— Ти ж наче казав, що вони нешкідливі, — сказала Денна, повернувшись до мене. — Він тут сказився.
Ми з Денною почали пробиратися крізь цей розгардіяш. Білий дим здіймався з глибокої ями, що лишилася від великого поваленого клена. Від багаття там зоставалося хіба що кілька вуглинок, які тліли на дні ями — там, де колись було коріння.
Я знічев’я штовхнув у яму носаком черевика ще кілька грудок землі.
— Ну, одне втішає: твого покровителя тут нема. А погано тут те… — Я замовк і набрав повітря в груди. — Відчуваєш цей запах?
Денна глибоко вдихнула й кивнула, зморщивши носика.
Я виліз на повалений клен і роззирнувся навкруги. Вітер змінив напрям, і запах став сильнішим; то відгонило чимсь мертвотним і гнілим.
— Ти ж наче казав, що вони не їдять м’яса, — промовила Денна, нервово роззираючись довкола.
Я зіскочив з дерева й повернувся до прямовисної скелі. Біля неї була маленька брусована хатинка, розтрощена на друзки. Запах гниття посилився.
— Гаразд, — вимовила Денна, оглядаючи руїни. — Це вже зовсім не видається нешкідливим.
— Ми не знаємо, чи винен у цьому дракус, — зауважив я. — Якщо на це місце напали чандріяни, дракус міг прийти на вогонь і потрощити все, гасячи його.
— Гадаєш, це зробили чандріяни? — спитала вона. — Це суперечить усьому, що я коли-небудь про них чула. Вони мають блискавично нападати, а тоді зникати. Не буває так, що вони приходять, запалюють вогонь, а згодом повертаються, щоб виконати кілька справ.
— Я не знаю, що й думати. Але дві зруйновані хати… — Я заходився прочісувати руїни. — Логічно подумати, що вони якось пов’язані між собою.
Денна різко вдихнула. Я простежив за її поглядом і побачив руку, яка стирчала з-під кількох важких колод.
Я підійшов ближче. Задзижчали мухи, і я трохи прикрив рота, марно намагаючись уберегтися від запаху.
— Він загинув витки зо два тому. — Я нагнувся й підняв купку потрощеного дерева й металу. — Глянь-но на це.
— Принеси це сюди — я й погляну.
Я приніс знахідку до того місця, де стояла Денна. Предмет був поламаний майже до невпізнанності.
— Арбалет.
— Нічого він йому не дав, — зауважила вона.
— Питання ось у чому: звідки в нього взагалі був арбалет? — Я поглянув на його товсту дугу, виготовлену з воронованої сталі. — Це був не якийсь там мисливський лук. Цим убивають людину в броні, перебуваючи на іншому кінці поля. Вони заборонені законом.
Денна пирхнула.
— Такі закони тут не виконуються. Ти ж знаєш.
Я знизав плечима.
— Все одно це був дорогий пристрій. Звідки в людини, що живе в крихітній хатинці з земляною долівкою, арбалет, який коштує десять талантів?
— Може, він знав про дракуса, — припустила Денна, збентежено роззираючись довкола. — Я б зараз була не проти мати арбалет.
Я хитнув головою.
— Дракуси сором’язливі. Вони уникають людей.
Денна відверто поглянула на мене й насмішкувато показала рукою на руїни хати.
— Згадай усіх диких тварин у лісі, — сказав я. — Усі дикі тварини уникають контакту з людьми. Ти вже казала, що взагалі не чула про дракусів. І це не просто так.
— Може, він скажений?
Тут я зупинився.
— Страшно подумати. — Я оглянув сплюндрований пейзаж. — Як узагалі вколошкати таку істоту? І чи може ящірка взагалі сказитися?
Денна почала збентежено переминатися з ноги на ногу, нервово роззираючись довкола.
— Хочеш іще на щось тут подивитися? Бо з мене цього місця досить. Я не хочу бути тут, коли ця істота повернеться.
— Мені здається, що нам треба поховати цього хлопаку по-людськи…
Денна хитнула головою.
— Я не буду залишатися тут так довго. Ми можемо розповісти про це комусь у місті — може, та людина про це подбає. Він може повернутися щохвилі.
— Але чому? — запитав я. — Чому він повертається сюди? — Я показав рукою. — Це дерево мертве вже цілий виток, але оте вирвали з землі всього дні зо два тому…
— Чому це тебе цікавить? — запитала Денна.
— Чандріяни, — твердо сказав я. — Я хочу знати, чому вони сюди прийшли. Чи керують вони дракусом?
— Я не думаю, що вони тут були, — відповіла Денна. — На фермі Мотенів — можливо. Але це лише робота скаженої коровоящірки. — Вона пильно вдивилася в моє обличчя. — Я не знаю, по що ти сюди прийшов. Але не думаю, що ти це знайдеш.
Я хитнув головою й роззирнувся навкруги.
— Мені здається, що це має бути якось пов’язано з фермою.
— На мою думку, ти хочеш, щоб тут був якийсь зв’язок, — м’яко промовила вона. — Але цей хлопака загинув уже давно. Ти сам так сказав. А пам’ятаєш одвірок і корито для води на фермі? — Вона нагнулася й постукала кісточкою одного пальця по одній з колод зруйнованої хатини. Звук вийшов глухим. — І поглянь на арбалет — метал не проіржавів. Їх тут не було.
Я відчув, як у мене обірвалося серце. Я знав, що вона має рацію. У глибині душі я розумів, що хапався за соломинки. Однак я відчував, що здаватися, не спробувавши все можливе, неправильно.
Денна взяла мене за руку.
— Ну ж бо. Ходімо. — Вона всміхнулася й потягнула мене. Її рука була прохолодною й гладенькою. — Є цікавіші заняття, ніж полювання на…
Десь серед дерев пролунав гучний тріск: «хр-рясь-хр-хр-рясь». Денна відпустила мою руку й повернулася в той бік, звідки ми прийшли.
— Ні… — промовила вона. — Ні, ні, ні…
Завдяки раптовій загрозі дракуса я знову зосередився.
— Ми в безпеці, — сказав я, роззирнувшись навкруги. — Він не може вилізти. Заважкий для цього.
— На що вилізти? На дерево? Та він валив їх знічев’я!
— На кручі. — Я показав на прямовисну скелю на краю лісочка. — Уперед…
Ми незграбно побігли до підніжжя скелі, ледь долаючи борозни та перестрибуючи повалені дерева. За нами я почув низький, схожий на грім рев. Я позирнув за плече, але дракус і досі був десь посеред дерев.
Ми дісталися підніжжя скелі, і я заходився шукати таку ділянку, якою могли видертися ми обоє. За довгу гарячкову хвилину ми, вилізши з густих заростів сумаху, знайшли ділянку, на якій земля була сильно перерита. Тут покопався дракус.
— Поглянь! — Денна показала на розлом у скелі, глибоку розколину зо два фути завширшки. Крізь неї могла протиснутися людина, але для величезної ящірки вона була завузькою. Прямовисна скеля була подряпана гострими кігтями, а довкола розритої землі було розкидане потрощене каміння.
Ми з Денною протиснулись у вузьку розколину. Там було темно — єдиним джерелом світла була вузька смужка блакитного неба вгорі. Повзучи, я місцями був змушений повертатися боком, щоб не застрягнути. Коли я прибрав руки зі стін, виявилося, що мої долоні вкриті чорною сажею. Вочевидь, дракус, не маючи змоги прорити собі хід, дихнув вогнем у вузький прохід.
Всього за десяток футів щілина трохи поширшала.
— Тут є драбина, — сказала Денна. — Я полізу вгору. Якщо ця тварюка дихне на нас вогнем, він пройде тут, як дощова вода ринвою.
Вона вилізла, і я подався за нею. Драбина була неоковирна, але міцна, і за двадцять футів ми опинилися на рівній землі. Нас із трьох боків оточував темний камінь, але зруйновану хатину та повалені дерева внизу було чітко видно. Біля скелі стояв дерев’яний ящик.
— Бачиш, що там? — запитала Денна, вдивляючись униз.
— Скажи мені, що я недарма обдер собі коліна під час бігу.
Я почув глухий удар і відчув, як у мене за спиною здійнялася хвиля гарячого повітря. Дракус заревів ще раз, і вузькою щілиною внизу знову пройшов вогонь. Далі раптово пролунав лютий звук, схожий на шкрябання цвяхів по шиферу: дракус шалено задряпав підніжжя скелі.
Денна відверто поглянула на мене.
— Нешкідливий.
— Ми його не цікавимо, — відповів я. — Ти ж бачила. Він дряпав ту стіну ще задовго до того, як ми тут опинилися.
Денна сіла.
— Що це за місце?
— Якийсь оглядовий майданчик, — сказав я. — Звідси видно всю долину.
— Та ясно, що це — оглядовий майданчик, — зітхнула вона. — Я кажу про це місце загалом.