— А чому ти вважаєш, що це не так? — невимушено запитав я.
— Здається, ти не такий, — заявила вона. — До того ж ти ледве ходиш. Якби ти спробував щось таке зробити, я просто зіпхнула б тебе з даху.
— Не шкодуй мої почуття, — відказав я зі смішком. — Ти б могла скинути мене з цього даху, навіть якби я не був наполовину скаліченим.
Я трохи зашпортався на непомітному гребені й мало не впав, оскільки моє побите тіло реагувало повільно. Я сів на дещо вищій за решту даху ділянці й зачекав, поки напад запаморочення мине.
— З тобою все гаразд? — запитала Мола.
— Мабуть, ні. — Я зіп’явся на ноги. — Це просто за наступним дахом, — сказав я. — Можливо, найкраще було б, якби ти постояла тихо трохи на віддалі. Про всякий випадок.
Я дістався краю даху. Поглянув униз, на живоплоти і яблуню. У вікнах було темно.
— Арі! — тихо покликав я. — Ти тут?
Я зачекав, із кожною секундою нервуючи все більше.
— Арі, тобі боляче?
Нічого. Я почав лаятися собі під ніс.
Мола схрестила руки на грудях.
— Ну, гадаю, я вже досить тут потерпіла. Може, скажеш мені, що відбувається?
— Іди за мною, і я поясню. — Я пішов до яблуні й почав обережно злазити донизу. Підійшов до залізної решітки, обігнувши живопліт. Від решітки здіймався аміачний запах кістяного дьогтю, слабкий, але настирливий. Я потягнув за решітку, і вона піднялася на кілька дюймів, а тоді за щось зачепилася.
— Кілька місяців тому в мене з’явився друг, — пояснив я, збентежено просунувши руку між пруттям. — Вона живе там, унизу. Я побоююся, що вона могла постраждати. З Промислу витекла в стоки величезна кількість реактиву.
Мола трохи помовчала.
— Ти серйозно? — Я обмацав решітку знизу в темряві, намагаючись зрозуміти, яким чином Арі не дає її відкрити. — Що за людина стала б там жити?
— Налякана людина, — відповів я. — Людина, що боїться гучних звуків, людей і відкритого неба. Я майже місяць виманював її з тунелів і ще довше підманював до себе, щоб поговорити.
Мола зітхнула.
— Якщо ти не проти, я сяду. — Вона пішла до лави. — Я весь день пробула на ногах.
Я не переставав обмацувати решітку знизу, але ніде не міг знайти замок. Дратуючись дедалі сильніше, я схопився за решітку й завзято потягнув за неї, а тоді ще раз і ще. Вона лунко, металево гупнула кілька разів, але не піддалася.
— Квоуте!
Я поглянув на край даху та побачив, що там стоїть Арі; її постать виділялася на тлі нічного неба, а тоненьке волосся обрамляло її голову хмаринкою.
— Арі! — напруга вилилася з мене, і я відчув, як ослабнув та обм’якнув. — Де ти була?
— Були хмари, — просто сказала вона, пройшовши краєм даху в бік яблуні. — Тож я пішла шукати тебе згори. Але місяць скоро вийде, тому я повернулася.
Арі хутко полізла деревом униз, а тоді різко зупинилася, побачивши на лаві Молину постать у плащі.
— Я привів із собою друга, Арі, — сказав я якнайніжнішим голосом. — Сподіваюся, ти не проти.
Тривала пауза.
— Він хороший?
— Це вона. І так, вона хороша.
Арі трохи розслабилася й наблизилася до мене на кілька кроків.
— Я принесла тобі пір’їнку, в якій затримався весняний вітер, але оскільки ти запізнився… — Вона серйозно на мене подивилася, — …замість неї ти отримаєш монету, — Вона показала монету, витягнувши руку й затиснувши її між великим і вказівним пальцями. — Вона оберігатиме тебе вночі. Ну, принаймні не гірше за будь-що інше.
Монета мала форму атурського покаянного знака, але виблискувала сріблом у місячному світлі. Я ще ніколи не бачив такої.
Опустившись на коліна, я відкрив свій футляр із лютнею й дістав невеличкий вузлик.
— У мене тут трішки помідорів, квасоля й дещо особливе. — Я простягнув торбинку, на яку два дні тому, ще до початку всіх своїх бід, витратив більшість своїх грошей. — Морська сіль.
Арі взяла маленьку шкіряну торбинку й зазирнула всередину.
— Ох, та це ж чудово, Квоуте. Що живе в солі?
«Мікроелементи, — подумав я. — Хром, басал, малій, йод… усе, чого твій організм потребує, але, мабуть, не може отримати з яблук, хліба й усього того, що тобі вдається роздобути, коли я не можу тебе знайти».
— Сни риб, — відповів я. — І моряцькі пісні.
Арі вдоволено кивнула й сіла, зі звичною дбайливістю розгорнувши невеличку шматину й розклавши їжу. Я стежив за нею, а вона тим часом заходилася їсти, вмочаючи зелену квасолину в сіль, перш ніж її куснути. Вона наче й не постраждала, але визначити це у блідому місячному світлі було важко. Я мусив знати напевне.
— У тебе все гаразд, Арі?
Вона зацікавлено подивилася на мене, схиливши голову набік.
— Був великий вогонь. Дуже багато його проникло вниз, за решітку. Бачила?
— Святий Боже, так, — відповіла вона з круглими очима. — Він був повсюди, і всі землерийки з єнотами бігли хто куди, намагаючись вибратися.
— Тебе щось зачепило? — спитав я. — Ти обпеклася?
Вона з хитрим дитячим усміхом хитнула головою.
— Ой, ні. Воно не могло мене зачепити.
— Ти була недалеко від вогню? — запитав я. — Вдихнула хоч трохи диму?
— Нащо мені вдихати дим? — Арі подивилася на мене, як на простачка. — Весь Підниз зараз пахне котячою сечею. — Вона наморщила носик. — Тільки біля Низинки та в Підвалах не пахне.
Я трохи розслабився, але помітив, що на лаві засовалася Мола.
— Арі, мій друг може підійти?
Арі завмерла, тримаючи квасолину на півдорозі до рота, а тоді розслабилася й кивнула один раз — так завзято, що довкола неї закрутилося тонке волосся.
Я жестом підкликав Молу, і вона неквапом пішла до нас. Мене дещо бентежило те, якою вийде їхня зустріч. Я понад місяць обережно виманював Арі з тунелів під Університетом, в яких вона жила. Я побоювався, що негативна реакція Моли може злякати її і змусити повернутися під землю, де я не матиму жодних шансів її знайти.
Я показав рукою на те місце, де стояла Мола.
— Це — мій друг, Мола.
— Привіт, Моло. — Арі подивилася й усміхнулася. — У тебе сонячне волосся, як і в мене. Хочеш яблуко?
Мола старанно не виказувала обличчям жодних емоцій.
— Дякую, Арі. Не відмовлюся.
Арі підстрибнула й побігла туди, де яблуня нависла над краєм даху. Тоді кинулася до нас, а її волосся замайоріло за нею прапором. Передала Молі яблуко.
— У цьому всередині є бажання, — буденним тоном повідомила вона. — Кусай лише тоді, як точно знатимеш, чого хочеш. — Тут вона знову сіла й з’їла ще одну квасолину, обережно жуючи.
Мола ретельно оглянула яблуко, а тоді надкусила його.
Після цього Арі швидко доїла вечерю й зав’язала торбинку з сіллю.
— А тепер грай! — захоплено вигукнула вона. — Грай!
Я, усміхаючись, дістав лютню й легко провів пальцями по струнах.
На щастя, великий палець я пошкодив на тій руці, якою виконував акорди, а там він мав бути відносно невеликою проблемою.
Настроюючи струни, я подивився на Молу.
— Можеш іти, якщо хочеш, — сказав я їй. — Я б не хотів ненароком зіграти тобі серенаду.
— Ой, будь ласочка, не йди. — Арі повернулася до Моли з відчайдушно серйозним виразом обличчя. — У нього голос як гроза, а руки знають усі таємниці, сховані глибоко під холодною темною землею.
Молині вуста скривилися в усмішці.
— Гадаю, заради цього я можу залишитися.
Тож я грав їм обом, тим часом як угорі не припиняли розміреного обертання зірки.
— Чому ти нікому не сказав? — запитала мене Мола, коли ми пройшли дахами.
— Здавалося, що це нікого не обходить, — пояснив я. — Якби вона хотіла, щоб люди знали, що вона там, вона б, гадаю, сказала їм про це сама.
— Ти знаєш, про що я, — роздратовано сказала Мола.
— Я знаю, про що ти, — зітхнув я. — Але що доброго з цього б вийшло? Вона задоволена своїм становищем.
— Задоволена? — судячи з голосу, Молі в це не вірилося. — Вона обірвана й напівжива від голоду. Вона потребує допомоги. Їжі та одягу.