Упершись у стіну, я витягнув свою переносну лампу і ввімкнув на ній найтьмяніше світло. Лише тоді я побачив, що в шпарині у віконній рамі міцно щось засіло. Невже Анкер заклинив моє вікно?
Але торкнувшись цього предмета, я зрозумів, що він не дерев’яний. Це був складений багато разів папірець. Я витягнув його, і вікно з легкістю відчинилось. Я заліз усередину.
Моїй сорочці настав гаплик, але коли я зняв її й побачив, що під нею, мені стало легше на душі. Поріз був не надто глибокий — болючий і негарний, але не такий серйозний, як ті рани, коли мене відшмагали. Фелин плащ теж був розірваний, і це дратувало. Але підлатати його все одно було б легше, ніж мою нирку. Я подумки пообіцяв собі подякувати Фелі за те, що вона обрала добру товсту тканину.
Зашити його можна було й потім. Як я здогадувався, ті двоє відійшли від невеличкого переляку, який я їм забезпечив, і вже шукали мене знову.
Я вийшов у вікно, залишивши плащ у кімнаті, щоб не заляпати його кров’ю. Я сподівався, що в таку пізню годину, тим більше з моєю природною спритністю, мене не помітять. Я навіть не уявляв собі, які чутки почали б ширитись, якби хтось побачив, як я глупої ночі біжу дахами, скривавлений і голий по пояс.
Діставшись даху стайні, що виходила на подвір’я з флагштоком біля Архівів, я набрав листя в жменю.
У тьмяному світлі місяця я бачив, як над сірою бруківкою внизу кружляють темні безформні тіні листків. Я грубо провів рукою крізь волосся, так, що аж вилізло кілька пасом. Тоді виколупав нігтями трохи дьогтю на даху та приклеїв ним видерте волосся до листка. Повторив це з десяток разів, скидаючи листя з даху та дивлячись, як вітер жене його подвір’ям туди-сюди в шаленому танці.
Я всміхнувся, уявивши собі, як хтось намагатиметься відстежити мене з компасом тепер, намагаючись дати раду десяткам суперечливих сигналів, поки листя кружлятиме й крутитиметься в десятку різних напрямків.
Я прийшов саме на це подвір’я, тому що вітер тут рухався дивно. Я помітив це лише після початку осіннього листопаду. Листя падало на бруківку в складному хаотичному танці. Спершу в один бік, потім в інший, і шлях його падіння не піддавався передбаченню.
Помітивши дивне кружляння вітру, його вже було неможливо ігнорувати. Власне, якщо дивитися на нього отак, з даху, то воно майже зачаровувало. Саме так надовго приваблює око потік води або горіння ватри.
Коли я дивився на нього тепер, натомлений і поранений, воно непогано розслабляло. Що більше я на нього дивився, то менш хаотичним воно здавалося. Власне, я почав здогадуватися, що вітер рухається на подвір’ї за якоюсь масштабнішою траєкторією. Хаотичною вона здавалася лише через свою надзвичайну, дивовижну складність. Ба більше, вона ніби постійно змінювалася. Ця траєкторія складалася з мінливих траєкторій. Вона була…
— Оце ти засидівся за своєю наукою — уже страх як пізно, — промовив тихий голос у мене за спиною.
Я різко вийшов із задуми, і моє тіло напружилося, готове кинутися геть. Як це хтось примудрився вилізти сюди непомітно для мене?
Це був Елодін. Майстер Елодін. Він був одягнений у полатані штани та вільну сорочку. Він безтурботно помахав мені рукою й сів, схрестивши ноги, на краю даху так невимушено, ніби ми прийшли випити до корчми.
Він поглянув на подвір’я.
— Сьогодні надзвичайно добре, чи не так?
Я склав руки, марно намагаючись прикрити оголені, скривавлені груди. Лише тоді я помітив, що кров у мене на руках засохла. Скільки я просидів там нерухомо, стежачи за вітром?
— Майстре Елодін, — промовив я, а тоді замовк. Я поняття не мав, що можна сказати в такій ситуації.
— Я тебе благаю, ми ж тут усі свої. Спокійно клич мене на ім’я — Майстром.
Він ліниво всміхнувся й знову опустив погляд на подвір’я.
Він що, не помітив, у якому я стані? Це він так проявляв ввічливість? Можливо… Я захитав головою. З ним гадати було марно. Я як ніхто добре знав, що в нього не всі вдома й чекати, поки там усі зберуться, не варто.
— Колись давно, — спокійно промовив Елодін, не зводячи очей із двору внизу, — коли люди розмовляли інакше, це місце називалося Квоян Гаєль. Згодом його стали називати Залою Запитань, а студенти вигадали гру — писали запитання на папірцях і пускали їх за вітром. За чутками, відповідь можна було вгадати за тим, яким шляхом папірець вилітав із площі. — Він показав на дороги, що утворювали проміжки між сірими будівлями. — Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.
Він знизав плечима.
— Утім, усе це було помилкою. Невдалим перекладом. Вони гадали, що «Квоян» — це давній корінь слова «кветентан» — «запитання». Але це не так. «Квоян» означає «вітер». Це місце по праву називають «Дім Вітру».
Я зачекав секунду, щоб побачити, чи не бажає він сказати щось іще. Коли він не сказав більше нічого, я повільно здійнявся на ноги.
— Це цікаво, Майстре… — Я завагався, не знаючи, наскільки серйозно він говорив перед цим. — Але мені треба йти.
Елодін байдужо кивнув і помахав мені рукою — чи то на прощання, чи то відмахуючись від мене. Він так і не відвів очей від двору внизу — усе стежив за вічно мінливим вітром.
Повернувшись до своєї кімнати у «В Анкера», я досить довго просидів на своєму ліжку в темряві, намагаючись вирішити, що мені робити. Думки в мене переплутались. Я був стомлений, поранений і досі трохи п’яний. Адреналін, на якому я тримався до цього, поволі скисав, а ще мені пекло й кололо в боці.
Я глибоко вдихнув і спробував зосередити думки. Поки що я діяв інтуїтивно, але тепер мені треба було обережно все продумати.
Чи можна звернутися по допомогу до майстрів? Надія зросла в мені на мить, а тоді зникла. Ні. У мене не було жодних доказів провини Емброуза. Ба більше, якби я розповів їм усю історію, мені б довелося визнати, що я засліпив та обпік своїх напасників за допомогою симпатії. Те, що я зробив, заради самозахисту чи ні, однозначно було зловживанням. Студентів, бувало, відраховували й за менше, щоб тільки зберегти репутацію Університету.
Ні. Я не міг ризикувати відрахуванням через це. А якби я пішов до Медики, там виникло б забагато запитань. А ще, якби я пішов туди, щоб мене підлатали, розійшлася б новина про моє ушкодження. Так Емброуз дізнався б, наскільки він був близький до успіху. Краще було б повернути все так, ніби я залишився неушкодженим.
Я поняття не мав, як довго найняті Емброузом убивці мене переслідували. Один з них сказав: «Ми вже двічі його губили». Отже, вони могли знати, що в мене є кімната тут, в Анкера. Можливо, тут я був у небезпеці.
Я замкнув вікно й закрив його фіранкою, а тоді ввімкнув свою переносну лампу. У світлі стало видно забутий папірець, який засунули мені у вікно. Я розгорнув його й прочитав:
Квоуте,
Видиратися сюди настільки ж весело, як це здавалося у твоєму виконанні. Однак відчинити твоє вікно вдалося не одразу. Сподіваюся, ти не образишся через те, що я, не знайшовши тебе вдома, позичила в тебе папір і чорнило, щоб залишити цю записку. Оскільки ти не граєш унизу й не лежиш собі спокійно в ліжку, людина цинічна могла б замислитися, що ти робиш у таку пізню годину й чи не робиш ти щось лихе. На жаль, мені сьогодні доведеться вертатися додому, не втішаючись твоїм супроводом і не радіючи твоєму товариству.
Я розминулася з тобою цього повалка в «Еоліяні», але мені, хоч я й була позбавлена твого товариства, пощастило зустріти одну досить цікаву людину. Він — хлопець досить незвичний, і мені не терпиться розповісти тобі про нього ту дещицю, яку я можу розповісти. Коли ми зустрінемося знову.
Наразі в мене апартаменти в «Лебеді й багві (богві?)», що в Імрі. Будь ласка, звернися до мене до 23 числа цього місяця, і ми пообідаємо разом, хоч і з запізненням. Після цього я піду у своїх справах.
Постскриптум: Не сумнівайся, що я не помітила ганебного стану твоєї постільної білизни й не стала судити за ним про твій характер.