Выбрать главу

— Його вчора вночі бачили інші, — зауважила вона. — Коли вони прийшли по тіла й знайшли мене, дещо ще тліло.

Роздратувавшись, я роззирнувся довкола. Мені досі здавалося, ніби я чогось не помітив, але навіть не уявляв собі, що це може бути.

— Що думають у містечку? — запитав я.

— Біля мене люди говорили небагато, — саркастично промовила вона. — Але я трохи підслухала розмову констебля з бургомістром. Люди шепочуться про демонів. Це через синє полум’я. Дехто говорив про блукальців. Гадаю, цього року свято врожаю тут буде традиційнішим, ніж зазвичай. Із купою полум’я, сидру й солом’яних опудал…

Я знову роззирнувся довкола. Руїни повітки, вітряк із трьома лопатями та вигорілий дощенту будинок. Я роздратовано провів руками крізь волосся, досі не сумніваючись, що чогось не помітив. Я сподівався знайти… щось. Що-небудь.

Стоячи там, я раптово зрозумів, яка це дурна надія. Що я сподівався знайти? Слід? Клаптик тканини з чийогось плаща? Якусь зім’яту записку з надзвичайно важливими відомостями, розписаними наче саме для мене? Таке буває тільки в казках.

Я дістав пляшку з водою й допив її.

— Ну, мені тут більше нічого робити, — сказав я, підійшовши до корита для води. — А ти що робитимеш?

— Мені треба трохи пошукати, — відповіла вона. — Є ймовірність, що мій шляхетний друг десь тут і він постраждав.

Я глянув на положисті пагорби, що золотилися осіннім листям і пшеничними полями, зеленіли пасовиськами та гайками, сосновими та ялиновими. Повсюди виднілися темні шрами круч і оголеного каміння.

— Чимало тобі доведеться пройти… — сказав я.

Вона кивнула зі смиренним виразом обличчя.

— Треба принаймні постаратися.

— Може, тобі допомогти? — запитав я. — Я трохи знаюся на лісі…

— Від товариства я б точно не відмовилася, — сказала вона. — Особливо зважаючи на те, що тут може вештатися банда демонів-мародерів. До того ж ти вже зголосився приготувати мені сьогодні вечерю.

— Було таке. — Я пройшов повз обгорілий млин до залізного ручного насоса. Узявся за ручку, наліг на неї й хитнувся: вона відламалася біля основи.

Я витріщився на зламану ручку від насоса. Вона наскрізь проіржавіла й розліталася брудними клаптями червоної іржі.

Раптом я згадав той вечір багато років тому, коли я повернувся до своєї трупи й побачив, що її перебили. Згадав, як витягнув руку, щоб не впасти, і виявив, що міцні залізні обручі на колесі фургона проіржавіли. Згадав, як від мого дотику розвалився грубий шмат дерева.

— Квоуте. — Деннине обличчя біля мене виражало тривогу. — У тебе все гаразд? Ради Тейлу, сядь, поки не впав. Тобі боляче?

Я спробував сісти на краєчок корита, але товсті дошки розкришилися під моєю вагою, наче трухлявий пень. Довірившись гравітації, я сів на траву.

Я продемонстрував Денні проіржавілу ручку насоса. Вона насупилася.

— Насос був новий. Батько нареченої похвалявся, як дорого було викопати колодязь тут, на вершині пагорба. Усе повторював, що жодна його донька не муситиме тричі на день носити відра під гору.

— Як гадаєш, що тут сталося? — запитав я. — Тільки чесно.

Вона роззирнулася довкола; синець на її вилиці при цьому різко виділявся на тлі блідої шкіри.

— Гадаю, коли я закінчу шукати свого майбутнього покровителя, я забуду це місце й більше ніколи не згадуватиму.

— Це не відповідь, — зауважив я. — Як ти гадаєш, що тут сталося?

Вона довго на мене дивилася, а тоді відповіла.

— Щось лихе. Я ніколи не бачила демона й сподіваюся, що ніколи не побачу. Але вінтського короля я теж не бачила…

— Знаєш оту дитячу пісеньку?

Денна спантеличено поглянула на мене, тож я заспівав:

— Посинів вогонь умить. Що робить? Що робить? Драла дай. Мерщій тікай. Меч ясний роз’їла ржа. Правда де, а де олжа? Тихо стій. Це лиш твій бій.

Усвідомивши, що я маю на увазі, Денна зблідла ще більше. Вона кивнула й тихенько наспівала приспів:

— Жінка йде, як сніг бліда, Нечутна її хода. Як довідатися нам, Що за план у чандріян?

Ми з Денною сиділи в мережаному затінку осінніх дерев, так, що нам не було видно зруйновану ферму. «Чандріяни. Чандріяни справді тут були». Я й досі намагався зібратися з думками, коли вона заговорила.

— Оце ти й сподівався знайти? — спитала вона.

— Я цього шукав, — відповів я.

«Чандріяни були тут менш ніж добу тому».

— Але я на це не сподівався. Ну, тобто, коли в дитинстві розкопуєш заритий скарб, то не сподіваєшся його знайти. Ідеш до лісу шукати денерлінґів і фей, але не знаходиш.

«Вони перебили мою трупу й перебили гостей на цьому весіллі».

— Трясця, та я ж постійно ходжу до Імрі тебе шукати, але насправді не сподіваюся тебе знайти… — Я замовк, усвідомивши, що верзу казна-що.

Денна засміялась і трохи розслабилася. В її сміху не було насмішки — лише втіха.

— То я — загублений скарб чи фейрик?

— І те, й інше. Схована, цінна, тебе щиро жадають, але рідко знаходять. — Я поглянув на неї, ледве усвідомлюючи власні слова. — А ще в тобі є чимало від фейрі.

«Вони справді існують. Чандріяни справді існували».

— Тебе ніколи не буває там, де я тебе шукаю, а потім ти з’являєшся, зовсім неждана. Як веселка.

Останній рік я ховав у глибині свого серця мовчазний страх. Часом я побоювався, що спогад про загибель моєї трупи та чандріян був просто дивним скорботним сном, який виснував мій розум, щоб допомогти мені пережити втрату всього свого світу. Але тепер у мене було щось схоже на доказ. Вони справді існують. Мій спогад реальний. Я не божевільний.

— У дитинстві я якось увечері цілу годину ганявся за веселкою. Загубився в лісі. Мої батьки були самі не свої. Я гадав, що зможу її наздогнати. Я бачив, де вона має торкатися землі. Ось яка ти…

Денна торкнулася моєї руки. Я відчув крізь сорочку раптове тепло її долоні. Глибоко вдихнув і відчув запах її нагрітого сонцем волосся, запах зеленої трави, її чистого поту, її дихання та яблук. У деревах зітхнув вітер і здійняв її волосся, яке залоскотало мені обличчя.

Лише тоді, коли на галявині запала раптова тиша, до мене дійшло, що я кілька хвилин безглуздо молов язиком. Я знічено зашарівся й роззирнувся довкола, раптом згадавши, де перебуваю.

— У тебе там був якийсь дикуватий погляд, — лагідно промовила вона. — Здається, я ще ніколи не бачила, щоб ти розклеївся.

Я ще раз повільно вдихнув.

— Я постійно розклеєний, — відповів я. — Просто не показую цього.

— Та я про це й кажу. — Вона відступила на крок; її долоня повільно ковзнула по моїй руці, а тоді впала. — То що тепер?

— Я… Поняття не маю. — Я безцільно роззирнувся довкола.

— Це теж на тебе не схоже, — зауважила вона.

— Мені б води попити, — сказав я, а тоді безпорадно всміхнувся: зрозумів, наскільки по-дитячому це прозвучало.

Вона всміхнулася мені у відповідь.

— Непоганий початок, — подражнилася вона. — А далі?

— Я хотів би дізнатися, чому чандріяни здійснили напад тут.

— «Що за план у чандріян», так? — Вона посерйознішала. — Важко з тобою знайти золоту середину, еге ж? Ти хочеш небагато — лише попити води й відповіді на питання, над яким люди роздумували, відколи… ну, відколи світ світом.

— Як гадаєш, що тут сталося? — запитав я. — Хто, на твою думку, убив цих людей?

Вона схрестила руки на грудях.

— Не знаю, — відповіла вона. — Це могло бути що… — Вона зупинилася, закусивши нижню губу. — Ні. Це не так, — нарешті сказала вона. — Це прозвучить дивно, але я вважаю, що це були вони. Це схоже на сцену з переказу, тому я не хочу в це вірити. Але вірю. — Вона збентежено поглянула на мене.

— Мені стало легше на душі. — Я підвівся. — Я гадав, що, можливо, трохи з’їхав з глузду.

— Це все одно можливо, — сказала вона. — Я — не бозна-яке мірило для твого здорового глузду.