— Який вигляд мали ті, хто на тебе напав? Як ти врятувалася?
Вона гірко розсміялася.
— Ніхто на мене не нападав. Я побачила силуети на тлі вогню й дала драпака. — Вона підняла забинтовану руку й торкнулася скроні. — Певно, врізалася головою в дерево й знепритомніла. Оклигала в містечку сьогодні зранку.
— Ось і друга причина, з якої я мусила повернутися, — додала вона. — Я не знаю, чи буде ще там пан Ясен. Я не чула, щоб хтось у містечку казав, ніби знайшов ще одне тіло, але я не могла про це спитати, не викликавши в усіх підозру…
— І йому б це не сподобалося, — докинув я.
Денна кивнула.
— Не сумніваюся, що він перетворить це на ще одне випробування — подивиться, наскільки добре я можу тримати рот на замку. — Вона багатозначно поглянула на мене. — До речі…
— Я спеціально страшенно дивуватимусь, якщо ми когось знайдемо, — відповів я. — Не турбуйся.
Вона нервово всміхнулася.
— Дякую. Я просто сподіваюся, що він живий. Я витратила цілих два витки на спроби його зачарувати. — Вона востаннє надпила з моєї пляшки з водою й повернула її мені. — Ходімо роздивимося, де тут що.
Денна непевно зіп’ялася на ноги, а я запхав свою пляшку з водою назад у торбу, краєчком ока стежачи за Денною. Я понад півроку пропрацював у Медиці. Денна досить сильно вдарилася лівою скронею, щоб набити собі синець під оком, а також за вухом — аж до волосся. Права рука в неї була забинтована, а з її поведінки я здогадувався, що в неї було кілька серйозних синців, а може, й кілька зламаних ребер на лівому боці.
Якщо вона врізалася в дерево, це дерево, напевно, мало дивну форму.
Та я все ж не став загострювати на цьому увагу. Не став на неї тиснути.
Як я міг це робити? Я теж знав, як воно — мати таємниці.
Ферма й близько не була такою страшною, якою могла би бути. Від повітки залишилася тільки купка попелу й дощок. З одного боку біля обгорілого вітряка стояло корито для води. Вітер норовив покрутити колесо вітряка, але на ньому зосталося всього три лопаті, і воно просто гойдалося вперед-назад, уперед-назад.
Тіл не було. Лише глибокі колії, що зосталися в торфі від коліс фургонів, коли по тіла приїхали.
— Скільки людей було на весіллі? — запитав я.
— Разом із нареченою й нареченим — двадцять шестеро. — Денна знічев’я копнула обгорілу колоду, наполовину заховану в попелі біля решток повітки. — Добре, що тут вечорами зазвичай іде дощ, бо інакше цей бік гори зараз уже був би охоплений полум’ям…
— Тут, бува, ніхто ні з ким не ворогує? — поцікавився я. — Якісь родини-суперниці? Інший залицяльник, спраглий помсти?
— Ну звісне діло, — легко відповіла Денна. — У такому малому містечку саме це й зберігає спокійну обстановку. Цей люд готовий п’ятдесят років тримати зло за те, що їхній Том сказав про нашу Карі. — Вона хитнула головою. — Але жодних убивств. Це були нормальні люди.
Нормальні, але заможні, мовчки подумав я, ідучи до фермерського будинку. Цей будинок був з таких, які може собі дозволити лише заможна родина. Фундамент і нижня частина стін у нього були з суцільного сірого каменю. Горішній поверх складався з колод, на яких де-не-де виднілася штукатурка, а його кутки були зміцнені камінням.
Але стіни все одно похилилися всередину, готові щомиті обвалитися. За порожніми вікнами та дверима й довкола них темніла кіптява. Я зазирнув у дверний проріз і побачив, що сірий камінь стін обгорів до чорноти. Серед залишків меблів та обгорілих мостин були розкидані черепки від посуду.
— Якщо твої речі були тут, — сказав я Денні, — вважай, що вони пропали. Я міг би зайти й подивитися…
— Не будь дурнем, — відповіла вона. — Це все ось-ось завалиться. — Вона постукала кісточкою пальця по одвірку. Він озвався глухим відлунням.
Зацікавившись цим дивним звуком, я підійшов глянути, що там таке. Поколупав одвірок нігтем, і від нього майже без спротиву відстав довгий уламок завбільшки з мою долоню.
— Це більше схоже на плавник, ніж на колоди, — сказав я. — Навіщо, витративши стільки грошей, заощаджувати на одвірку?
Денна знизала плечима.
— Може, то його вогонь так нагрів?
Я відсторонено кивнув і продовжив бродити туди-сюди та все оглядати. Нагнувся, підняв уламок обгорілого ґонту й пробурмотів собі під носа зв’язування. У мене ненадовго замерзли руки, і на нерівному краї дерева замерехтіло полум’я.
— Небуденне видовище, — сказала Денна. Голос у неї був спокійний, але цей спокій був натужним: вона наче відчайдушно намагалася говорити байдуже.
До мене не одразу дійшло, що вона має на увазі. Проста симпатія такого штибу була настільки поширеною в Університеті, що я навіть не подумав, як її сприйме хтось інший.
— Просто трохи зносин із темними силами, які краще не чіпати, — безтурботно відповів я, продемонструвавши запалений ґонт. — Вогонь минулої ночі був синій?
Вона кивнула.
— Як полум’я від копального газу. Як лампи, які є в Аніліні.
Ґонт палав звичайним, веселим жовтогарячим полум’ям. Від синяви в ньому й сліду не було, але минулої ночі воно могло би бути синім. Я кинув ґонт і розчавив його черевиком.
Я знову обійшов будинок. Мене щось бентежило, але що саме, я не розумів. Мені хотілося зайти всередину та все оглянути.
— Вогонь насправді був не такий уже й страшний, — гукнув я Денні. — Що ти залишила всередині?
— Не такий уже й страшний? — недовірливо перепитала вона, завернувши за ріг. — Тут же всередині все згоріло.
Я показав пальцем.
— Дах прогорів наскрізь лише біля самого комина. Отже, є ймовірність, що вогонь не дуже сильно нашкодив другому поверху. Що там було з твоїх речей?
— Трохи одягу й ліра, яку мені купив пан Ясен.
— Ти граєш на лірі? — Я здивувався. — А скільки в неї струн?
— Сім. Я лише навчаюся. — Вона коротко, невесело засміялася. — Навчалася. Мені вистачає вміння на сільське весілля, та й усе.
— Не марнуй сили на ліру, — відповів я. — Це застарілий інструмент, непристосований до тонкощів. Я не хочу принизити твій вибір інструмента, — швидко додав я. — Просто твій голос заслуговує на кращий акомпанемент, аніж той, який може забезпечити ліра. Якщо тобі потрібен інструмент із прямими струнами, який можна носити з собою, бери напіварфу.
— Ти милий, — заявила вона. — Але її обрала не я. Обрав пан Ясен. Наступного разу я випрошу в нього арфу. — Вона безцільно роззирнулася довкола й зітхнула. — Якщо він ще живий.
Я зазирнув в одне з порожніх вікон для огляду, але, коли я сперся, у мене в руках опинився уламок підвіконня.
— Це теж прогнило, — зауважив я, кришачи його руками.
— Точно. — Денна взяла мене за руку й відтягнула мене від вікна. — Тут усе готове звалитися людині на голову. Заходити всередину не варто. Як ти вже сказав, це всього-на-всього ліра.
Я дозволив відвести себе геть.
— Можливо, там лежить тіло твого покровителя.
Денна хитнула головою.
— Він не з тих, хто біжить у підпалену будівлю та опиняється в пастці. — Вона суворо на мене глянула. — Та й що ти там сподіваєшся знайти?
— Не знаю, — визнав я. — Але якщо я не зайду всередину, то не знаю, де ще шукати підказок стосовно того, що сталося тут насправді.
— А які чутки до тебе взагалі дійшли? — поцікавилася Денна.
— Не бозна-які, — визнав я, згадавши, що казав чолов’яга з човна. — На весіллі вбили кількох людей. Усі загинули, були роздерті, як ганчір’яні ляльки. Синій вогонь.
— Вони насправді не були роздерті, — зауважила Денна. — Судячи з того, що я чула в містечку, тут добряче помахали ножами й мечами.
З моменту прибуття до містечка я не бачив ні в кого навіть ножа на поясі. Максимум — фермерів із серпами й косами на полях. Я озирнувся на готовий завалитися фермерський дім, не сумніваючись, що я чогось не помітив…
— То що, на твою думку, тут сталося? — запитала вона.
— Не знаю, — сказав я. — Я був готовий до того, що нічого не знайду. Ти ж знаєш, як роздувають чутки. — Я роззирнувся довкола. — Я й синій вогонь списав би на чутки, якби ти не підтвердила, що він був.