— Я б могла рік спокійно жити на ці гроші, — сказала вона. — І ні перед ким не бути зобов’язаною.
Я пішов у повітку з інструментами й узяв по скребку для кожного з нас. Попрацювавши кілька хвилин, ми зібрали всі чорні липкі шматочки в одну грудку завбільшки з солодку диню.
Денна трохи здригнулася, а тоді з усмішкою поглянула на мене. Щоки в неї були рум’яні.
— Мені раптом стало дуже добре. — Вона схрестила руки на грудях і потерла себе руками вгору-вниз. — Дуже-дуже добре. Не думаю, що це я просто подумала про такі великі гроші.
— Це ґлей, — пояснив я. — Те, що він так повільно на тебе подіяв, добрий знак. Якби це сталося швидше, я б захвилювався. — Я серйозно поглянув на неї. — А тепер послухай. Якщо відчуєш якусь важкість у грудях або тобі стане важко дихати, неодмінно скажи мені. Якщо нічого з цього не буде, з тобою все має бути гаразд.
Денна кивнула, а тоді глибоко вдихнула й видихнула.
— Небесний ангелику Ордале, я почуваюся чудово. — Вона глянула на мене з тривогою, але все одно не змогла стримати широкої усмішки. — У мене від цього з’явиться залежність?
Я заперечно хитнув головою, і вона зітхнула з полегшенням.
— Знаєш, що тут найпаскудніше? Мені страшно стати залежною, але мені начхати, що мені страшно. Я ще ніколи так не почувалася. Не дивно, що наш великий лускатий друг постійно ходить сюди по нову порцію…
— Тейлу милосердний, — промовив я. — Я про це й не подумав. Ось чому він намагався продертися сюди. Він відчуває запах ґлею. Він два витки їв дерева, по три-чотири штуки на день.
— Найбільший солодкожер повертається по нову дозу. — Денна засміялася, а тоді на її обличчі відобразився жах. — Скільки дерев залишилося?
— Два чи три, — відповів я, згадуючи ряди порожніх ям і зламаних стовбурів. — Але відколи ми сюди повернулися, він міг з’їсти ще одне.
— Бачив коли-небудь солодкожера, на якого найшов голод? — сказала Денна з ошелешеним обличчям. — Вони ж казяться.
— Я знаю, — відповів я, згадуючи дівчину, яка танцювала голяка в снігу в Тарбієні.
— Як гадаєш, що він зробить, коли дерев не залишиться?
Я добряче замислився.
— Піде шукати нові. І впаде у відчай. А ще він знає, що в останньому місці, де він знайшов дерева, була маленька хатинка, від якої пахло людьми… Нам доведеться його вбити.
— Вбити? — Вона засміялася, а тоді знову притиснула руки до рота. — Не маючи нічого, крім мого гарного голосу та твоєї мужньої відваги? — Вона, хоч і тримала обидві руки біля рота, неконтрольовано захихотіла. — Господи, Квоуте, вибач. Як довго я такою буду?
— Не знаю. Офалум викликає ейфорію…
— Є. — Вона підморгнула мені з широкою усмішкою.
— Далі — маніакальний стан, за досить великої дози — нетривалий делірій, а тоді — виснаження.
— Може, я нарешті просплю всю ніч, — сказала вона. — Не можна всерйоз сподіватися вбити цю тварюку. Чим ти її вбиватимеш? Загостреним дрючком?
— Я не можу просто дозволити їй бігати на волі. До Требона звідси всього миль із п’ять. А ще ближче є невеличкі ферми. Уяви собі, якої шкоди він би завдав.
— Але як? — повторила вона. — Як убити таку істоту?
Я повернувся до крихітної повітки.
— Якщо нам пощастило, то цьому хлопцеві вистачило розуму купити запасний арбалет… — Я почав ритися, викидаючи з дверей різні речі. Лопатки для розмішування, відра, скребки, лопата, знову відра, бочка…
Бочка була десь завбільшки з невеличке барильце елю. Я виніс її з повітки й здер кришку. На дні лежав цератовий мішок із великою клейкою грудкою чорного денерового ґлею, щонайменше вчетверо більшою за ту, яку вже зліпили ми з Денною.
Я витягнув мішок і поклав його на землю, розкривши перед Денною. Вона зазирнула всередину, охнула, а тоді трохи пострибала.
— Тепер я зможу купити собі поні! — засміялася вона.
— Стосовно поні не знаю, — мовив я, зробивши певні підрахунки в голові. — Але гадаю, що, перш ніж ми поділимо гроші, тобі слід купити добру напіварфу. А не якусь там понуру ліру.
— Так! — вигукнула Денна й кинулася до мене з несамовитими радісними обіймами. — А тобі ми купимо… — Вона з цікавістю поглянула на мене; її замурзане обличчя при цьому відділяло від мого лише кілька дюймів. — Що ти хочеш?
Перш ніж я встиг щось сказати чи зробити, заревів дракус.
Розділ сімдесят восьмий
Отрута
Рев дракуса нагадував звук сурми, якщо уявити собі сурму завбільшки з будинок — таку, що складається з каменю, грому та розтопленого свинцю. Я відчув його не в грудях. Я відчув його в стопах, коли від нього задрижала земля.
Від цього реву ми різко підскочили. Деннина потилиця врізалася мені в ніс, і я захитався, осліпши від болю. Денна цього не помітила, бо тут-таки заточилася й упала, перетворившись на безвільний реготливий клубок рук і ніг.
Допомігши Денні підвестися, я почув удалині якийсь хряскіт, і ми обережно повернулися на оглядовий майданчик.
Дракус… дурів, скачучи, як п’яний собака, і перекидаючи дерева, як хлопчисько валить кукурудзиння на полі.
Я затамував подих і побачив, як він підійшов до древнього дуба, столітнього й кремезного, як сірокамінь. Дракус став дибки й наліг передніми ногами на одну з нижчих гілок, ніби бажаючи видертися. Гілка, яка була завбільшки з ціле дерево, практично вибухнула.
Дракус став дибки знову й добряче наліг на дерево. Дивлячись, я не сумнівався, що він ось-ось нахромиться на зламану гілку, але зазублений спис із твердого дерева розлетівся на друзки, ледь прим’явши йому груди. Дракус врізався в стовбур. Він не зламався, але розколовся з громоподібним звуком.
Дракус кидався навсібіч, скакав і падав, качався на гострому, зазубленому камінні. Гикнув, видихнувши величезний язик полум’я, і знову атакував розколотий дуб, ударивши його головою, схожою на гігантський тупий клин. Цього разу він повалив дерево; коріння дерева різко вийшло з землі, і навсібіч полетіли ґрунт і камінь.
У мене на думці було тільки одне: намагатися заподіяти шкоду цій істоті марно. Вона застосовувала до самої себе таку силу, на яку я й не сподівався здобутися.
— Нам його ніяк не вбити, — сказав я. — Це було б усе одно що намагатись атакувати грозу. Як би ми могли йому нашкодити?
— Нам треба приманити її з-за кручі, — спокійно запропонувала Денна.
— Вона? — перепитав я. — Чому ти думаєш, що це — вона?
— А чому ти думаєш, що це — він? — відповіла вона, а тоді хитнула головою, наче очищуючи її. — Не зважай, це не має значення. Ми знаємо, що його приваблюють вогні. Ми просто розведемо вогонь і звісимо його з гілки. — Вона показала на кілька дерев, які звішувалися з кручі внизу. — Тоді, коли він помчить його гасити… — Вона зобразила обома руками падіння.
— Гадаєш, йому хоч це нашкодить? — із сумнівом запитав я.
— Ну, — заговорила Денна, — коли мураху змітають зі столу, з нею нічого не стається, хоча для мурахи це, напевно, все одно що впасти з кручі. Але якби хтось із нас зіскочив з даху, ми постраждали б, оскільки ми важчі. Логічно, що більші істоти падають іще жорсткіше. — Вона пильно подивилася на дракуса внизу. — А навряд чи можна бути більшим за нього.
Звісно, вона мала рацію. Вона говорила про квадратно-кубічний коефіцієнт, хоч і не знала, як це називається.
— Так він має принаймні дістати ушкодження, — продовжила Денна. — Далі ми б, наприклад, могли скинути на нього каміння абощо. — Вона поглянула на мене. — Що таке? З моєю ідеєю щось не так?
— Це не вельми героїчно, — зневажливо промовив я. — Я сподівався на щось трохи цікавіше.
— Ну, свій обладунок і бойового коня я забула вдома, — сказала вона. — Ти просто засмутився через те, що твій великий університетський мозок не зміг додуматися, що робити, а мій план блискучий. — Вона показала назад, на ущелину з крутими стінами. — Вогонь розведемо в якихось із тих металевих ночов. Вони широкі, мілкі, і вони заберуть жар. У тій повітці був якийсь канат?