— Шо я ти, хлопче, якийсь брехливий ру, шоб вигадувати всякі страховища й видурювати в тя грошики? — промовив він, явно обурившись. — Я в цих пагорбах усеньке життя прожив. Усі ж бо знают: у кручах на півночи шось таке є. Недарма люде туди не ходят.
— Там шо, жадної ферми? — запитав я.
— На кручах нема де шось ростити — ну, може, хіба шо каміннє, — з жаром промовив він. — Гадаєш, я не пізнаю свічку чи ватру, як побачу? Він був синій, кажу ж ти. Здоровезний. — Він широко змахнув руками. — Гейби у ватру алькоголю підлили.
Я махнув на це рукою й перевів розмову на іншу тему. Невдовзі Шім тяжко зітхнув і звівся на ноги.
— Паці вже, певно, начисто всьо туйка об’їли, — сказав він, узяв свій ціпок і потрусив ним так, щоб незграбний дзвоник гучно задзеленчав. Свинота звідусіль покірно потрюхикала до нього. — Гов, паці! — крикнув він. — Паць-паць-паць! Ану пішли, сараки!
Я загорнув залишки смаженої свинини в мішковину, а Денна кілька разів сходила по воду з пляшкою та загасила багаття.
Коли ми закінчили, Шім уже добився порядку від свого стада. Воно виявилося більшим, ніж я гадав. У ньому було дві з лишком дюжини дорослих льох, а також підсвинки та кабан із сірою щетинястою спиною. Шім трохи помахав нам рукою й подався геть, не сказавши більше ні слова; дзвоник на його ціпку дзеленчав у такт його крокам, а свині юрбою тягнулися за ним.
— Ну, це було не надто делікатно, — зауважила Денна.
— Довелося трохи його підштовхнути, — виправдався я. — Забобонні люди не люблять говорити про те, чого бояться. Він уже був готовий закритись, а я мав дізнатися, що він побачив у лісі.
— Я могла б виманити це з нього, — сказала вона. — На мед люди мух ловлять і все таке.
— Мабуть, що так, — визнав я, закинувши на плечі дорожню торбу й рушивши. — Мені здавалося, що ти сказала, ніби не говориш селюцькою.
— У мене слух імітатора, — сказала вона, байдужо знизавши плечима. — Я доволі швидко такого навчаюся.
— Я сі здивував так, шо… — Я сплюнув. — Трясця. Я цього акценту позбуватимуся цілий виток. Він застряг у мене в зубах, як шматок хряща.
Тим часом Денна понуро оглядала навколишній пейзаж.
— Гадаю, тоді нам треба повернутися до пошуків. Знайти мого покровителя й відповіді на деякі твої запитання.
— Та це, у принципі, безглуздо, — сказав я.
— Знаю, але ж не можна здатися, навіть не спробувавши.
— Я не про це. Дивись… — Я показав на те місце, де в багні та листі порилися свині в пошуках якогось ласого шматочка. — Він дозволяв своїм свиням пастися повсюди. Навіть якщо слід є, ми його нізащо не знайдемо.
Вона зробила довгий вдих і видихнула, стомлено зітхнувши.
— У тій пляшці ще щось зосталося? — змучено спитала вона. — Мені досі болить голова.
— Я — ідіот, — сказав я, роззирнувшись довкола. — Якби ж то ти швидше сказала, що вона тобі дошкуляє. — Я підійшов до молодої берізки, зрізав кілька довгих смужок кори та приніс їх Денні. — Внутрішня частина кори — добре знеболювальне.
— Корисно мати тебе напохваті. — Вона злущила нігтем трохи кори й поклала собі в рот. Зморщила ніс. — Гірка.
— Це і є ознакою справжніх ліків, — зауважив я. — Якби вона мала добрий смак, це були б ласощі.
— Хіба не так влаштований світ? — замислилася вона. — Ми хочемо солодкого, але потребуємо неприємного, — сказавши це, вона всміхнулася самими вустами. — До речі, — спитала вона, — як мені знайти свого покровителя? Я відкрита для пропозицій.
— У мене є ідея, — відповів я, закинувши на плечі торбу. — Але спершу нам треба піти назад, на ферму. Там є дещо таке, на що я маю поглянути ще раз.
Ми повернулися на вершину Гробка, і до мене дійшло, звідки взялася його назва. Там здіймалися хвилями дивні, неправильної форми брили, хоча довкола ніякого каміння не було. Тепер, коли я спеціально їх шукав, їх неможливо було не помітити.
— На що тобі треба поглянути? — запитала Денна. — Май на увазі: якщо ти спробуєш зайти в хату, мені, можливо, доведеться фізично тебе втримати.
— Поглянь на хату, — сказав я. — А тепер поглянь на кручу, що визирає з дерев за нею. — Я показав рукою. — Там камінь темний…
— …а каміння, з якого складається будинок, сіре, — закінчила вона.
Я кивнув.
Вона не зводила з мене вичікувального погляду.
— А що саме це означає? Як він і казав, вони знайшли камені з кургану.
— У цій місцевості немає жодних курганів, — відповів я. — Кургани зводять у Вінтасі, де це — традиція, або в заболочених низовинах, де могилу викопати не можна. Від найближчого справжнього кургану нас відділяє миль із п’ятсот.
Я підійшов ближче до фермерського будинку.
— До того ж кургани з каміння не складають. А якби й складали, то не з такого каміння — добутого в каменоломні та обтесаного. Це привезли здалеку. — Я провів рукою по гладенькому сірому каменю стіни. — Тому що комусь захотілося побудувати щось довговічне. Щось масивне. — Я знову повернувся до Денни. — На мою думку, тут під землею ховається фортеця, що колись давно стояла на пагорбі.
Денна на хвилинку замислилася.
— Чому цей пагорб назвали Гробком, якщо справжніх поховальних курганів тут не було?
— Мабуть, тому що місцеві ніколи не бачили справжнього кургану, а лише чули про них в оповідках. А варто їм знайти пагорб, усіяний чималими горбками… Гробок.
— Але ж це глушина. — Вона безцільно роззирнулася навкруги. — Це практично глушина…
— Тепер — так, — погодився я. — А тоді, як це було збудовано тоді? — Я показав рукою на просвіт між деревами на північ від спаленого фермерського будинку. — Підійди-но на хвильку. Я хочу глянути на дещо інше.
Коли я пройшов повз дерева з північного краю пагорба, мені стало чудово видно навколишню сільську місцевість. Осіннє листя червоніло й жовтіло так, що аж дух запирало. Я бачив кілька розрізнених будинків і повіток в оточенні золотих полів і блідо-зелених пасовиськ, усіяних білими вівцями. Мені було видно той струмок, в якому подриґали ногами ми з Денною.
Глянувши на північ, я побачив кручі, про які згадував Шім. Там земля здавалася більш кам’янистою.
Я кивнув — передусім самому собі.
— Звідси видно все в радіусі тридцяти миль. Кращий краєвид відкривається лише з отого пагорба. — Я показав на високий пагорб, який застував мені кручі на півночі. — І він закінчується мало не шпилем. На його вершині замало місця для будь-якого пристойного укріплення.
Вона задумливо роззирнулася довкола, а тоді кивнула.
— Гаразд, ти мене переконав. Тут була фортеця. Що тепер?
— Ну, я б хотів видертися на ту вершину, перш ніж ми отаборимося на ніч. — Я знову показав на високий вузький пагорб, що заступав нам частину круч. — Іти всього милю чи дві, а якщо на північних кручах відбувається щось дивне, нам звідти буде чудово це видно. — Я на мить замислився. — До того ж, якщо Ясен перебуває десь у радіусі двадцяти миль звідси, він може побачити наш вогонь і прийти до нас. Якщо він намагається триматися в тіні й не хоче йти до міста, то підійти до ватри він усе-таки може.
Денна кивнула.
— Це вже точно набагато краще, ніж вештатися наосліп по кущах.
— На мене часом находить, — відповів я й театральним жестом показав униз. — Прошу, дами перші.
Розділ сімдесят четвертий
Путь-камінь
Хоча ми з Денною загалом утомилися, ми видерлися на північний пагорб швидко — сонце саме почало сідати за горами. Пагорб звідусіль оточували дерева, але вершечок у нього був лисий, як голова священика. Від нічим не обмеженого краєвиду довкола запирало дух. Я шкодував лише про те, що, доки ми йшли, з’явилися хмари, через які небо стало пласким і сірим, як шифер.
На півдні було видно кілька невеличких ферм. Між деревами звивалося кілька струмків й вузьких доріг. Гори на заході скидалися на віддалену стіну. На південному сході я побачив дим, який здіймався в небо, та низенькі брунатні будівлі Требона.
Повернувшись на північ, я побачив, що свинопас сказав правду. У тому напрямку не було видно жодних ознак проживання людей. Жодних доріг, жодних ферм, жодного диму з коминів — тільки земля, дедалі нерівніша, голий камінь і дерева, що вчепились у кручі.