Унизу знову спалахнув синій вогонь. Денна застигла посеред смішка, а тоді прибрала руки від рота. Поглянула на мене великими очима й тихо промовила з легким тремтінням у голосі:
— Му-у-у-у-у.
Ми обоє так швидко перейшли від жаху до спокою, що все одно вже були готові засміятися від самого лише полегшення. Тож коли вона знову скорчилася від сміху, приглушуючи його руками, я теж засміявся; я старався не здіймати шуму, і в мене трусився живіт. Ми лежали там і реготали, як діти, тим часом як величезне чудисько ревіло й винюхувало щось під нами, довкола нашого багаття, вряди-годи випускаючи полум’я.
За кілька довгих хвилин ми опанували себе. Денна витерла з очей сльози й глибоко, судомно вдихнула. Вона присунулася до мене так, що притиснулася лівим боком до мого правого.
— Послухай, — тихенько сказала вона, коли ми удвох визирнули з-за краю каменя. — Ця істота не пасеться, — зауважила вона. — Вона величезна. Вона б нізащо не знайшла собі досить їжі. І поглянь на її пащу. Поглянь на ці зуби.
— Отож-бо. Вони пласкі, а не загострені. Вона їсть дерева. Цілком. Поглянь, яка вона велика. Де їй взагалі знайти досить м’яса? Їй би довелося щодня їсти по десять оленів. Вона ж нізащо не змогла б вижити!
Вона повернула голову до мене.
— Звідки ти це, в біса, знаєш?
— Вичитав в Університеті, — відповів я. — З книжки «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Він демонструє вогонь під час шлюбного танцю. Це все одно що оперення птаха.
— Ти хочеш сказати, що ота істота, — вона спробувала знайти потрібні слова, поворушивши ротом мовчки, — зараз спробує спаруватися з нашою ватрою? — Якусь мить здавалося, ніби вона знову розрегочеться, але замість цього вона глибоко, судомно вдихнула, опановуючи себе. — Оце я вже мушу побачити…
Ми відчули дрож у камені під нами, що здійнявся знизу, від землі. Водночас стало помітно темніше.
Глянувши вниз, ми побачили, що дракус качається в багатті, як кабан у калюжі. Він звивався, душачи своїм тілом багаття й трусячи землю.
— Ця істота, певно, важить… — Денна зупинилася й хитнула головою.
— Тонн із п’ять, — висловив я здогад. — Щонайменше п’ять.
— Він міг би полізти по нас. Він міг би повалити ці камені.
— Щодо цього не впевнений, — відповів я й поплескав камінь у себе під рукою, намагаючись говорити з більшою впевненістю, ніж відчував насправді. — Вони тут уже давно стоять. Ми в безпеці.
Качаючись у нашій величезній ватрі, дракус розкидав по вершині пагорба підпалене гілля. Далі він подибав до того місця, де ще тліло в траві наполовину обгоріле поліно. Дракус понюхав, а тоді покотився, вчавивши поліно в землю. Тоді він зіп’явся на ноги, ще раз понюхав оту дровиняку та з’їв. Проковтнув її повністю, як жаба ковтає цвіркуна.
Він зробив так кілька разів, кружляючи довкола вже майже загашеного багаття. Він нюхав, качався на підпаленому дереві, а тоді їв його, коли воно гаснуло.
— Гадаю, це логічно, — промовила Денна, стежачи за ним. — Він розпалює вогонь і живе в лісах. Якби щось у голові не викликало в нього бажання гасити вогонь, він би жив не надто довго.
— Мабуть, тому він сюди й прийшов, — відповів я. — Побачив наше багаття.
Понюхавши й покачавшись кілька хвилин, дракус повернувся до плаского шару вугілля — останніх залишків нашого багаття. Обійшов круг нього кілька разів, а тоді потоптався по ньому й ліг. Я налякано здригнувся, але він лише посовався туди-сюди, наче курка, що моститься на сідалі. Тепер вершину пагорба під нами освітлював лише блідий місяць.
— Як це так, що я ніколи не чула про таких істот? — запитала Денна.
— Вони дуже рідкісні, — пояснив я. — Люди їх, як правило, убивають, бо не розуміють, що вони відносно нешкідливі. Та й розмножуються вони не дуже швидко. То`му, що там лежить, років зо двісті, більше він, мабуть, і не виросте. — Я зачудувався ним. — Б’юсь об заклад, на світі дракусів такого розміру не більше кількох сотень.
Ми подивилися ще хвилину-дві, але жодних рухів унизу не було. Денна позіхнула так, що мало щелепу не вивихнула.
— О боги, я виснажена. Ніщо не знесилює так, як упевненість у власній смерті. — Шукаючи зручну позу, вона перекотилася на спину, тоді — на бік, а тоді знову повернулася до мене. — Господи, як же тут холодно. — Вона помітно тремтіла. — Я розумію, чому він скрутився калачиком на нашому багатті.
— Ми б могли злізти й узяти ковдру, — припустив я.
Вона пирхнула.
— Сумнівно.
Вона обхопила себе руками.
— Ось. — Я встав і зняв плащ. — Закутайся ось у це. Це небагато, але краще, ніж голий камінь, — простягнув плащ їй. — А я пильнуватиму тебе, поки ти спатимеш, і подбаю про те, щоб ти не впала.
Одну довгу мить, поки вона пильно дивилася на мене, я майже очікував, що вона відмовиться. Але за мить вона взяла плащ і закуталася в нього.
— Ви, пане Квоуте, однозначно вмієте справити враження на дівчину.
— Зачекай до завтра, — порадив я. — Я лише починаю.
Я сидів там тихо, стараючись не тремтіти, і врешті-решт Деннине дихання вирівнялося. Я дивився, як вона спить, зі спокійним задоволенням хлопчиська, який поняття не має, наскільки він дурний і які несподівані трагедії принесе наступний день.
Розділ сімдесят сьомий
Кручі
Я прокинувся, не пам’ятаючи, коли заснув. Денна злегка мене трусила.
— Не рухайся надто швидко, — сказала вона. — Звідси високо падати.
Я повільно розправився, і майже всі м’язи в моєму тілі почали скаржитися на те, як з ними вчора поводилися. Мої стегна й гомілки перетворилися на тугі, тверді вузли болю.
Лише тоді я зрозумів, що я знов у плащі.
— Я тебе розбудив? — запитав я Денну. — Я не пам’ятаю…
— У певному розумінні — так, — сказала вона. — Ти закуняв і повалився просто на мене. Коли я тебе обматюкала, ти й вухом не повів… — Дивлячись, як я повільно спинаюся на ноги, Денна поступово замовкла. — Господи, ти ніби замучений артритом дідусь.
— Ти ж сама знаєш, — відповів я. — Після пробудження вставати завжди найважче.
Вона всміхнулася.
— У нас, жінок, такої проблеми зазвичай немає, — дивлячись на мене, вона посерйознішала. — Ти ж зараз без жартів, так?
— Я вчора, перш ніж зустрітися з тобою, проїхав верхи миль із шістдесят, — розповів я. — Я зовсім до такого не звик. А стрибнувши вчора вночі, я добряче вдарився об камінь.
— Тобі болить?
— Звісно, — відповів я. — Особливо все.
— Ох, — видихнула вона, прикривши руками рота. — Твої прекрасні руки!
Я опустив погляд і зрозумів, що вона має на увазі. Я, певно, добряче їх подряпав минулої ночі, коли знавісніло дерся на сірокамінь. Кінчики пальців майже вберегли мозолі від занять музикою, але кісточки на пальцях були сильно подряпані, і на них запеклася кров. Інші частини мого тіла боліли так жахливо, що я цього й не помітив.
Від погляду на кісточки пальців мені стало зле, але стиснувши й розтиснувши кулаки, я зрозумів, що просто сильно їх обдер, а не серйозно пошкодив. Будучи музикантом, я завжди побоювався, що з моїми руками щось станеться, а через роботу рукотворцем ця тривога посилилася вдвоє.
— З ними все не так страшно, як здається, — запевнив я й спитав: — Коли пішов дракус?
— Щонайменше кілька годин тому. Десь після сходу сонця.
Я поглянув униз із високої арки з сірокаменів. Минулого вечора вершина пагорба була рівномірно вкрита зеленою травою. Цього ранку вона скидалася на поле бою. Подекуди трава була потовчена, а подекуди — спалена дощенту. Там, де ящірка покачалася чи протягнула свою важку тушу ґрунтом, у землі лишилися глибокі борозни.
Злізти з сірокаменя було важче, ніж видертися на нього. Вершина арки була футів за дванадцять над землею — зависоко для спокійного стрибка. За звичайних обставин я б цим не переймався, але тепер, затерплий і пом’ятий, боявся незграбно приземлитися й підвернути ногу.
Врешті-решт ми спромоглися злізти, скориставшись ремінцем моєї дорожньої торби як мотузкою. Поки Денна, впершись, тримала один його кінець, я опустився. Торба, звісно, порвалася, і з неї посипалися мої речі, але я досяг землі й не постраждав — хіба що трохи вимазався травою.