— Брешу, — визнав я. — Але це гарна брехня. — Я зайшов на крок у кімнату й тихенько зачинив двері. — Якби я знав, то прийшов би.
— Поїхати, почувши звістку, може будь-хто, — зневажливо сказала вона. — А от прийти, не знаючи про біду, може тільки особлива людина.
Вона сіла й повернулася лицем до мене, звісивши ноги з ліжка.
Тепер, придивившись, я помітив, що в неї, крім пов’язки на руці, ще й синець на вилиці. Я наблизився до неї ще на крок.
— У тебе все гаразд? — запитав я.
— Ні, — відверто сказала вона. — Але могло б бути й набагато гірше, хай йому грець, — Вона повільно зіп’ялася на ноги, ніби не знаючи точно, наскільки твердо стоятиме. Зробила один-два сторожких кроки і, здається, більш-менш задовольнилася результатом. — Гаразд. Іти я можу. Вшиваймося звідси.
Розділ сімдесят другий
Гребок
Вийшовши з кімнати, Денна звернула ліворуч, а не праворуч. Спершу я подумав, що вона дезорієнтована, але коли вона дійшла до чорних сходів, я зрозумів, що вона насправді старається піти, не проходячи залою. Вона знайшла двері на вулицю, але вони були надійно замкнені.
Тож ми пішли через парадні двері. Щойно ми опинилися в залі, я гостро усвідомив, що ми в центрі уваги. Денна попростувала до парадних дверей, рухаючись із неквапливою рішучістю грозової хмари.
Ми вже майже вийшли, аж раптом до нас гукнув чолов’яга за шинквасом.
— Агов! Стривайте-но!
Денна позирнула вбік. Її вуста стиснулися в тонку риску, і вона продовжила йти до дверей, ніби не розчула.
— Я з ним розберуся, — тихо сказав я. — Зачекай на мене. Я вийду вже за секунду.
Я підійшов до того місця, де стояв набурмосений шинкар.
— То це твоя двоюрідна сестра? — запитав він. — Констебль сказав, що вона вільна?
— Я гадав, що ви нічого не хочете про це знати, — відповів я.
— Звісно, не хочу. Але вона скористалася нашою кімнатою та поїла, а ще я викликав лікаря, щоб він її підлатав.
Я суворо глянув на нього.
— Якщо в цьому містечку є лікар, вартий більш ніж півгроша, то я — вінтський король.
— Усе це обійшлося мені в півталанта, — не вгавав він. — Пов’язки коштують грошей, а ще я приставив до неї одну жінку, щоб посиділа з нею, поки вона не прокинеться.
Я дуже сильно сумнівався, що він витратив бодай половину цієї суми, але проблем із констеблем, звісно, не хотів. Правду кажучи, я взагалі не хотів затримуватися. Зважаючи на Деннині схильності, я побоювався, що, якщо я випущу її з поля зору більш ніж на хвилину, вона зникне, як вранішня імла.
Я дістав із гаманця п’ять йотів і кинув їх на шинквас.
— Чума — прибуток для шкуродерів, — саркастично промовив я й пішов.
Мені неймовірно полегшало на серці, коли я побачив, що Денна чекає надворі, спершись на прикіл для коней. Заплющивши очі, вона підставила обличчя сонцю. Вдоволено зітхнула й повернулася на звук моїх кроків.
— Усе було настільки кепсько? — запитав я.
— Попервах вони були досить добрими, — визнала Денна, змахнувши перев’язаною рукою. — Але ця стара постійно до мене заглядала. — Вона насупилась і прибрала довге чорне волосся, відкривши синець, який уже трохи побагровів і тягнувся від її скроні аж до волосся. — Ти сам таких бачив — якась сувора стара панна з ротом, схожим на котячу дупу.
Я розреготався, а Денна раптово всміхнулася так, наче то сонце визирнуло з-за хмари. Тоді вона продовжила, і її обличчя знову спохмурніло.
— Вона все зиркала й зиркала на мене. Так, наче я, якби мала совість, мусила б загинути разом з усіма іншими. Наче я була винна в усьому цьому.
Денна захитала головою.
— Але вона була кращою за стариганів. Констебль поклав руку мені на ногу! — Вона здригнулася. — Навіть бургомістр нагодився, поохав наді мною так, наче йому не все одно, але він прийшов лише для того, щоб замучити мене запитаннями. «Що ви там робили? Що сталося? Що ви бачили?..»
Помітивши зневагу в Денниному голосі, я проковтнув власні запитання — так швидко, що мало не прикусив собі язика. Я від природи схильний ставити запитання, не кажучи вже про те, що я полетів до передгір’їв, як навіжений, саме для того, щоб розслідувати ті події.
Однак із Денниного тону було очевидно: вона не налаштована відповідати просто зараз. Я насунув дорожню торбу вище на плече, і в мене з’явилася думка.
— Стривай. Твої речі. Ти залишила їх усі у своїй кімнаті.
Денна на мить завагалася.
— Не думаю, що там було щось моє, — промовила вона так, ніби це досі й не спадало їй на гадку.
— Ти впевнена, що не хочеш повернутись і перевірити?
Вона рішучо хитнула головою.
— Якщо мені десь не раді, то я звідти йду, — спокійно пояснила вона. — Усе інше я можу надолужити дорогою.
Денна пішла вулицею, і я подався за нею. Вона звернула у вузенький завулок, який ішов на захід. Ми поминули стареньку, яка вішала блукальця зі снопів вівса. На ньому був неоковирний солом’яний бриль і штани з мішковини.
— Куди ми йдемо? — запитав я.
— Мені треба побачити, чи лежать мої речі на фермі Мотенів, — сказала вона. — Опісля я відкрита для пропозицій. Куди ти збирався йти, перш ніж знайшов мене?
— Чесно кажучи, я сам прямував на ферму Мотенів.
Денна скоса на мене глянула.
— Ну звісно. До ферми всього з милю. Ми можемо дійти туди ще засвітла.
Місцевість довкола Требона була посічена: здебільшого його оточував густий ліс упереміш із ділянками кам’янистої землі. Далі, за поворотом дороги, відкривалися чудові невеличкі ниви золотої пшениці, що ховалися між деревами чи мостилися в долині серед темних круч. Ниви рясніли фермерами і наймитами; їхні рухи відзначалися неквапливою втомою, що з’являється тоді, коли людина розуміє: попереду ще півдня жнив.
Усього за хвилину ходіння я почув за нашими спинами знайомий тупіт копит. Повернувшись, я побачив невеликий відкритий віз, який поволі їхав нерівною дорогою. Ми з Денною відійшли в кущі, позаяк на дорозі ледь-ледь вистачало місця для воза. Нас підозріливо оглянув зморений фермер, який зігнувся над віжками.
— Ми йдемо на ферму Мотенів, — гукнула Денна, коли він під’їхав ближче. — Не підвезете нас?
Чолов’яга похмуро оглянув нас, а тоді кивнув на задній кінець воза.
— Я їду повз старий Гребок. А далі вам уже тра буде йти самим.
Ми з Денною залізли на віз і сіли задом наперед, звісивши ноги. Їхали ми ненабагато швидше, ніж ішли пішки, але ми обоє були раді дати ногам відпочити.
Ми їхали мовчки. Денна явно не бажала обговорювати щось перед фермером, а я був радий, що в мене з’явилася хвилька на роздуми. Я вже планував набрехати свідкові стільки, скільки знадобиться, щоб витягнути з нього потрібні відомості. Денна все ускладнювала. Я не хотів їй брехати, але водночас не міг ризикувати, розповівши їй надто багато. Мені аж ніяк не хотілося переконати її в тому, що я з’їхав з глузду від диких історій про чандріян…
Тож ми їхали мовчки. Просто бути поруч з нею вже було приємно. Важко уявити собі, що перебинтована дівчина з синцем під оком може бути гарною, але Денна була гарною. Прекрасною, як місяць — може, і не без ґанджів, але досконалою.
Фермер заговорив, вирвавши мене з мрій.
— Оце Гребок.
Я роззирнувся довкола в пошуках греблі, але так її й не побачив. Шкода: я був не проти того, щоб попити холодної водиці чи трохи обмитися. Після кількох годин шаленої їзди верхи я спітнів і від мене відгонило конем.
Ми подякували фермерові й зіскочили з задка воза. Денна повела мене ґрунтовою дорогою, що петляла схилом пагорба між деревами й рідкісними ділянками затертого темного каменю. Вона здавалася впевненішою, ніж тоді, коли ми пішли з корчми, але не зводила очей із землі, ступаючи з явною обережністю, наче сумнівалася у своїй рівновазі.
Раптом у мене з’явилася думка.
— Твоя записка в мене, — сказав я й дістав з кишені свого плаща складений папірець. — Коли ти мені її залишила?
— Майже два витки тому.
Я скривився.