Вона взяла пляшку, а тоді я згадав, що вона порожня. Ми допили її під час обіду.
Я кинувся бігти й ледь подолав вузький прохід. Притьмом видерся по драбині, схопив бурдюк, а тоді спустився й повернувся до маленької ущелини.
Денна сиділа на дні ущелини мертвотно-бліда і з круглими очима. Я пхнув бурдюк їй у руки, і вона захлебтала так швидко, що аж захлинулась, а тоді сплюнула й трохи закашлялась.
Я сунув руку в кострище, глибоко занурив її в попіл і врешті-решт знайшов під ним вуглинки, які не згоріли. Дістав жменьку незгорілого деревного вугілля. Потрусивши рукою, майже позбувся попелу, а тоді сунув їй жменьку чорних вуглинок.
— З’їж оце, — наказав я.
Вона глянула на мене порожніми очима.
— З’їж! — Я потрусив жменею вугілля перед нею. — Якщо ти це не розжуєш і не проковтнеш, я виведу тебе з ладу й запхну його тобі в горлянку! — Я закинув трохи собі в рот. — Поглянь, тут нічого страшного немає. Просто зроби це. — Мій тон пом’якшився, став швидше благальним, аніж наказовим. — Денно, довірся мені.
Вона взяла трохи вугілля й поклала собі в рот. Бліда на виду, зі сльозами на очах, вона розжувала все і, скривившись, запила ковтком води.
— Тут збирають триклятий офалум, — пояснив я. — Який же я ідіот — не помітив цього швидше.
Денна почала щось говорити, але я урвав її.
— Не говори. Їж далі. Стільки, скільки зможеш.
Вона серйозно кивнула, вирячивши очі. Пожувала, трохи закашлялась, але проковтнула вугілля, знову набравши в рот води. Швидко з’їла дванадцять порцій, а тоді знову прополоскала рота.
— Що таке офалум? — тихо запитала вона.
— Наркотик. Це дерева денер. Ти щойно напхала собі повний рот денерового ґлею. — Я сів поруч з нею. У мене трусилися руки. Я поклав їх на ноги й міцно притиснув, аби це приховати.
Вона нічого не відповіла. Про денеровий ґлей знали всі. У Тарбієні закоцюблі трупи солодкожерів, які перестаралися з дозою в провулках і під дверима в Доках, доводилося збирати шкуродерам.
— Скільки ти проковтнула? — запитав я.
— Я просто його жувала, як іриску. — Вона знову зблідла на виду. — У мене ще трохи застрягло в зубах.
Я торкнувся бурдюка.
— Полощи далі.
Вона перекотила воду з однієї щоки до другої, виплюнула й повторила процедуру. Я спробував здогадатися, скільки наркотику потрапило в її організм, але на це впливало надто багато чинників. Я не знав, скільки вона проковтнула, наскільки рафінованим був той ґлей, чи намагалися ті, хто його виробляє, якось його фільтрувати чи очищувати.
Вона ворушила ротом, водночас облизуючи язиком зуби.
— Ну, добре, я чиста.
Я вимушено засміявся.
— Аж ніяк, — заперечив я. — У тебе рот весь чорний. Ти схожа на дитину, яка гралася у вугільній ямі.
— Ти від мене недалеко відбіг, — відповіла вона. — Ти схожий на сажотруса. — Вона потягнулася до мого оголеного плеча. Я, певно, порвав сорочку, зачепившись об каміння, коли мчав по бурдюк із водою. Вона кволо всміхнулась; усмішка зовсім не відобразилася в її переляканих очах. — Чому я напхалася вугілля?
— Деревне вугілля — як хімічна губка, — пояснив я. — Воно всотує наркотичні та отруйні речовини.
Вона трохи посвітлішала.
— Повністю?
Я замислився, чи мені не збрехати, але передумав.
— Здебільшого. Ти прийняла його досить швидко. Воно всотає більшу частину того, що ти проковтнула.
— Скільки?
— Близько шести десятих, — відповів я. — Сподіваюся, що трохи більше. Як ти почуваєшся?
— Я злякана, — зізналася вона. — Наполохана. Але поза тим — жодних змін. — Вона нервово посунулася на місці й поклала руку на липке кружало ґлею, яке я перед цим вибив з її рук. Вона змахнула його й нервово обтерла руку об штани. — Коли ми дізнаємося напевне?
— Я не знаю, наскільки він рафінований, — сказав я. — Якщо він досі сирий, він довше буде проникати у твій організм. Це добре, тому що його дія розтягнеться на триваліший час.
Я намацав пульс у неї на шиї. Він був дуже швидкий, а це мені ні про що не казало. У мене теж був дуже швидкий пульс.
— Поглянь сюди. — Я змахнув піднятою рукою й простежив за її очима. Її зіниці реагували на світло сповільнено. Я поклав руку їй на голову і, начебто зібравшись трохи підняти їй повіку, сильно притиснув палець до синця в неї на скроні. Вона не здригнулася й ніяк не показала, що їй боляче.
— Раніше я гадала, що це я сама вигадую, — промовила Денна, поглянувши на мене. — Але твої очі справді змінюють колір. Зазвичай вони яскраво-зелені, з золотим кільцем довкола серединки…
— Вони в мене від матері, — відповів я.
— Але я за ними стежила. Коли ти вчора зламав ручку насоса, вони стали тьмяно-зеленими, каламутними. А коли свинопас висловився про ру, вони всього на мить потемніли. Я думала, що це лише світло, але тепер бачу, що воно тут ні до чого.
— Я здивований, що ти помітила, — зауважив я. — За все моє життя це відзначив хіба один мій старий учитель. І він був арканістом, а це означає, що помічати — це, у принципі, його робота.
— Ну, помічати все, пов’язане з тобою, — моя робота. — Вона трохи схилила голову набік. — Мабуть, увагу людей відвертає твоє волосся. Воно таке яскраве. Неабияк… неабияк відвертає увагу. А лице в тебе дуже виразне. Ти постійно його контролюєш, навіть поведінку очей. Але не їхній колір. — Вона ледь помітно всміхнулася. — Тепер вони бліді. Як зелений іній. Ти, певно, страшенно боїшся.
— Мені здається, що це — давня добра хіть, — якомога грубішим тоном відповів я. — Нечасто гарна дівчина так близько підпускає мене до себе.
— Ти завжди чудово мені брешеш, — сказала вона та опустила погляд з мене на свої руки. — Я помру?
— Ні, — запевнив я. — Аж ніяк.
— Можеш… — Вона підняла на мене очі й знову всміхнулася; очі в неї були вологі, але сльози з них не текли. — Можеш просто сказати це мені вголос?
— Ти не помреш, — вимовив я та звівся на ноги. — Ходімо, подивімося, чи не пішла вже наша приятелька-ящірка.
Я хотів, аби вона постійно рухалася й перемикала свою увагу на щось інше, тож ми обоє випили ще трохи й повернулися на оглядовий майданчик. Дракус лежав на сонечку і спав.
Я скористався можливістю запхати до своєї дорожньої торби ковдру та сушене м’ясо.
— Раніше мені було соромно красти в мертвих, — зізнався я. — Але зараз…
— Принаймні тепер ми знаємо, чому він ховався в такій глушині з арбалетом, оглядовим майданчиком і взагалі, — промовила Денна. — Невелику таємницю розгадано.
Я почав зав’язувати свою торбу, але тоді, спохопившись, поклав до неї і стріли для арбалета.
— А це навіщо? — запитала вона.
— Вони коштують грошей, — сказав я. — Я заборгував одній небезпечній людині. Мені стане у пригоді кожен гріш… — замислившись, я поступово замовк.
Денна подивилася на мене, і я зрозумів, що вона дійшла того ж висновку.
— Знаєш, скільки коштувала б така кількість ґлею? — запитала вона.
— Та ні, — промовив я, думаючи про тридцять ночов, на кожних з яких лежить пластина з застиглого внизу чорного липкого ґлею завбільшки з обідню тарілку. — Гадаю, що дуже багато. Шалену суму.
Денна захиталася вперед-назад.
— Квоуте, я сама не знаю, як до цього ставлюся. Я бачила, як дівчата ставали залежними від цієї штуки. Мені потрібні гроші. — Вона гірко розсміялася. — Зараз у мене немає навіть другого комплекту одягу. — Вона явно була стурбована. — Але я не знаю, чи так уже він мені потрібен.
— Я думаю про аптекарів, — швидко сказав я. — Вони б рафінували його й зробили б з нього ліки. Це потужне знеболювальне. Заплатять нам далеко не так добре, як інші люди, але все ж півбуханця…
Денна широко всміхнулася.
— Я була б дуже рада мати півбуханця. Особливо зважаючи на те, що мій загадковий гад-покровитель, судячи з усього, зник.
Ми повернулися в ущелину. Цього разу я, вийшовши з вузького проходу, побачив випарювальні ночви в іншому світлі. Тепер кожні з них відповідали добрій сумі в моїй кишені. Плата за навчання в наступному семестрі, новий одяг, свобода від боргу перед Деві…
Я побачив, що Денна дивиться на ночви з таким само зачудуванням, хоча в неї очі оскліли дещо сильніше, ніж у мене.