Тоді Денна звісилася з краю каменя, а я схопив її за ноги та допоміг їй повільно ковзнути вниз. Хоча все моє тіло спереду було вкрите синцями, це значно покращило мені настрій.
Я зібрав свої речі і, взявшись за голку з ниткою, сів зашивати торбу. За мить Денна повернулася з коротенької мандрівки до дерев, ненадовго зупинившись, щоб підняти ковдру, яку ми залишили внизу. На ковдрі залишилося кілька великих слідів від кігтів дракуса, який по ній потоптався.
— Ти таке коли-небудь бачила? — запитав я, витягнувши руку.
Вона глянула на мене, піднявши брову.
— Скільки разів я таке вже чула?
Широко всміхнувшись, я передав їй шмат чорного заліза, який дістав у мідника. Вона з цікавістю його оглянула.
— Це приваб-камінь?
— Мене дивує, що ти його впізнала.
— Я знала одного хлопця, який притискав таким папери. — Вона несхвально зітхнула. — Він особливо підкреслював, що цей камінь такий цінний і страшенно рідкісний, а він притискає ним папери. — Вона пирхнула. — Він був занудою. У тебе є залізо?
— Пошукай там. — Я показав на безладну купу своїх пожитків. — Там неодмінно має щось бути.
Денна сіла на один із низьких сірокаменів і почала гратися з приваб-каменем і частиною зламаної залізної пряжки. Я без поспіху зашив свою торбу, а тоді заново причепив до неї ремінець, пришивши його кілька разів, щоб не відірвався.
Денна була відверто зачарована приваб-каменем.
— Як він діє? — запитала вона, відірвавши пряжку й відпустивши її назад. — Звідки береться тяга?
— Це своєрідна гальванічна сила, — пояснив я, а тоді завагався. — Це красивий спосіб сказати, що я поняття зеленого не маю.
— Цікаво: може, він любить залізо лише тому, що складається з заліза? — замислилася вона, марно торкнувшись його своїм срібним перснем. — Якби хтось знайшов приваб-камінь із латуні, цей камінь любив би іншу латунь?
— Можливо, він любив би мідь і цинк, — відповів я. — Латунь складається з них. — Я вивернув торбу назад і почав збирати речі. Денна повернула мені приваб-камінь і відійшла до залишків знищеного кострища.
— Перш ніж піти, він з’їв усе дерево, — зауважила вона.
Я теж пішов глянути на це. Довкола кострища все було перевернуто. Ним наче проїхав цілий легіон кавалеристів. Я потицяв носаком черевика в шмат вивернутого дерну, а тоді нагнувся, щоб підняти одну річ.
— Глянь-но на це.
Денна підійшла ближче, і я продемонстрував їй знахідку. Це була одна лусочка дракуса, гладенька й чорна, завбільшки приблизно з мою долоню. Вона мала форму краплі. Посередині вона була завтовшки чверть дюйма, а ближче до країв тоншала.
Я простягнув її Денні.
— Це вам, пані. На добру пам’ять.
Вона оцінила її вагу однією рукою.
— Важка, — сказала Денна. — Піду знайду таку тобі… — Вона відскочила назад, до залишків кострища, і заходилася в ньому порпатися. — Здається, він разом із деревом з’їв трохи каміння. Я знаю, що вчора ввечері зібрала на кострище більше.
— Ящірки постійно їдять каміння, — пояснив я. — Вони так перетравлюють їжу. Каміння розмелює їжу в них у кишках. — Денна скептично поглянула на мене. — Це правда. Кури теж так роблять.
Вона хитнула головою й відвернулася, порпаючись у розритій землі.
— Знаєш, попервах я трохи сподівалася, що ти вигадаєш пісню про цю зустріч. Але що більше ти про це говориш, то більше я сумніваюся. Корови й кури. Де твоя схильність до драматизму?
— Тут не треба ніяких перебільшень, — відповів я. — Якщо я не помиляюся, ця лусочка головно складається з заліза. Куди вже більше драматизму?
Вона взяла лусочку й ретельно її оглянула.
— Ти жартуєш.
Я всміхнувся їй на весь рот.
— У тутешньому камінні повно заліза, — сказав я. — Дракус їсть каміння, і воно мало-помалу розмелюється в його другому шлунку. Метал потроху проникає в кістки та луску. — Я взяв лусочку й підійшов до одного з сірокаменів. — Він з року в рік скидає шкіру, а тоді з’їдає її, і залізо лишається в його організмі. За двісті років… — Я постукав лусочкою по каменю. Вона видала різкий, дзвінкий звук — щось середнє між дзеленчанням дзвона та полив’яного черепка.
Я повернув її Денні.
— До появи сучасної гірської справи люди, мабуть, полювали на них заради заліза. Гадаю, навіть у наш час алхіміки готові добре платити за їхню луску чи кістки. Органічне залізо — справжня рідкість. З ним, певно, можна робити що завгодно.
Денна опустила погляд на лусочку, яку тримала в руці.
— Ти переміг. Ти можеш написати про це пісню. — Її очі спалахнули від раптового осяяння. — Дай-но мені глянути на приваб-камінь.
Я витягнув його з торбинки й передав їй. Вона піднесла до нього лусочку, і вони прилипли одне до одного, знову дивно задзвенівши, як череп’я. Вона широко всміхнулася, повернулася до кострища й заходилася розгрібати його залишки приваб-каменем у пошуках інших лусочок.
Я поглянув на північні кручі.
— Мені б дуже не хотілося повідомляти погані новини, — промовив я й показав на розмиту смужку диму, що здіймалася з-поміж дерев. — Але там щось тліє. Кілки, які я поставив як орієнтир, зникли, але мені здається, що саме там ми вчора ввечері бачили синій вогонь.
Денна поводила приваб-каменем над рештками кострища.
— Дракус не може бути винним у тому, що сталося на фермі Мотенів. — Вона показала на розриту землю й дерн. — Там такого розгардіяшу не було.
— Я думаю не про ферму, — відповів я. — Я думаю про те, що чийсь покровитель минулої ночі, можливо, сидів просто неба біля невеличкої веселої ватри…
У Денни витягнулось обличчя.
— І дракус її побачив.
— Я б не став бентежитися, — швидко промовив я. — Якщо він такий розумний, як ти про нього кажеш, він, напевно, у безпеці — все одно що в хаті.
— Покажи мені хату, якій не може нашкодити ця тварюка, — похмуро відповіла вона й повернула мені мій приваб-камінь. — Ходімо подивимося.
До того місця, де з лісу здіймався ледь помітний димок, було лише кілька миль, але йшли ми повільно. Ми були змучені та втомлені, і жоден з нас не плекав особливих надій на те, що ми знайдемо, досягши мети.
Ми на ходу з’їли разом моє останнє яблуко та половину мого останнього коржа. Я відрізав кілька смужок березової кори, і ми з Денною їх пощипали та пожували. Десь за годину м’язи в моїх ногах розслабилися настільки, що кроки перестали спричиняти біль.
Чим ближче ми підходили, тим більше сповільнювалися. На зміну положистим пагорбам прийшли круті скелі та всіяні камінцями схили. Нам доводилося дертися чи йти кружно, часом петляючи в пошуках шляху.
А ще нам було чим зайнятися. Ми натрапили на зарості стиглої горобини й затрималися біля них майже на цілу годину. Невдовзі після цього ми знайшли струмок і зупинилися попити, відпочити й помитися. Мої сподівання на казкову любовну пригоду знову були зруйновані — тепер через те, що струмок був усього дюймів із шість завглибшки. Неідеальне місце для того, щоб як слід покупатися.
Ми дісталися джерела диму лише після полудня, і знайшли ми там аж ніяк не те, чого очікували.
Це була ізольована долина, схована між кручами. Я кажу «долина», але насправді вона більше скидалася на величезний прискалок серед передгір’їв. З одного боку височіла темна прямовисна скеля, а з другого було круте провалля. Ми з Денною, перш ніж знайти туди вхід, спробували проникнути до неї з двох різних неприступних місць. На щастя, вітру того дня не було, і дим здіймався в ясне блакитне небо прямо, як стріла. Якби не цей орієнтир, ми б, мабуть, так і не знайшли це місце.
Колись там, певно, був милий лісок, але тепер ця місцина мала такий вигляд, наче нею пройшло торнадо. Дерева були поламані, викорчувані, обгорілі та потрощені. Повсюди виднілися величезні борозни з вивернутої землі й каміння, неначе якийсь велетень-фермер оскаженів, орючи своє поле.
Два дні тому я не зміг би здогадатися, що може спричинити таку руйнацію. Але після того, що я побачив минулої ночі…