Худий шалдієць помовчав, збираючись із думками.
— Гаразд, — тихо сказав він, швидше самому собі, ніж мені. — Льїн, заходьте й подивіться, що в нас є.
Він провів мене довкола стаєнь до невеликого загону. Показав на коня майже в кінці огорожі.
— Надійнішого коня, ніж ця сіра кобила в яблуках, годі й шукати. Вона довезе вас…
Я не став його слухати та оглянув півдесятка шкап, які стояли собі за огорожею. Хоч у мене не було ні можливостей, ні причини тримати коня, я вмів розрізняти добрих і поганих коней, а жоден із побачених там і близько не міг задовольнити мої потреби.
Розумієте, мандрівні артисти надають величезної ваги коням, які тягнуть їхні фургони, і мої батьки не знехтували моєю освітою в цій сфері. Я вмів оцінити коня вже у вісім років, і це було добре. Містяни регулярно намагалися збути нам напівмертвих або замучених шкап, знаючи, що про свої помилки ми дізнаємося вже за багато миль від них. На людину, що продала сусідові якусь хвору, кульгаву коняку, чекали величезні неприємності, але яка шкода від того, щоб обманом продати таку брудному злодійкуватому ру?
Я, насупившись, повернувся до торговця.
— Ви щойно змарнували дві безцінні хвилини мого часу, тож я гадаю, що ви досі не зрозуміли моєї позиції в цьому питанні. Дозвольте висловитися якомога простіше. Мені потрібен швидкий кінь, готовий добряче сьогодні поскакати. За це я хутко заплачу твердою валютою, не скаржачись. — Я підняв однією рукою свій нещодавно обважнілий гаманець і потрусив ним, знаючи, що він здогадається: усередині дзвенить справжнє шалдійське срібло.
— Якщо ви продасте мені коня, який губитиме підкови, почне кульгати або лякатиметься тіні, я втрачу цінну можливість. Можливість, яку неможливо буде відшкодувати. Якщо так станеться, я не повернуся вимагати компенсації. Я не буду звертатися з заявою до констебля. Я цієї ж ночі повернуся пішки до Імрі й підпалю ваш будинок. Тоді, коли ви вибіжите з дверей будинку в нічній сорочці та ковпаку, я вб’ю вас, зварю й з’їм. Там-таки, на вашому газоні, на очах у всіх ваших сусідів.
Я кинув на нього абсолютно серйозний погляд.
— Ось таку ділову домовленість я пропоную, Каерво. Якщо вона вас не влаштовує, скажіть мені, і я піду в якесь інше місце. Або перестаньте підсовувати мені шкап і покажіть справжнього коня.
Низенький шалдієць поглянув на мене, швидше приголомшений, аніж нажаханий. Мені було видно, що він намагається прийняти цю ситуацію. Він, певно, вирішив, що я — або буйний божевільний, або син якогось могутнього шляхтича. Або й те, й інше.
— Чудово, — сказав він; з його голосу при цьому начисто зник увесь улесливий чар. — Ви говорите про важку їзду. Наскільки саме вона важка?
— Дуже важка, — відповів я. — Мені сьогодні треба подолати сімдесят миль. Ґрунтовими дорогами.
— Сідло й збруя вам теж знадобляться?
Я кивнув.
— Тільки не розкішні. Тільки не нові.
Він глибоко вдихнув.
— Добре, а скільки ви можете витратити?
Я хитнув головою й натужно всміхнувся.
— Покажіть мені коня й назвіть ціну. Волдський кінь цілком підійде. Якщо він дикуватий, але це означає, що йому нема куди дівати сили, я не буду заперечувати. Мені згодився б навіть гарний метис волдської породи або кхершаенський скаковий кінь.
Каерва кивнув і знову провів мене до широких дверей стайні.
— У мене справді є кхершаенець. Навіть чистокровний. — Він підкликав жестом одного зі стайничих. — Виведи нашого чорного панича, негайно.
Хлопчина помчав геть.
Торгівець повернувся до мене.
— Прекрасна тварина. Я трохи поїздив на ньому перед купівлею, просто для певності. Він у мене пробіг галопом цілу милю й майже не спітнів, хода в нього, як на мене, була цілком плавна, а я б не став брехати про це вашій світлості.
Я кивнув. Чистокровний кхершаенець ідеально підходив моїй меті. Їхня витривалість була легендарною, але й заплатити за такого доведеться чимало. Добре вишколений скаковий кінь коштував талантів із дванадцять.
— Скільки ви за нього просите?
— Я візьму дві марки рівно, — сказав він без запопадливості та лестощів у голосі.
Тейлу милосердний, двадцять талантів. За такі гроші в нього мали б бути срібні підкови.
— Я не налаштований на тривалий торг, Каерво, — коротко сказав я.
— Ви добре дали мені це зрозуміти, мій пане, — відказав він. — Я вам називаю свою чесну ціну. Ось. Ви побачите, чому.
Поспіхом вибіг хлопчина, який вів величезного, але елегантного коня. Він був щонайменше вісімнадцять п’ядей заввишки, мав горду голову й був чорним від носа до кінчика хвоста.
— Він обожнює біг, — промовив Каерва зі щирою ніжністю в голосі. Він провів рукою по гладенькій чорній шиї коня. — І погляньте-но на цей колір. Жодної блідої волосинки. Ось чому він коштує саме двадцять.
— Колір мене не цікавить, — байдужо промовив я, оглядаючи коня в пошуках ознак ушкоджень або старості. Нічого такого не було. Він був блискучий, молодий, сильний. — Мені просто треба швидко пересуватися.
— Розумію, — винувато сказав він. — Але я не можу просто не звертати уваги на колір. Якщо я зачекаю один-два витки, який-небудь панич заплатить лише за його розкішний вигляд.
Я знав, що це так.
— Він має ім’я? — запитав я, а тоді без поспіху наблизився до вороного коня, дозволив йому обнюхати мої руки та звикнути до себе. Поспіхом можна поторгуватись, але не подружитися з конем. Лише дурні квапляться скласти перше враження, маючи справу з норовливими молодими кхершаенцями.
— До нього ще не пристало жодне, — сказав торговець.
— Як тебе звати, хлопчику? — лагідно запитав я просто для того, щоб кінь звикнув до звучання мого голосу. Він обережно понюхав мою руку, стежачи за мною зблизька одним великим розумним оком. Він не відступив, але й, звісно, не почувався невимушено. Наближаючись до нього, я говорив без упину — сподівався, що від звучання мого голосу він розслабиться. — Ти заслуговуєш на гарне ім’я. Я б дуже не хотів, щоб якийсь панич, який дарма вважає себе дотепним, принизив тебе якимось жахливим іменем — Північ, Сажа, Хвостик, абощо.
Я підійшов ближче й поклав одну руку йому на шию. Його шкіра сіпнулася, але він не відсахнувся. Мені потрібно було впевнитися в його темпераменті так само, як і в його витривалості. Я не міг ризикувати, заскочивши на спину норовливому коневі.
— Хтось не надто розумний, можливо, назвав би тебе якось огидно — Смола або Бігун. Або якось пасивно — Вугликом. Боже збав, щоб ти став Чорнишем: такому принцові, як ти, це ім’я зовсім не личить.
Мій батько завжди розмовляв так з новими кіньми — довго, розмірено й заспокійливо. Гладячи його по шиї, я говорив без упину, не замислюючись над тим, що кажу. Коня слова не цікавлять — важливий тон голосу.
— Ти прибув здалеку. У тебе має бути горде ім’я, щоб люди не думали, ніби ти простий. Твій попередній господар був шалдійцем? — запитав я. — Ве ваналой. Ту теріам кета. Палан те?
Я відчув, як він трохи розслабився, почувши знайому мову. Я перейшов на другий бік від нього, не припиняючи ретельно його оглядати й дозволяючи йому звикнути до своєї присутності.
— Ту Кета? — запитав я його.
«Ти вуглинка?»
— Ту мане?
«Ти тінь?»
Я хотів сказати «присмерк», але не міг згадати, як це буде сіаруською. Я не став замовкати, а просто йшов далі, прикидаючись із усієї сили та водночас оглядаючи його копита в пошуках щербинок або тріщин.
— Ту Кет-Селган?
«Ти — перша ніч?»
Вороний велетень опустив голову й торкнувся мене носом.
— Тобі подобається, так? — промовив я зі смішком, розуміючи, що насправді він занюхав пакетик із сушеним яблуком, який я заховав в одній із кишень плаща. Важливо було те, що тепер він мене знає. Якщо він може спокійно буцати мене носом, випрошуючи їжу, то ми можемо достатньо порозумітися, щоб добряче поскакати один день.
— Здається, йому підходить ім’я Кет-Селган, — промовив я, повернувшись до Каерви. — Що ще мені варто знати?
Каерва неначе збентежився.
— Він трохи підскакує з правого боку.
— Трохи?
— Зовсім трохи. Можна припустити, що він також дещо схильний харапудитися з того боку, але я такого не бачив.