Вона закінчила чистити мені бік і сполоснула руки в тазу.
— Хочу, щоб ти знав: я роблю це, тому що небайдужа до гарненьких хлопчаків, психічно нездорових людей і тих, хто винен мені гроші. Я вважаю це захистом своїх капіталовкладень.
— Так, пані. — Коли вона нанесла антисептик, я засичав.
— Я гадала, що з тебе не має сочитися кров, — спокійно промовила вона. — Отже, ще одна легенда виявилася хибною.
— До речі… — Намагаючись рухатися якнайменше, я потягнувся й дістав зі своєї дорожньої торби книжку, а тоді поклав її на стіл Деві. — Я приніс твої «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Ти мала рацію: з гравюрами вони набагато кращі.
— Я знала, що тобі сподобається. — Вона почала зашивати мене, і на мить запала тиша. Коли вона заговорила знову, з її голосу майже зникла грайливість. — Цих хлопців дійсно було найнято, щоб убити тебе, Квоуте?
Я кивнув.
— У них був пошуковий компас і трохи мого волосся. Так вони дізналися, що я рудий.
— Пане й пані, Кілвіна це просто збісило б. — Вона хитнула головою. — Ти впевнений, що їх не було найнято просто для того, аби тебе налякати? Дати тобі невеличкого прочухана, щоб навчити зважати на вищих за себе? — Вона відірвалася від зашивання й глянула на мене. — Тобі, бува, не вистачило дурості позичити грошей у Геффрона та його хлопців?
Я хитнув головою.
— Ти — мій єдиний яструб, Деві. — Я всміхнувся. — Власне, тому я й зайшов сьогодні…
— А я тут подумала, що тобі просто до вподоби моє товариство, — сказала вона, повернувшись до шиття. В її голосі мені вчувалася роздратована нотка. — Дай-но мені спершу доробити оце.
Я добряче замислився над її словами. Високий чолов’яга сказав «займімося ним», але це могло означати що завгодно.
— Можливо, вони не намагалися мене вбити, — повільно визнав я. — Однак у нього був ніж. Щоб побити людину, ніж не потрібен.
Деві пирхнула.
— А мені не потрібна кров, щоб змушувати людей сплачувати борги. Але вона однозначно допомагає.
Я задумався над цим, а вона тим часом завершила останній стібок і почала обгортати мене чистим бинтом. Можливо, це мало бути простим побиттям. Анонімним посланням від Емброуза з рекомендацією зважати на вищих за себе. Можливо, це було простою спробою мене відлякати. Я зітхнув, постаравшись при цьому не заворушитися надто сильно.
— Мені б хотілося вірити, що це так, але я насправді так не думаю. Я вважаю, що вони дійсно хотіли крові. Це мені чуття підказує.
Її обличчя посерйознішало.
— Тоді я розповім про це декому, — сказала вона. — Не знаю, як щодо вбивства їхніх собак, але я закину до млина чуток дещицю, щоб люди побоювалися братися за таку роботу. — Вона тихенько, здушено захихотіла. — Власне, після минулої ночі вони вже побоюються. Так вони будуть не побоюватись, а боятись.
— Я дуже за це вдячний.
— Немає за що, — скромно промовила вона, підвівшись та обтрусивши коліна. — Це невеличка допомога другові. — Вона помила руки в тазу, а тоді недбало обтерла їх об сорочку. — Тепер послухаймо, — сказала вона, сівши за стіл, із несподівано діловитим виразом обличчя.
— Мені потрібні гроші на швидкого коня, — заявив я.
— Їдеш з міста? — Вона вигнула бліду брову. — Я ніколи не думала, що ти можеш утекти.
— Я не тікаю, — відповів я. — Але мені потрібно подолати певну відстань. Сімдесят миль, і так, щоб невдовзі після полудня вже бути на місці.
У Деві трохи округлились очі.
— Кінь, здатний на таку подорож, обійдеться в чималу суму, — сказала вона. — Може, тобі слід просто купити поштовий ордер і пересідати всю дорогу на свіжих коней? Так і швидше, і дешевше.
— Там, куди я їду, немає поштових станцій, — пояснив я. — Угору річкою, а тоді — у пагорби. До маленького містечка, воно зветься Требон.
— Гаразд, — відповіла вона. — Скільки ти хочеш?
— Мені знадобляться гроші, щоб купити швидкого коня, не торгуючись. А ще — на житло, їжу, можливо, хабарі… Двадцять талантів.
Вона розреготалася, а тоді опанувала себе й прикрила рота.
— Ні. Вибач, але ні. Я справді небайдужа до таких чарівних юнаків, як ти, але не занадто.
— У мене є лютня, — нагадав я, висунувши чохол уперед ногою. — Її можна заставити. І на додачу — що завгодно з того, що є тут. — Я поставив на стіл свою дорожню торбу.
Вона вдихнула, наче збираючись одразу мені відмовити, а тоді знизала плечима, зазирнула в торбу й попорпалася в ній. Дістала мій примірник «Риторики і логіки», а за мить — мою переносну симпатичну лампу.
— Отакої, — зацікавлено промовила вона, пересунула вимикач і навела світло на стіну. — Це цікаво.
Я скривився.
— Що завгодно, крім цього, — зауважив я. — Я обіцяв Кілвіну, що ніколи не випускатиму її з рук. Я дав слово.
Вона відверто поглянула на мене.
— Чув коли-небудь вираз: жебраки не обирають?
— Я дав слово, — повторив я. Зняв із плаща свою срібну свиріль таланту й пересунув її по столу до «Риторики і логіки». — Знаєш, здобути таку штуку нелегко.
Деві подивилася на лютню, на книжку й на свиріль, а тоді протяжно, повільно вдихнула.
— Квоуте, я бачу, що це для тебе важливо, але баланс тут просто не сходиться. Ти не зможеш віддати таку силу грошей. Ти й ті чотири таланти, які мені винен, ледве здатен віддати.
Тут мені стало неприємно — головно тому, що я знав: це — правда.
Деві подумала про це ще одну секунду, а тоді твердо хитнула головою.
— Ні, самі тільки відсотки… За два місяці ти будеш мені винен тридцять п’ять талантів.
— Або якісь блага на таку ж суму, — промовив я.
Вона лагідно мені всміхнулася.
— А що ти маєш такого, що коштує тридцять п’ять талантів?
— Доступ до Архівів.
Деві сіла. На її обличчі застигла дещо зверхня усмішка.
— Брешеш.
Я хитнув головою.
— Я знаю, що там є ще один вхід. Я його ще не знайшов, але знайду.
— Це дуже сумнівно. — Деві говорила скептичним тоном. Але в її очах було добре видно щось більше за просте бажання. Щось ближче до голоду чи жаги. Я бачив, що їй хочеться в Архіви так само сильно, як і мені. Може, навіть сильніше.
— Ось що я пропоную, — заговорив я. — Якщо я зможу тобі відплатити, то відплачу. Якщо ні, то розповім тобі про шлях до Архівів, коли його знайду.
Деві звела очі до стелі, неначе подумки прикидаючи ймовірність.
— Узявши ці речі в заставу й розраховуючи на доступ до Архівів, я можу позичити тобі дванадцять талантів.
Я підвівся й закинув дорожню торбу на плече.
— Боюся, тут торгуватися не можна, — сказав я. — Я просто повідомляю тебе про умови позики. — Я винувато їй усміхнувся. — Або двадцять талантів, або нічого. Вибач, що не сказав про це чітко одразу.
Розділ сімдесят перший
Дивний потяг
Три хвилини по тому я рухався до дверей найближчої стайні.
Гарно вбраний шалдієць усміхнувся, коли я підійшов ближче, і вийшов уперед, щоб привітатися.
— Ах, юначе, — сказав він, простягнувши руку. — Мене звати Каерва. Можна запитати…
— Мені потрібен кінь, — відповів я, швидко потисши йому руку. — Здоровий, добре відпочилий і добре нагодований. Здатний промчати сьогодні стрімголов шість годин.
— Звісно, звісно, — промовив Каерва, потираючи руки й киваючи. — З Божої волі можливо все. Я був би радий…
— Послухайте, — урвав його я. — Я кваплюся, тож прелюдії ми опустимо. Я не буду вдавати байдужість. Ви не марнуватимете мій час, показуючи мені всіляких шкап. Не купивши коня протягом десяти хвилин, я піду й куплю його деінде. — Я подивився йому у вічі. — Льїнсатва?
Шалдієць жахнувся.
— Пане, коня в жодному разі не можна купувати з таким поспіхом. Ви б не стали обирати дружину за десять хвилин, а в дорозі кінь важливіший за дружину. — Він соромливо всміхнувся. — Навіть сам Бог не…
Я знов урвав його.
— Сьогодні коня купує не Бог, а я.