Ще більше за руйнацію бентежило те, що в майстерні нікого не було. Я ще ніколи не бачив це місце порожнім. Я постукав у двері Кілвінового кабінету, а тоді зазирнув усередину. Порожньо. Це було доволі логічно. Без Кілвіна нікому було організувати прибирання.
Випромінювачі я закінчував на кілька годин довше, ніж очікував. Травми мені заважали, а через забинтований великий палець одна моя рука стала трохи незграбною. Як і більша частина рукотворства, ця робота вимагала наявності двох вправних рук. Навіть пов’язка, що майже не заважала, створювала серйозні незручності.
Однак я завершив роботу без пригод і вже почав готуватися до випробувань випромінювачів, аж тут почув, як у коридорі лається сіаруською Кілвін. Глянувши за плече, я побачив, як він тупає крізь двері до свого кабінету, а за ним іде один із ґілерів майстра Арвіла.
Я закрив витяжний ковпак і пішов до Кілвінового кабінету, дивлячись, куди ставлю босі ноги. У вікно я бачив, як Кілвін махає руками, наче фермер, який відганяє ворон. Руки в нього були закутані в білі бинти майже по лікоть.
— Досить, — сказав він. — Я сам про них подбаю.
Кілвінів співрозмовник упіймав його за руку й поправив бинти. Кілвін відсмикнув руки й високо підняв їх у повітря, так, щоб той не дотягнувся.
— Льїнсатва. Чого досить, того досить. — Ґілер сказав щось так тихо, що я не розчув, але Кілвін і далі хитав головою. — Ні. І не треба більше твоїх ліків. Я вже досить довго проспав.
Кілвін жестом запросив мене всередину.
— Е’ліре Квоуте. Мені треба з тобою поговорити.
Не знаючи, чого очікувати, я зайшов у його кабінет. Кілвін похмуро глянув на мене.
— Бачиш, що я знайшов, після того як пожежу загасили? — спитав він, показавши рукою на купу темного ганчір’я на своєму особистому робочому столі. Кілвін обережно підняв один її кут перев’язаною рукою, і я впізнав обгорілі рештки свого плаща. Кілвін різко трусонув ними один раз, і з них вивалилася моя переносна лампа, яка незграбно покотилася столом.
— Ми говорили про твою злодійську лампу щонайбільше два дні тому. Однак сьогодні я бачу, що вона лежить там, де її може привласнити будь-яка сумнівна особа. — Він насупився на мене. — Що ти можеш сказати на свій захист?
Я роззявив рота з подиву.
— Вибачте, майстре Кілвін. Я був… Мене забрали…
Він, іще суплячись, поглянув на мої ноги.
— А чому ти не взутий? Навіть е’лірові має вистачати здорового глузду, щоб не вештатися босоніж у такому місці. Останнім часом ти поводишся геть необачно. Я у відчаї.
Поки я силкувався вигадати якесь пояснення, Кілвінове похмуре обличчя раптом розпливлося в усмішці.
— Я, звісно, жартую, — лагідно сказав він. — Я мушу щиро тобі подякувати за те, що ти сьогодні витягнув з вогню ре’лара Фелу. — Він простягнув руку, щоб погладити мене по плечу, а тоді згадав про бинти в себе на долоні й передумав.
Я відчув, як моє тіло обм’якло від полегшення. Підняв лампу й покрутив її в руках. Здавалося, її не пошкодив вогонь і не роз’їв кістяний дьоготь.
Кілвін дістав невеличку торбинку й теж поклав її на стіл.
— У твоєму плащі також були ці речі, — пояснив він. — Багато речей. Кишені в тебе були повні, як в’юк у мідника.
— Здається, ви в доброму настрої, майстре Кілвін, — обережно промовив я, думаючи, що за знеболювальне йому дали в Медиці.
— Так, — бадьоро сказав він. — Знаєш прислів’я: «Чан Ваен едан Коут»?
Я спробував його розшифрувати.
— Сім років… А що таке «Коут», я не знаю.
— «Чекай лиха раз на сім років», — пояснив він. — Це вислів старовинний і доволі правдивий. Це мало статися ще два роки тому. — Він показав забинтованою рукою на руїни своєї майстерні. — А тепер, коли це лихо настало, виявляється, що воно невелике. Мої лампи не постраждали. Ніхто не загинув. З усіх невеликих ушкоджень мої були найсерйознішими, як і має бути.
Я оглянув його пов’язки, і мені стиснувся шлунок від думки про якусь халепу з його вправними в рукотворстві руками.
— Як ви? — обережно запитав я.
— Опіки другого розряду, — сказав він, а тоді відмахнувся від мого стурбованого вигуку, перш ніж я встиг подати голос. — Просто пухирі. Болить, але нічого не згоріло, тривалої втрати рухливості немає. — Він стомлено зітхнув. — Однак наступні три витки мені буде збіса важко виконувати будь-яку роботу.
— Якщо вам потрібні лише руки, я міг би позичити їх вам, майстре Кілвін.
Він шанобливо кивнув.
— Щедра пропозиція, е’ліре. Якби проблема була тільки в руках, я б погодився. Але значна частина моєї роботи потребує сиґалдрії, з якою було б… — Він ненадовго замовк, ретельно добираючи наступне слово, — нерозважливо мати справу е’ліру.
— Тоді вам слід підвищити мене до ре’лара, майстре Кілвін, — з усмішкою сказав я. — Щоб я міг вам краще служити.
Він стишено захихотів.
— Може, я так і зроблю. Якщо ти й далі працюватимеш так добре.
Я вирішив не випробовувати долю, а змінити тему.
— Що трапилося з банкою?
— Надмірне охолодження, — відповів Кілвін. — Метал був лише оболонкою, захищав скляну ємність усередині й підтримував низьку температуру. Я гадаю, що в банці була пошкоджена сиґалдрія, через що вона ставала дедалі холоднішою. Коли реактив замерз…
Я кивнув: до мене нарешті дійшло.
— Від нього тріснула внутрішня скляна ємність. Як пляшка пива, що замерзає. А тоді він роз’їв метал банки.
Кілвін кивнув.
— Зараз я гніваюся на Джаксіма, — похмуро сказав він. — Він сказав мені, що ти вказав йому на це.
— Я був певен, що вся будівля згорить дощенту, — зізнався я. — Навіть не уявляю собі, як ви спромоглися так легко приборкати вогонь.
— Легко? — перепитав він із веселою ноткою в голосі. — Швидко — так. Але я й не знав, що це було легко.
— Як вам це вдалося?
Він усміхнувся мені.
— Добре запитання. А як ти думаєш?
— Ну, я чув, як один студент казав, ніби ви вийшли зі свого кабінету й вимовили ім’я вогню, достоту як Таборлін Великий. Ви сказали: «вогню, зупинись» — і вогонь послухався.
Кілвін від душі розсміявся.
— Мені подобається ця історія, — промовив він, широко всміхаючись за бородою. — Але в мене є до тебе запитання. Як ти прорвався крізь вогонь? Цей реактив горить дуже інтенсивно. Як так вийшло, що ти не обпікся?
— Я облився з поливалки, майстре Кілвін.
Кілвін неначе замислився.
— Джаксім бачив, як ти проскочив крізь вогонь усього за кілька секунд після розливу реактиву. Поливалки працюють швидко, але не настільки швидко.
— Боюся, я її розбив, майстре Кілвін. Здавалося, що іншого способу немає.
Кілвін примружено визирнув у вікно свого кабінету, спохмурнів, а тоді пішов на інший кінець майстерні, до розтрощеної поливалки. Опустившись на коліна, він підняв забинтованими пальцями зазублений шматок скла.
— Як тобі тільки вдалося розбити мою поливалку, е’ліре Квоуте?
У його голосі вчувалося таке спантеличення, що я аж розсміявся.
— Ну, майстре Кілвін, якщо вірити студентам, я пробив її одним-єдиним ударом своєї могутньої руки.
Кілвін ще раз широко всміхнувся.
— Ця історія мені теж до вподоби, але я їй не вірю.
— Поважніші джерела стверджують, що я скористався шматком пруткового заліза, який лежав на столі поблизу.
Кілвін хитнув головою.
— Ти чудовий хлопчина, але я виготовив це двічі зміцнене скло власноруч. Його не зміг розбити ковальським молотом плечистий Каммар. — Він випустив з руки шматок скла й зіп’явся на ноги. — Хай інші розповідають що завгодно, але нам із тобою слід ділитися секретами.
— Це не бозна-яка таємниця, — зізнався я. — Я знаю, яка сиґалдрія потрібна для двічі зміцненого скла. Якщо я можу щось зробити, я можу це знищити.
— Але де в тебе було джерело? — запитав Кілвін. — Ти не міг нічого приготувати так швидко… — Я підняв забинтований палець. — Кров, — із подивом вимовив він. — Використання тепла власної крові можна назвати необачним, е’ліре Квоуте. А як же озноб зв’язувача? А якби в тебе стався гіпотермічний шок?