Байдужість у їхніх голосах мене жахала. Ці люди були професіоналами. Я несподівано чітко усвідомив, що Емброуз нарешті подбав про те, щоб я назавжди припинив йому докучати.
Мені на мить закрутилося в голові, і я зробив єдине, що спало мені на думку: зронив наполовину повну пляшку бранду. Вона розбилась об бруківку, і нічне повітря раптом наповнилося запахом ожини.
— Шикарно, — прошипів високий. — Може, ще й у дзвоник йому подзвонити даси?
Чолов’яга за мною міцніше стиснув мою шию та сильно трусонув мене — один-єдиний раз. Так, як трусять збитошне цуценя.
— Не смій, — роздратовано промовив він.
Я обм’як, сподіваючись його приспати, а тоді зосередився й пробурмотів слова зв’язування в його товсту руку.
— От бідося, — відповів він. — Якщо ти, придурку, наступив на скло, то сам ви-и-и-и-и-и… — Він перелякано скрикнув: калюжа з бранду довкола нас зайнялася.
Я скористався його нетривалим сум’яттям і випручався з його рук. Але швидкості мені не вистачило. Коли я видерся й дременув провулком, його ніж черкнув мене по ребрах, залишивши по собі яскраву риску болю.
Утім, тікав я недовго. Провулок заходив у глухий кут, завершуючись прямовисною цегляною стіною. Жодних дверей, жодних вікон, жодної схованки чи виступу, щоб видертися на стіну. Я був у пастці.
Повернувшись, я побачив, як двоє чоловіків закрили собою вхід у провулок. Здоровань несамовито тупав ногою, намагаючись її загасити.
У мене самого горіла ліва нога, але я про неї геть не думав. Якби я хутко щось не вдіяв, то невеличкий опік став би найменшою з моїх неприємностей. Я знову роззирнувся довкола, але в провулку було до болю чисто. Не було навіть пристойного сміття, яке могло б правити за імпровізовану зброю. Я гарячково перебрав вміст кишень свого плаща, відчайдушно намагаючись виснувати якийсь план. Від відрізків мідного дроту не було жодної користі. Сіль… може, сипонути нею їм у вічі? Ні. Сушене яблуко, перо й чорнило, скляна кулька, шпагат, віск…
Нарешті здоровань збив полум’я, і вони удвох неквапливо пішли провулком. На лезах їхніх ножів мерехтіло світло від кола підпаленого бранду.
Ще не перебравши до кінця свої незліченні кишені, я знайшов якусь грудку, яку спершу не впізнав. А тоді згадав: це ж торбинка з басаловими ошурками, які я купив для своєї симпатичної лампи.
Басал — це легкий сріблястий метал, необхідний для певних сплавів, які я мав використати у створенні своєї лампи. Манет, який завжди навчав обережно, сумлінно розповів про небезпеки всіх матеріалів, якими ми користувалися. Достатньо розігрівшись, басал спалахує насиченим, дуже жарким полум’ям.
Я поспіхом розв’язав торбинку. Та от біда: я не знав, чи зможу цим скористатися. Такі речі, як свічковий ґніт або спирт, запалити легко. Їм для цього потрібен лише сфокусований спалах тепла. З басалом було інакше. Йому для займання було потрібно чимало тепла, і саме тому я без страху носив його з собою в кишені.
Вони повільно наблизилися ще на кілька кроків, і я викинув широкою дугою пригорщу басалових ошурків. Я постарався докинути ошурки ближче до їхніх облич, але не плекав особливої надії. Ошурки були зовсім не важкими, і це було все одно що кидати пригорщу розсипчастого снігу.
Сягнувши однією рукою до полум’я, що лизало мені ногу, я зосередив свій алар. Широка калюжа підпаленого бранду за спинами парочки згасла, і провулок поринув у непроглядну темряву. Але тепла все одно не вистачало. Забувши з відчаю про обачність, я торкнувся свого скривавленого боку, зосередився й відчув, як мене прошив жахливий холод: я витягнув ще тепла з власної крові.
Вибухнуло біле світло, що засліплювало в темряві провулка. Я вже заплющив очі, але від яскравого полум’я басалу очі боліли навіть під повіками. Один із напасників закричав високим і наляканим голосом. Розплющивши очі, я не побачив нічого, крім синіх примар, які витанцьовували в моїх очах.
Крик затих, обернувшись на приглушений стогін, і я почув глухий удар — наче один з них заточився і впав. Високий забелькотів нажаханим плаксивим голосом.
— О Господи. Теме, мої очі. Я осліп.
Доки я слухав, у мене достатньо розвиднилося в очах, щоб я побачив нечіткі обриси провулка. Я побачив темні постаті обох чоловіків. Один стояв навколішки, затуливши лице руками, а другий розтягнувся на землі трохи далі в провулку й не рухався. Ймовірно, він врізався лобом об якусь перешкоду на вході до провулка та впав непритомний. Розкидані по бруківці залишки басалу потроху згасали, наче крихітні синьо-білі зірочки.
Чолов’яга на колінах просто тимчасово осліп від спалаху, але ця сліпота мала зберігатися ще кілька хвилин; цього мені мало вистачити, щоб далеченько втекти звідси. Я повільно обійшов його, намагаючись ступати тихо. Коли він подав голос знову, серце в мене мало не вискочило з грудей.
— Теме! — голос у нього був високий і наляканий. — Клянуся, Теме, я осліп. Цей малий наслав на мене блискавку. — На моїх очах він став навкарачки й заходився мацати руками все довкола. — Правильно ти казав, не тра було сюди приходити. Знаючись із таким людом, добра не наживеш.
Блискавка. Ну звісно. Він нічогісінько не знав про справжню магію. Це навело мене на думку.
Я глибоко вдихнув, заспокоюючи нерви.
— Хто вас підіслав? — поцікавився я, старанно імітуючи голосом Таборліна Великого. Вийшло не так добре, як у мого батька, та все одно добре.
Здоровань жалісно застогнав і припинив обмацувати все довкола руками.
— Ох, пане. Не робіть нічого такого, що…
— Я двічі не питаю, — гнівно урвав його я. — Скажи мені, хто вас підіслав. А якщо збрешеш мені, я здогадаюся.
— Імені я не знаю, — швидко промовив він. — Нам просто дають половину грошей і волосину. Імен ми не знаємо. Ми навіть не зустрічаємося. Клянуся…
Волосина. Те, що вони називали «шукачем», мабуть, було якимось пошуковим компасом. Я, хоч і не міг виготовити нічого настільки досконалого, знав, які принципи там задіяні. З моєю волосиною він показував би на мене, хоч куди я побіг би.
— Якщо ще хоч раз побачу когось із вас, то прикличу дещо гірше за вогонь і блискавку, — лиховісно сказав я, просуваючись до виходу з провулка. Маючи змогу заволодіти їхнім шукачем, я б не мусив боятися, що вони відстежать мене знову. Було темно, а в мене на голові був каптур плаща. Може, вони взагалі не знали, який я з себе.
— Дякую, пане, — пробелькотів він. — Клянуся, після цього ви нас більше ніде не побачите. Дякую…
Я опустив погляд на чолов’ягу, який упав. Я бачив одну його бліду руку на бруківці, але вона була порожньою. Я роззирнувся довкола, роздумуючи, чи він, бува, не впустив компаса. Ймовірно, він його сховав. Я підійшов ще ближче, затамувавши подих. Запхав руку йому в плащ, намацуючи кишені, але він навалився на плащ усім тілом. Я обережно взяв його за плече, повільно його пересунув…
Тут він приглушено застогнав й остаточно перекотився на спину сам по собі. Його рука безвільно плюхнулася на бруківку, стукнувши мене по нозі.
Мені б хотілося сказати, що я просто відступив на крок, знаючи, що високий чоловік погано володіє тілом і досі напівсліпий. Мені б хотілося сказати вам, що я зберіг спокій і з усіх сил постарався залякати їх ще більше чи принаймні сказав щось ефектне чи дотепне, перш ніж піти.
Але це було б неправдою. Насправді ж я побіг, як наляканий олень. Я пробіг майже чверть милі, а тоді мене зрадили темрява й власне засліплення — Я врізався в припін і боляче повалився на землю мішком. Я полежав там, весь у синцях, скривавлений і напівсліпий. Лише згодом до мене дійшло, що за мною ніхто не женеться.
Я сяк-так зіп’явся на ноги, лаючи себе за дурість. Якби я зберіг здоровий глузд, то, можливо, забрав би в них пошуковий компас і подбав про свою безпеку. Тепер же я мусив вжити інших заходів.
Я повернувся до Анкера, але коли я прийшов, у шинку було темно в усіх вікнах, а двері були зачинені. Тож я, напівп’яний і поранений, видерся до свого вікна, підчепив засув і потягнув… але воно не відчинилося.
Я не повертався до шинку так пізно, щоб доводилося лізти через вікно, уже щонайменше один виток. Невже петлі заіржавіли?