Коут повернувся.
— Що вони можуть про неї знати? — тихо спитав він. Коли Хроніст побачив Коутове обличчя, йому перехопило дух. На обличчі шинкаря наче розбилася маска умиротворення. Коутове обличчя під нею було якимось неземним — його очі були наполовину в цьому світі, а наполовину деінде, згадували щось.
Хроніст усвідомив, що думає про одну історію, яку чув. Одну з багатьох. Історію про те, як Квоут пішов шукати те, чого бажало його серце. Щоб здобути це, йому довелось обдурити демона. Але коли воно лягло йому в руку, йому довелося боротися за це з янголом. «Я цьому вірю, — мимохіть подумав Хроніст. — Раніше це було просто історією, але тепер я можу в це повірити. Це — обличчя людини, що вбила янгола».
— Що вони можуть знати про мене? — запитав Коут із притлумленим гнівом у голосі. — Що вони можуть знати про будь-що з цього? — Він коротко, люто змахнув рукою, неначе обводячи нею все — розбиту пляшку, шинквас, увесь світ.
Хроніст ковтнув, намагаючись позбутися сухості в горлі.
— Лише те, що їм кажуть.
«Кап-кап, кап-кап». Напій із розбитої пляшки почав відбивати на підлозі неправильний ритм.
— Ах-х-х-х, — протяжно видихнув Коут. «Кап-кап, кап-кап, кап». — Розумно. Ви б використали проти мене мій найкращий трюк. Ви б узяли мою історію в заручниці.
— Я б розповів правду.
— Мене не зламати нічим, окрім правди. Хіба є щось жорстокіше за правду? — на його обличчі промайнула хвороблива, глузлива посмішка. Одну довгу мить тишу стримувало лише постукування краплин об підлогу.
Нарешті Коут пройшов крізь двері за шинквасом. Хроніст ніяково стояв у порожній залі, не знаючи напевне, вільний він чи ні.
Кілька хвилин по тому Коут повернувся з відром мильної води. Не дивлячись у бік оповідача, він заходився обережно, методично мити свої пляшки. Коут по черзі стер із денця кожної полуничне вино та поставив їх на шинквас між собою та Хроністом, ніби вони могли його захистити.
— Отже, ви пішли шукати вигадку, а знайшли людину, — сказав він без емоцій, не підводячи очей. — Ви чули оповідки, а тепер хочете дізнатись, як усе було насправді.
Хроніст, усім своїм виглядом виражаючи полегшення, поклав свою сумку на один зі столів і здивувався, відчувши легкий дрож у руках.
— Ми почули про вас досить давно. Дуже сумнівну чутку. Я насправді не очікував… — Хроніст зупинився: йому раптом стало ніяково. — Я думав, ви будете старшим.
— Я старший, — відповів Коут. Хроніст, судячи з вигляду, був збитий з пантелику, але перш ніж він зміг щось сказати, шинкар повів далі. — Що привело вас у цей нікчемний куточок світу?
— Призначена зустріч із графом Бедн-Брітським, — сказав Хроніст, злегка надувшись. — За три дні, у Треї.
Шинкар зупинився, не дочистивши пляшки.
— Ви сподіваєтесь дістатися графського маєтку за чотири дні? — тихо запитав він.
— Я запізнююся, — визнав Хроніст. — Біля Абатового Броду в мене вкрали коня. — Він визирнув з вікна на дедалі темніше небо. — Але я готовий пожити трохи без сну. Вранці я виїду й більше вам не докучатиму.
— Що ж, я б зовсім не хотів позбавляти вас сну, — саркастично промовив Коут; його очі знову стали жорстокими. — Я можу розповісти все одним духом. — Він прокашлявся. — «Я виступав у мандрівній трупі, мандрував, кохав, втрачав, довіряв і був зраджений». Запишіть це та спаліть, бо від цього вам не буде жодної користі.
— Не треба це так сприймати, — швидко сказав Хроніст. — Якщо бажаєте, ми можемо відвести на це всю ніч. І кілька годин уранці на додачу.
— Як милостиво, — буркнув Коут. — Ви змусите мене розповісти свою історію за один вечір? Не давши можливості зібратися з думками? Не давши часу на підготовку? — Його вуста стиснулись у тонку риску. — Ні. Йдіть розважатися зі своїм графом. Я так не граю.
Хроніст поспіхом заговорив:
— Якщо ви впевнені, що вам знадобиться…
— Так. — Коут різко, з брязкотом поставив на шинквас пляшку. — Можна впевнено твердити, що мені знадобиться більше часу. А сьогодні ви геть нічого не почуєте. До справжньої історії треба довго готуватися.
Хроніст збентежено насупився та провів пальцями крізь волосся.
— Я міг би приділити вашій історії завтрашній день… — побачивши, як Коут хитає головою, він поступово затих. Помовчавши трохи, він розпочав знову, заговоривши майже собі під ніс. — Якщо я знайду коня в Бедні, то зможу приділити вам увесь завтрашній день, більшу частину ночі й трохи наступного дня. — Він потер собі лоба. — Ненавиджу їздити верхи вночі, але…
— Мені знадобляться три дні, — заявив Коут. — Я в цьому абсолютно впевнений.
Хроніст зблід.
— Але ж… граф.
Коут зневажливо махнув рукою.
— Не буває так, щоб людина розповідала про себе три дні, — твердо відказав Хроніст. — Я розпитував Орена Велсітера. Орена Велсітера, на хвилиночку. Йому вісімдесят років, а пожив він так, що вистачило б на двісті. Якщо взяти до уваги побрехеньки, то п’ятсот. Він шукав мене, — сказав Хроніст із особливим притиском. — Йому знадобилося всього два дні.
— Така моя пропозиція, — просто сказав шинкар. — Я або зроблю це як слід, або не зроблю взагалі.
— Стривайте! — Хроніст раптом просяяв. — Я думав про все це задом наперед, — заявив він і хитнув головою, засуджуючи власну дурість. — Я просто відвідаю графа, а тоді повернуся. Тоді ви зможете витратити стільки часу, скільки заманеться. Я б міг навіть привезти з собою Скарпі.
Коут поглянув на Хроніста з глибокою зневагою.
— Чому ви взагалі гадаєте, ніби я був би тут після вашого повернення? — вражено промовив він. — До речі, чому ви вирішили, ніби можете так просто вийти звідси, знаючи те, що знаєте?
Хроніст застиг.
— Ви… — Він глитнув і заговорив знову. — Ви маєте на увазі, що…
— На цю історію знадобиться три дні, — перебив його Коут. — Починаючи від завтра. Ось що я маю на увазі.
Хроніст заплющив очі та провів рукою по обличчю. Граф, звісно, розлютиться. Хто його зна, як йому тоді повернути собі його ласку. І все ж…
— Якщо це — єдиний для мене спосіб її добути, то я згоден.
— Радий це чути, — шинкар розслабився достатньо, щоб наполовину всміхнутися. — А що, три дні — це справді така вже дивовижа?
Хроністове обличчя знову стало серйозним.
— Три дні — це доволі незвично. Але знов-таки… — Він неначе почасти втратив почуття власної значущості. — Знов-таки, — махнув рукою, ніби показуючи, наскільки безглузді тут слова. — Ви ж Квоут.
Той, хто називав себе Коутом, підняв очі та подивився з-за своїх пляшок. На його повних вустах грала усмішка. В очах розпалювалась іскорка. Він неначе підріс.
— Так, гадаю, це я, — сказав Квоут, і в його голосі пролунали залізні нотки.
Розділ сьомий
Про початки та імена речей
У «Путь-камінь» лилося сонячне світло. Це було прохолодне свіже світло, годяще для початків. Воно пронеслося повз мірошника, поки він запускав своє водяне колесо на прийдешній день. Освітило горно, яке коваль розпалював заново після чотирьох днів холодної обробки металу. Торкнулося тяглових коней, запряжених у фургони, і лез серпів, які саме гострили перед початком осінньої днини.
У стінах «Путь-каменя» світло впало на Хроністове обличчя й торкнулося початку на ньому, чистої сторінки, що чекала на перші слова історії. Потік світла перетнув шинквас, заграв тисячами крихітних веселок на кольорових пляшках і поліз стіною до меча, ніби шукаючи ще один, останній початок.
Але після того як світло торкнулося меча, не було видно жодного початку. Власне кажучи, світло, відбите мечем, було тьмяним, шліфованим і древнім. Дивлячись на нього, Хроніст згадав, що зараз не лише починається день, а й добігає кінця осінь і холоднішає. Меч сяяв знанням про те, що світанок — невеликий початок, як порівняти з кінцем пори року — кінцем цілого року.
Хроніст відвів очі від меча, розуміючи, що Квоут щось сказав, але не знаючи, що саме.