— Я наче побачила, як Тарсус виривається з пекла. Ти пройшов крізь вогонь, і я зрозуміла, що все буде гаразд. — Вона наблизилася до мене на півкроку й поклала долоню мені на руку. Я відчув її тепло крізь сорочку. — Я мала там загинути… — Вона знічено замовкла. — Тепер я просто повторююся.
Я хитнув головою.
— Це не так. Я тебе бачив. Ти шукала вихід.
— Ні. Я просто стояла там. Як дурна дівчина в одній із тих казок, які мені читала мати. Я завжди їх ненавиділа. Я питала: «Чому вона не випихає відьму з вікна? Чому вона не підмішує отруту огрові в їжу?» — Тепер Фела дивилася на власні ноги, а її обличчя сховалося за волоссям. Її голос поступово затихав, доки не став ледь гучнішим за зітхання. — «Чому вона просто сидить і чекає, коли її врятують? Чому вона не рятує себе сама?»
Я поклав руку на її долоню, сподіваючись її втішити. При цьому я дещо помітив. Її рука була не такою тендітною й слабкою, як я очікував. Вона була сильною й мозолистою — рукою скульптора, що знала тривалу важку роботу молотком і різцем.
— Це не дівоча рука, — сказав я.
Вона підняла на мене очі, що вже сяяли першими сльозами. У неї вирвався спантеличений смішок, змішаний зі схлипом.
— Я… що?
Зрозумівши, що я сказав, я зашарівся від зніяковіння, але впевнено повів далі.
— Це рука не якоїсь немічної принцеси, яка сидить собі, плете мереживо й чекає, коли її врятує якийсь там принц. Це рука жінки, яка б вибралася на свободу по мотузці з власного волосся або вбила огра, який її полонив, уві сні. — Я зазирнув їй у вічі. — А ще це рука жінки, яка б вийшла з вогню самотужки, якби мене там не було. Може, обпеклася б, але вижила б.
Я підніс її руку до губ і поцілував. Здавалося, що так і треба.
— Та я все одно радий, що зміг допомогти. — Я всміхнувся. — Отже… як Тарсус?
Вона знову засліпила мене усмішкою.
— Як Тарсус, відважний принц і Орен Велсітер в одному флаконі, — зі сміхом промовила вона. Вона схопила мене за руку. — Ходімо. У мене для тебе дещо є.
Фела притягнула мене до столика, за яким сиділа, і передала мені згорток із тканини.
— Я спитала Віла й Сіма, що тобі можна подарувати, і це чомусь видалося доречним… — Вона замовкла, несподівано знітившись.
Це був плащ. Він був темного трав’янисто-зеленого кольору, з розкішної тканини, чудово скроєний. І він не був куплений в якогось лахмітника. Я й мріяти не міг про те, щоб купити собі такий одяг самотужки.
— Я попросила кравця вшити в нього кілька кишеньок, — знервовано пояснила вона. — І Віл, і Сім згадували, що це дуже важливо.
— Він прекрасний, — сказав я.
Вона знову сяйнула усмішкою.
— Мірки довелося вгадувати, — зізналася вона. — Подивімося, чи підходить він тобі.
Вона взяла плащ у мене з рук і підійшла до мене, а тоді накинула його мені на плечі, огорнувши руками в чомусь дуже схожому на обійми.
Я стояв на місці, цитуючи Фелу, наче якийсь переляканий кролик. Вона була так близько, що я відчував її тепло, а нахилившись, щоб поправити плащ у мене на плечах, вона торкнулася одним персом моєї руки. Я застиг, як статуя. Дивлячись за Фелине плече, я бачив широку усмішку Деоха, який визирав із дверей на протилежному боці зали.
Фела відступила, оглянула мене критичним оком, а тоді знову наблизилася й трохи поправила застібку плаща в мене на грудях.
— Тобі личить, — сказала вона. — Колір підкреслює твої очі. Утім, їх і підкреслювати не треба. Сьогодні я не бачила нічого зеленішого за них. Вони — наче шматочок весни.
Коли Фела відступила, щоб помилуватися творінням своїх рук, я помітив, як із парадних дверей «Еоліяна» вийшла знайома постать. Денна. Я ледве помітив її профіль, але впізнав її з такою певністю, з якою впізнав би власні долоні. Я міг лише здогадуватися, що вона побачила і які висновки з цього зробила.
Найперше мені закортіло вилетіти з дверей за нею. Пояснити, чому я не прийшов на наше побачення два дні тому. Вибачитися. Роз’яснити, що жінка, яка обіймала мене, просто дарувала мені подарунок, та й усе.
Фела пригладила плащ у мене на плечі та поглянула на мене очима, які всього кілька секунд тому починали сяяти від сліз.
— Сидить ідеально, — повідомив я, узяв тканину двома пальцями й розгорнув її збоку. — Я на такий добрий зовсім не заслуговую, а тобі не варто було перейматись, але дякую тобі.
— Я хотіла показати тобі, як високо ціную те, що ти зробив. — Вона знову потягнулася до моєї руки. — Насправді це дрібниця. Якщо я взагалі щось можу для тебе зробити. Будь-яка послуга. Заходь до… — Замовкши, вона запитливо подивилася на мене. — Ти в порядку?
Я позирнув за її спину, на двері. Денна вже могла бути де завгодно. Я ніколи не зможу її наздогнати.
— У мене все гаразд, — збрехав я.
Фела замовила мені випивку, і ми трохи потеревенили про всілякі дрібниці. Я з подивом дізнався, що останні кілька місяців вона працювала з Елодіном. Вона ліпила для нього дещицю, а він натомість вряди-годи намагався її вчити. Вона закотила очі. Він будив її посеред ночі й вів до покинутої каменоломні на північ від міста. Клав їй у черевики мокру глину та змушував ходити в них цілий день. Він навіть… вона зашарілася й захитала головою, урвавши свою оповідь. Зацікавившись, але не бажаючи її збентежити, я не став розпитувати її далі, і ми досягли висновку, що він більш ніж напівбожевільний.
Увесь цей час я сидів обличчям до дверей, сподіваючись, що Денна повернеться і я зможу пояснити їй, як усе було насправді.
Нарешті Фела попрямувала назад до Університету, на абстрактну математику. Я залишився в «Еоліяні», тримаючи в руках напій і намагаючись зрозуміти, як владнати стосунки з Денною. Я був би радий добряче напитися з горя, та не міг цього собі дозволити, тож неквапливо пошкутильгав у призахідному сонці назад, за річку.
Лише розпочавши приготування до звичної вилазки на дах Основи, я усвідомив значущість того, що сказав мені Кілвін. Якщо більша частина кістяного дьогтю витекла за решітки…
Арі. Вона жила в тунелях під Університетом. Я прожогом кинувся до Медики, рухаючись якомога швидше попри втому та хворі ноги. На півдорозі мені пощастило: я побачив, як двором проходить Мола. Я закричав і замахав рукою, щоб привернути її увагу.
Коли я підійшов ближче, Мола підозріло мене оглянула.
— Сподіваюся, ти не будеш співати мені серенаду.
Я присоромлено пересунув лютню й хитнув головою.
— Мені потрібна одна послуга, — сказав я. — У мене є друг, який міг постраждати.
Вона стомлено зітхнула.
— Тобі треба…
— Я не можу звернутися по допомогу до Медики, — у моєму голосі відобразилася тривога. — Будь ласка, Моло! Обіцяю, що це займе десь із півгодини, не більше, але нам треба йти зараз. Я побоююся, що, можливо, уже запізнився.
Щось у моєму тоні її переконало.
— А що таке з твоїм другом?
— Можливо, опіки, можливо, кислота, можливо, дим. Як у тих, хто вчора втрапив у пожежу в Промислі. Може, і гірше.
Мола пішла.
— Візьму свій набір у себе в кімнаті.
— Якщо ти не проти, я зачекаю тут. — Я сів на лаву, що стояла неподалік. — Тебе я просто затримаю.
Я сів і спробував не звертати уваги на свої різноманітні опіки й синці, а коли Мола повернулася, я повів її до південно-західного боку Основи, туди, де були три декоративні комини.
— Ними можна видертися на дах.
Вона кинула на мене дивний погляд, але поки що начебто цілком спокійно тримала свої запитання при собі.
Я повільно видерся комином, чіпляючись руками й ногами за бутові виступи. Це був чи не найпростіший шлях на дах Основи. Почасти я обрав його, тому що не був упевнений у Молиному вмінні лазити, а почасти — тому що сам через ушкодження почувався не в найкращій формі.
Мола вилізла на дах за мною. На ній і досі була темна форма з Медики, але у себе в кімнаті вона ще накинула сірий плащ. Я пішов кружним шляхом, щоб можна було не полишати відносно безпечних частин Основи. Ніч була безхмарна, і нам освітлював шлях вузенький кавалок місяця.
— Якби я була дурнішою, — сказала Мола, коли ми обійшли високий цегляний димар, — я б подумала, що ти заманюєш мене зі зловісною метою в якесь тихе місце.