— Я ношу їй їжу, — сказав я. — І одягу їй теж принесу, щойно… — Я завагався, не бажаючи зізнаватись у своїй крайній бідності, принаймні не так багатослівно. — Щойно зможу це організувати.
— Навіщо ж чекати? Якби ти просто сказав кому-небудь…
— Атож, — саркастично відказав я. — Я певен, що Джемісон вибіг би сюди з коробкою шоколадних цукерок і периною, якби знав, що під його Університетом живе виснажена напівбожевільна студентка. Її б запроторили до Черепниці, і ти це знаєш.
— Не обов’язково… — Вона навіть не стала закінчувати, бо знала, що я сказав правду.
— Моло, якщо люди прийдуть її шукати, вона просто чкурне вниз, у тунелі. Її відлякають, а я втрачу будь-яку можливість їй допомогти.
Мола поглянула на мене, схрестивши руки на грудях.
— Чудово. Поки що. Але тобі доведеться згодом привести мене сюди ще раз. Я принесу їй дещо зі свого одягу. Він точно буде для неї завеликий, але він кращий за те, що в неї є.
Я хитнув головою.
— Не спрацює. Пару витків тому я приніс їй ношену сукню. Вона каже, що носити чужий одяг — це брудно.
Мола, здається, спантеличилася.
— Вона не скидалася на шалдійку. Анітрішечки.
— Може, її просто так виховали.
— Тобі вже краще?
— Так, — збрехав я.
— Ти трусишся. — Вона витягнула руку. — Ось, зіпрись на мене.
Добре закутавшись у новенький плащ, я взяв її під руку й неквапом пішов до Анкера.
Розділ шістдесят дев’ятий
Вітер і прихильність жінки
Протягом наступних двох витків новий плащ зігрівав мене під час періодичних походів до Імрі, де мені вперто не щастило знайти Денну. У мене завше була якась причина перейти річку: узяти в Деві книжку, пообідати з Трепом, пограти в «Еоліяні». Але справжньою причиною була Денна.
Кілвін продав решту моїх випромінювачів, мої опіки гоїлись, а мій настрій покращувався. У мене з’явилися гроші на такі розкоші, як мило та друга сорочка на заміну тій, яку я втратив. Того дня я пішов до Імрі по басалові ошурки, яких потребував для поточної роботи — великої симпатичної лампи з двома випромінювачами, які я залишив собі. Я сподівався виручити за неї чималі гроші.
Те, що я постійно купував матеріали для рукотворства за річкою, може видатися дивним, але річ була в тому, що купці біля Університету частенько користалися з лінощів студентів і підвищували ціни. Я вважав, що заради можливості заощадити пару гріш-другий можна й пройтися.
Покінчивши зі своєю справою, я попрямував до «Еоліяна». Деох стояв на своєму звичному місці, притулившись спиною до дверей.
— Я виглядав твою дівчину, — сказав він.
Роздратований тим, наскільки передбачуваним я маю видаватись, я пробурчав:
— Вона не моя дівчина.
Деох закотив очі.
— Гаразд. Ту дівчину. Денну, Даянн, Даяне… чи як там вона себе тепер називає. Я її не чув і не бачив. Навіть порозпитував про неї трохи — і її вже цілий виток ніхто не бачив. Це означає, що вона, напевно, пішла з міста. Це для неї нормально. Вона так робить, коли тільки заманеться.
Я постарався нічим не виказати свого розчарування.
— Не варто було так себе обтяжувати, — сказав я. — Але все одно дякую.
— Я це робив не тільки для тебе, — зізнався Деох. — Я й сам до неї небайдужий.
— Та невже? — якомога нейтральніше промовив я.
— Не дивися на мене так. Я тобі зовсім не конкурент. — Він криво посміхнувся. — Принаймні не в цьому випадку. Може, я й не з вашої університетської братії, але бачу місяць ясної ночі. Мені вистачає розуму не пхати руку в один вогонь двічі.
Сильно зніяковівши, я відчайдушно постарався знов узяти під контроль вираз свого обличчя. Зазвичай я не допускаю, щоб на моєму лиці вільно відображались емоції.
— Отже, ви з Денною…
— Станчіон і досі збиткується з мене через те, що я упадав за дівчиною, удвічі молодшою за себе. — Він ніяково знизав широкими плечима. — Незважаючи на все це, я досі до неї небайдужий. Зараз вона передусім нагадує мені мою найменшу сестричку.
— Як давно ти її знаєш? — спитав я, зацікавившись.
— Я б не сказав, що дійсно її знаю, хлопче. Але зустрів я її… два роки тому чи що? Ні, не так давно, може, рік із хвостиком тому… — Деох провів обома руками крізь біляве волосся й вигнув спину, від душі потягуючись, а під тканиною його сорочки напружилися м’язи рук. Тоді він розслабився, гучно зітхнувши, і поглянув на порожній двір неподалік. — До цих дверей ще кілька годин не заходитиме багато людей. Зайди-но, дай старому привід посидіти й випити. — Він смикнув головою в бік шинквасу.
Я поглянув на Деоха — високого, м’язистого й засмаглого.
— Старому? У тебе ж досі при собі все волосся й усі зуби, хіба ні? Скільки тобі — тридцять?
— Ніщо не змушує чоловіка почуватися таким старим, як молода дівчина. — Він поклав руку мені на плече. — Ну ж бо, випий зі мною.
Ми пройшли до довгого шинквасу з червоного дерева, і він забурмотів, оглядаючи пляшки.
— Пиво спогад притлумить, а бранд — розпалить, але вино найкраще розрадить. — Він замовк і повернувся до мене, наморщивши лоба. — Як там далі, не пам’ятаю. А ти?
— Вперше таке чую, — сказав я. — Але Теккам стверджує, що з усіх алкогольних напоїв до спогадів пасує лише вино. Він говорив, що добре вино забезпечує ясність і зосередженість, але при цьому все ж дозволяє трохи втішатися спогадами.
— Згоден, — промовив він і, перебравши полиці, дістав пляшку, а тоді подивився крізь неї, піднісши її до лампи. — Поглянемо на неї в рожевому світлі?
Він узяв два келихи й відвів мене до усамітненої кабінки в кутку зали.
— Отже, ти вже досить давно знаєшся з Денною, — підказав я, тим часом як він налив собі й мені по келиху блідо-червоного вина.
Він притулився до стіни.
— Періодично. Чесно кажучи, досить рідко.
— Яка вона була тоді?
Деох роздумував над відповіддю кілька довгих секунд, сприйнявши моє запитання серйозніше, ніж я очікував. Він випив трохи вина.
— Така ж, — нарешті сказав він. — Гадаю, вона була молодшою, але не можу сказати, що зараз вона старша на вигляд. Вона завжди видавалася мені старшою за свій вік. — Він насупився. — Та ні, не старшою, а швидше…
— Зрілою? — підказав я.
Він хитнув головою.
— Ні. Не знаю, яке слово тут пасує. Це все одно що дивитися на великий дуб. Ним захоплюються не через те, що він старший чи вищий за інші дерева. У ньому просто є щось таке, чого немає в інших, молодших деревах. Складність, надійність, значущість. — Деох роздратовано насупився. — Трясця, це ж, певно, найгірше порівняння в моєму житті.
Я мимоволі всміхнувся.
— Приємно бачити, що не лише мені складно чітко описати її словами.
— З нею великої чіткості не доб’єшся, — погодився Деох і допив вино. Узяв пляшку й злегка торкнувся її шийкою мого келиха. Я випив його повністю, і він налив ще нам обом.
Деох повів далі.
— Тоді вона була такою ж невгамовною й дикою. І такою ж гарненькою, так само легко вабила око і вражала серце. — Він знизав плечима ще раз. — Як я вже сказав, вона в цілому не змінилася. З чудовим голосом, легконога, швидка на язик. Її з майже однаковим завзяттям обожнювали чоловіки й зневажали жінки.
— Зневажали? — перепитав я.
Деох подивився на мене так, ніби не зрозумів, про що я питаю.
— Жінки ненавидять Денну, — просто сказав він, ніби повторюючи те, що ми обидва вже знали.
— Ненавидять її? — Ця думка мене спантеличила. — Чому?
Деох вражено поглянув на мене, а тоді вибухнув реготом.
— Боже милостивий, ти таки нічогісінько не знаєш про жінок! — У звичайній ситуації я б наїжачився, почувши таке зауваження, але в Деохові не було ні краплі злоби. — Подумай-но. Вона гарненька й чарівна. Чоловіки юрмляться довкола неї, як олені під час гону. — Він легко змахнув рукою. — Жінкам це просто не може подобатися.
Я згадав, що Сім казав про Деоха менш ніж один виток тому: «Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. Його можна зненавидіти вже за це».