим столиком і попросив одну зі служниць принести мені миску супу й трохи хліба.
Поки я їв, мої тонко настроєні на підслуховування вуха вловлювали уривки історій, які розповідали інші. Лише тоді, чуючи про це від інших людей, я усвідомив, що саме зробив.
Я звик до того, що мене обговорювали. Як я вже казав, я активно створював собі репутацію. Але це було дещо інше — це було насправді. Люди вже прикрашали різні деталі та заплутані моменти, але сутність історії нікуди не поділася. Я врятував Фелу, кинувся у вогонь і виніс її в безпечне місце. Зовсім як відважний принц із якоїсь книжки казок.
Так я вперше скуштував героїзму. Мені його смак припав до душі.
Розділ шістдесят сьомий
Проблема в руках
Після обіду в Анкера я вирішив повернутися до Промислу й подивитись, якої шкоди йому було завдано. Оповідки, які я підслухав, вказували на те, що вогонь приборкали доволі швидко. Якщо це було правдою, я, можливо, навіть зумію закінчити роботу над своїми синіми випромінювачами. Якщо ні, то мені, може, принаймні вдасться повернути собі зниклий плащ.
Як не дивно, більшій частині Промислу пожежа не завдала жодної шкоди, але північно-східна частина майстерні була практично зруйнована. Там залишилася тільки купа потрісканого каміння, скла й попелу. На розбитих стільницях і подекуди на підлозі, там, де жар вогню розтопив різні метали, сяяли мідні та срібні плями.