— Запасна ковдра стала б мені в нагоді, — визнав я. Тоді мені спало дещо на думку. — А у вас немає якогось одягу приблизно мого розміру? Здається, останнім часом сорочки в мене довго не затримуються.
Старий зупинився, тримаючи в руках мотузок і пляшку вина, а тоді знизав плечима й заходився ритись у своїх в’юках.
— Чули щось про якесь весілля в цій місцевості? — запитав я. Мідники завжди тримають ніс за вітром.
— Мотенівське весілля? — Він відв’язав один із в’юків і заходився порпатися в іншому. — Дуже шкода тобі про це казати, але ти його пропустив. Воно вчора було.
Від його безтурботного тону в мене всередині все стиснулося. Якби там відбулася різанина, то мідник уже напевно почув би про це. У мене раптом з’явилася жахлива думка: я вліз у борг і пробіг половину шляху до гір, женучись за химерою.
— Ви там були? Там не було нічого дивного?
— Ось! — Мідник розвернувся й продемонстрував сорочку з простого сірого домотканого полотна. — Боюся, не бозна-яка краса, зате вона нова. Ну, відносно нова. — Він підніс її до моїх грудей, щоб оцінити розмір.
— Весілля… — підказав я.
— Що? Ой, ні. Мене там не було. Утім, як я розумію, подивитися там було на що. То була єдина Мотенова донька, і віддавали її як годиться. Кілька місяців до цього готувалися.
— Отже, ви не чули про жодні дивні події? — запитав я й відчув, як усередині мене щось обірвалося.
Він безпорадно знизав плечима.
— Я вже казав: мене там не було. Останні кілька днів я був біля чавуноливарного заводу. — Він кивнув на захід. — Торгував із робітниками та людом із високих скель. — Він постукав себе по скроні — так, ніби щойно дещо згадав. — О, згадав: у пагорбах я знайшов одну штукенцію. — Знову порившись у своїх тюках, він дістав пласку дебеленьку пляшку. — Якщо вино тобі не до вподоби, то, може, чогось трішки міцнішого?..
Я почав був хитати головою, а тоді зрозумів, що мені б увечері не завадило промити бік домашнім брандом.
— Можливо… — відповів я. — Залежно від того, що ви запропонуєте.
— Я ж чесний молодик, як і ти, — поважно сказав він. — Віддам тобі ковдру, обидві пляшки й моток мотузки.
— Ви щедрі, міднику. Але я замість мотузки й фруктового вина взяв би сорочку. Вони просто лежали б без діла в моїй торбі, а мені ще довго йти пішки.
Його обличчя дещо скисло, але він знизав плечима.
— Як хочеш, звісно. Ковдра, сорочка, бранд і три йоти.
Ми потиснули один одному руки, і я зголосився допомогти йому нав’ючити Кет-Селгана, бо мені щось підказувало, що я образив його, відмовившись від його попередньої пропозиції. Десять хвилин по тому він прямував на схід, а я попростував на північ, через зелені схили, до Требона.
Я був радий пройти останні півмилі власними силами, бо це допомогло мені розім’яти затерплі ноги й спину. Вийшовши на пагорб, я побачив, як унизу тягнеться Требон, який заховався в оточеній пагорбами западині. Містечко це було аж ніяк не велике — десь із сотню будівель на десятку звивистих немощених вулиць.
Подорожуючи з трупою в дитинстві, я навчився оцінювати міста. Майже так само оцінюють слухачів, граючи в корчмі. Там ставки, звісно, вищі: варто лише зіграти в корчмі не ту пісню — і виконавця можуть освистати, але якщо неправильно оцінити ціле місто, то може стати ще гірше.
Тож я оцінив Требон. Він стояв осторонь битого шляху й був наполовину шахтарським містечком і наполовину фермерським. Незнайомці навряд чи одразу викликали в місцевих підозру, але Требон був досить маленьким, щоб усі вони з першого погляду розпізнавали нетутешніх.
Побачивши, як люди встановлюють біля хат напханих соломою блукальців, я здивувався. Це означало, що Требон попри близькість до Імрі та Університету був по-справжньому провінційним поселенням. Якесь свято врожаю є в кожному місті, але зараз більшість людей задовольняється ватрою та пиятикою. Те, що требонці дотримувалися давніх народних традицій, означало, що вони були забобоннішими, ніж я очікував би за звичайних обставин.
Але мені все ж таки приємно було бачити блукальців. Мені до вподоби традиційні свята врожаю разом з усіма їхніми забобонами. Насправді вони — це своєрідний театр.
Найгарнішою будівлею в містечку була триповерхова тейлінська церква з добутого в каменоломні каменю. У цьому не було нічого дивного, але над парадними дверима церкви, високо над землею було прибито чи не найбільше залізне колесо, яке я коли-небудь бачив. Воно до того ж було зі справжнього заліза, а не просто з пофарбованого дерева. Колесо було десять футів заввишки і, певно, важило щонайменше тонну. За звичайних обставин таке видовище мене збентежило б, але оскільки Требон був шахтарським містечком, я вирішив, що це швидше вияв громадянської гордості, ніж фанатичної побожності.
Більшість інших будівель у містечку були приземкуватими, складалися з грубих колод і мали дахи з кедрового ґонту. Утім, шинок там був пристойний — двоповерховий, з оштукатуреними стінами та червоною черепицею на даху. Там неодмінно мала бути людина, яка знає про весілля більше.
Усередині було дуже мало людей; воно й не дивно, оскільки збір врожаю був у розпалі, а до смеркання ще лишалося п’ять-шість годин. Попростувавши до шинквасу, за яким стояв шинкар, я як міг зобразив обличчям тривогу.
— Перепрошую, — заговорив я. — Мені дуже соромно вас турбувати, але я шукаю одну людину.
Шинкар був темноволосим чолов’ягою, що постійно супився.
— І кого саме?
— Сюди поїхала на весілля моя двоюрідна сестра, — пояснив я, — а я почув, що там сталася якась біда.
На слові «весілля» насуплене шинкареве обличчя скам’яніло. Я відчув, як на мене не дивляться — зумисне не дивляться в мій бік — двоє чоловіків, які були біля шинквасу трохи далі. Отже, це було правдою. Сталося щось жахливе.
Я побачив, як шинкар потягнувся й тицьнув пальцями в шинквас. Лише за мить до мене дійшло, що він тримається за залізну голівку вбитого в дерево цвяха.
— Справи кепські, — коротко промовив він. — Мені б не хотілося щось про нього говорити.
— Прошу, — заблагав я з ноткою бентеги в голосі. — Я гостював у родичів у Темфоллзі, аж тут дійшла чутка, ніби щось сталося. Там усі зайняті — дожинають пшеницю, тож я пообіцяв, що піду й подивлюся, що там була за халепа.
Шинкар змірив мене поглядом. Простого роззяву він ще міг би прогнати, але він не міг відмовити мені в праві знати, що сталося з моєю родичкою.
— Нагорі є одна дівка, яка там була, — коротко сказав він. — Нетутешня. Може, твоя двоюрідна.
Свідок! Я відкрив рота, щоб поставити ще одне запитання, але він хитнув головою.
— Нічого про це не знаю, — твердо сказав він. — І знати не хочу. — Він повернувся й раптом заметушився довкола кранів на бочках із пивом. — Нагорі, у кінці коридору зліва.
Я пройшов залою й піднявся сходами. Я відчував, як тепер на мене вже не дивиться ніхто. З мовчання відвідувачів і тону шинкаря було очевидно: людина нагорі була не однією з тих багатьох, хто там був, вона була єдиною. Єдиною з тих, хто вижив.
Я дійшов до кінця коридору й постукав у двері. Спершу тихо, а тоді ще раз, гучніше. Повільно відчинив двері, щоб не наполохати того, хто сидить усередині.
За ними виявилася вузька кімната з вузьким ліжком. На ньому лежала повністю одягнена жінка; одна рука в неї була перев’язана. Голову вона повернула до вікна, тож мені було видно лише її профіль.
Але я все одно її впізнав. Денна.
Я, напевно, здійняв трохи шуму, тому що вона повернулася до мене. У неї округлились очі, і тут уже мову відібрало їй.
— Я чув, ти вскочила в якусь халепу, — безтурботно промовив я. — То й вирішив прийти на допомогу.
Її очі на мить округлились, а тоді примружилися.
— Брешеш, — сказала вона, іронічно скрививши губи.