— Ну, ми ненька виховала як сі годит, — благочестиво промовив свинопас, поклавши руку на груди. — Я п’ю хіба тоді, як дуже хочу чи як вітер такий дме. — Він демонстративно зняв безформного капелюха й нагородив нас напівпоклоном. — Ви наче люде добрі. Ми було б утішно з вами повичеріти.
Шім схопив за карк підсвинка й відтягнув його вбік, а тоді зарізав та оббілував довгим ножем зі своєї торби. Я розгріб листя й намостив трохи каміння, щоб справити нашвидкуруч кострище.
За хвилину підійшла Денна з оберемком сухого хмизу.
— Я так розумію, ми маємо викачати з цього хлопаки всі відомості, які тільки можна? — тихо запитала вона з-за мого плеча.
Я кивнув.
— Вибач за соромливу двоюрідну сестру, але…
— Ні, це ти гарно придумав. Я погано говорю селюцькою, а він швидше відкриється тому, хто говорить нею добре. — Вона позирнула за мене. — Він майже закінчив.
Вона неквапом відійшла до річки.
Я нишком розпалив вогонь за допомогою симпатії, тим часом як Денна справила пару рожнів із роздвоєних вербових гілок. Повернувся Шім зі вправно розібраним поросям.
Поки свинка смажилася, димлячи й капаючи жиром на хмиз, я передав по колу пляшку з брандом. Я демонстративно вдав, ніби п’ю, просто задерши пляшку й намочивши собі вуста. Денна теж торкнулася пляшки, коли та дійшла до неї, а після цього на її щоках з’явився ніжний рум’янець. Шім дотримав слова, і, позаяк вітер таки дув, його ніс невдовзі приємно почервонів.
Ми з Шімом балакали ні про що, доки порося не засмажилося до хрусткої скоринки. Що більше я слухав, то менше уваги звертав на Шімів акцент, і мені вже не було потрібно так зосереджуватися на його імітації. Коли підсвинок був готовий, я вже практично про нього забув.
— Файно ножем ріжеш, — похвалив я Шіма. — Та я сі дивую, шо ти то пацятко зарізав туйка, при пацях…
Він хитнув головою.
— Паці — ше ті поганці. — Він показав на льоху, що саме трюхикала до того місця, де він розправився зі свинкою. — Бачиш? Їй тра легкі того малого. Паці вумні, та доброти в них катма.
Оголосивши, що порося майже готове, Шім дістав круглий буханець фермерського хліба й розділив його натроє.
— Баранина, — буркнув він собі під носа. — Кому тра та баранина, як є добрий кусень пацятинки? — Він зіп’явся на ноги й заходився краяти свинку своїм довгим ножем. — Шо хочете, паннусю? — запитав Шім Денну.
— Та ми всьо сі подобає, — заявила вона. — Шо дасте, то й візьму.
Я був радий, що Шім не дивився на мене, поки вона говорила. Акцент у неї був неідеальний — «о» надто довге, а задня стінка горла надто напружена — але насправді досить добрий.
— Та не тра туйка сі стидати, — запевнив її Шім. — Усім усього стане, ше й зостанеться.
— Ми завше сі подобав крижочок, — сказала Денна, а тоді ніяково зашарілася та опустила погляд. Цього разу «о» в неї вийшло краще.
Шім показав своє істинне джентльменство, поклавши на її шматок хліба товстий кусень гарячого м’яса без жодних грубих зауважень.
— Пильнуйте пальчики. Заждіть хвильку, поки охолоне.
Усі заходилися їсти, Шім подав другу порцію, а тоді — третю. Невдовзі ми вже злизували жир із пальців та їли з останніх сил. Я вирішив перейти до справ. Якщо Шім не готовий попліткувати тепер, то не буде готовий ніколи.
— Я сі здивував, як уздрів, що ти туйка сам ходиш, — оногди ж така халепа була.
— ‘ка халепа? — запитав він.
Він ще не знає про різанину на весіллі. Чудово. Хоча він і не міг детально розповісти мені про сам напад, це означало, що він охочіше говоритиме про події, що безпосередньо передували весіллю. Я сумнівався, що зміг би знайти хоч одну людину, готову чесно й відверто поговорити про загиблих, навіть якби все місто не було перелякане до смерті.
— Чув, була ‘кась халепа на фермі Мотенів, — промовив я, стараючись висловлюватися максимально розпливчасто й необразливо.
Він пирхнув.
— Не можу сказати, шо ми то якось дивує.
— А чом так?
Шім сплюнув.
— Мотени — ше ті паскудники й не можут бути ліпшими. — Він знову хитнув головою. — Я від Гребка сі тримаю подалі, бо ми ненька в голову вбила трохи клепки. У Мотена й тії нема.
Лише тоді, коли Шім вимовив назву того місця зі своїм сильним акцентом, я розчув її правильно. То був не Гребок. Греблі там були ні до чого. Ішлося про Гробок.
— Я там навіть паць своїх не випасаю, а той вар’ят там хату мурує… — Він несхвально хитнув головою.
— І ніхто їх не пробував спинити? — підказала Денна.
Свинопас нечемно пирхнув.
— Мотен хіба послуха? Ніц чоловіку так вуха не затуля, як гроші.
— Та то ж тілько хата, — відмахнувся я. — То не страшно.
— Як чоловік хоче своїй доні файну хату з краєвидом, то то є файно, — погодився Шім. — Та як він копає фундамен, знаходит кості й таке інше й сі не спиняє… такої дурості ше світ не бачив.
— Отакої! — нажахано охнула Денна.
Шім кивнув і нахилився вперед.
— І то ше навіть не найгірше. Він копа собі далі й доходит до каміння. Чи він тоді сі спиняє? — Він пирхнув. — Він їго вийма й шука ше, щоб намурувати ту хату!
— А чом йому не мурувати ї з того каміння, шо він знайшов? — поцікавився я.
Шім поглянув на мене як на дурника.
— Мурувати хату з могильного каміння? Ти б викопав шось із могили й подарував дочці на весіллє?
— Він шось знайшов? А шо? — Я передав йому пляшку.
— Так то ж і є велика таємниця, нє хіба? — гірко промовив Шім, випивши ще. — Я чув, він сам там був, викопував фундамен під хату й витягував каміннє. А тоді бачит — мурована кімнатка, скрізь щільненько запечатана. Та він каже всім мовчати про то, шо там знаходит, бо хоче зробити з того великий сурприз на весіллі.
— ‘кийсь скарб? — запитав я.
— Нє, грошей не було. — Він хитнув головою. — Мотен про таке ніколи не мовчав. То була ‘кась… — Він відкрив і прикрив рота, шукаючи потрібне слово, — …як сі зве стара штука, яку багачі ставлят на поличку, щоб вразити всіх своїх зацних друзів?
Я безпорадно знизав плечима.
— Спадщина? — підказала Денна.
Шім поклав палець біля носа, а тоді з усмішкою показав на неї.
— Осьо вно. ‘кась штука, шо блистит, щоб всіх вразити. Показушник той Мотен.
— То ніхто не знав, шо то таке? — запитав я.
Шім кивнув.
— Знала тілько жменька люду. Мотен і їго брат, двоє синів та ше, може, жінка. Уни всі півроку дражнили люд отією великою таємницею, гнули кирпи, гейби понтифіки.
Це докорінно змінювало ситуацію. Я мусив повернутися на ферму та оглянути все знову.
— А ви там ниньки когось виділи? — запитала Денна. — Ми шукаємо мого вуйка.
Шім хитнув головою.
— Не можу сказати, шо мав таку честь.
— Я вельми за него сі хвилюю, — не здавалася вона.
— Не буду тобі брехать, золотко, — відповів він. — Як він у цих хащах сам-один, ти правильно за него сі хвилюєш.
— Тут лихі люде ходят? — запитав я.
— Не такі, як ти думаєш, — сказав він. — Я сюди лиш раз на рік ходжу, осінню. Уно того варте, щоб назбирати корму кабанцям, та й по всьому. У цих лісах є шось химерне. Особливо там, на півночи. — Він поглянув на Денну, а тоді — собі на ноги, явно не знаючи напевне, продовжувати йому чи ні.
Саме про таке я й хотів щось дізнатися, тож я відмахнувся від його зауваження, сподіваючись його спровокувати.
— Не тра нам казки казати, Шіме.
Шім насупився.
— Дві ночі тому, як я встав… — він завагався позирнув на Денну, — …поробити свої справи, я видів світло десь на півночи. Велике-превелике синє полум’я. Таке завбільшки, як ватра, але вно взяло та й спалахнуло. — Він клацнув пальцями. — А тоді — ніц. І так тричі. Ми аж мурашки по спині поповзли.
— Дві ночі тому? — перепитав я. Весілля було лише напередодні ввечері.
— Та сказано ж ти — дві ночі, — відповів Шім. — Відтоді я й ішов тілько на південь. Не хтів лізти до того, шо розпалює там уночи синій вогонь.
— Нє, ну справді, Шіме. Синій вогонь?