— Я… — Я вкотре відчув, як у мене всередині все обривається. — Ні. Не думаю.
Денна погладила мене по руці.
— Не треба так. Коли він піде, ми пошукаємо на руїнах хати. Б’юсь об заклад, що там є якийсь канат. — Вона поглянула на дракуса. — Чесно кажучи, я її розумію. Мені теж хочеться бігати й на щось стрибати.
— Це той маніакальний стан, про який я говорив, — відповів я.
За чверть години дракус пішов із долини. Лише після цього ми з Денною вибралися зі своєї схованки; я ніс свою дорожню торбу, а вона — важкий цератовий мішок, в якому лежав увесь ґлей, який ми знайшли, майже цілий бушель.
— Дай мені свій приваб-камінь, — сказала вона, поставивши мішок. Я передав його. — Знайди якийсь канат. А я піду відшукаю тобі подарунок. — Вона легко подалася геть, а за нею полетіло її темне волосся.
Я швидко обшукав хату, дихаючи якомога рідше. Знайшов сокиру, битий посуд, бочку червивого борошна, запліснявілий солом’яний матрац, клубок шпагату, але каната не знайшов.
Денна радісно скрикнула серед дерев, підбігла до мене та втиснула мені в руку чорну лусочку. Вона була тепла від сонця, трохи більша за її лусочку, але радше овальна, ніж схожа на краплю.
— Красно дякую, пані.
Усміхаючись на весь рот, вона зробила чарівний реверанс.
— Канат?
Я показав клубок грубого шпагату.
— Найближче до нього, що я зміг знайти. Вибач.
Денна насупилась, а тоді махнула на це рукою.
— Ну, гаразд. Ти вивчав в Університеті якусь дивну й чудову магію? Якісь темні сили, які краще не чіпати?
Я перевернув лусочку в руках і замислився над цим. У мене був віск, а з цієї лусочки зв’язок вийшов би не гірший, аніж з волосини. Я міг би зробити модель дракуса, але що далі? Істота, яка спокійно відпочиває на вугіллі, й оком не змигне, якщо припекти їй ноги.
Але з лялькою можна робити й дещо страшніше. Таке, про що добрий арканіст не має думати взагалі. Маніпуляції зі шпильками й ножами, від яких з людини точиться кров, навіть якщо вона десь далеко. Справжнє зловживання.
Роздумуючи про це, я поглянув на лусочку у своїй руці. Вона здебільшого складалася з заліза й посередині була товща за мою долоню. Я не знав, чи зміг би проникнути під луску й нашкодити цій істоті, навіть послуговуючись лялькою й енергією з розпаленого багаття.
Найгіршим же було те, що, спробувавши, я б не дізнався, чи вийшло в мене. Мені нестерпно було уявляти, як я сиджу без діла біля якогось багаття, встромляючи шпильки у воскову ляльку, тим часом як за кілька миль від мене оскаженілий від наркотику дракус качається на підпалених руїнах ферми, що належала геть безневинній родині.
— Ні, — сказав я. — Мені не згадуються ніякі чари.
— Ми можемо піти до констебля й попросити його послати з десяток чоловіків із луками застрелити величезну, завбільшки з будинок, драконокурку, що сказилася від наркотику.
Раптом до мене дійшло.
— Отрута, — сказав я. — Нам доведеться його отруїти.
— У тебе є при собі дві кварти миш’яку? — скептично запитала вона. — Цього б хоч вистачило такому велетневі?
— Не миш’яку. — Я злегка копнув цератовий мішок.
Вона опустила погляд.
— Ой, — зажурилася вона. — А як же мій поні?
— Мабуть, доведеться тобі обійтися без поні, — відповів я. — Але на твою напіварфу нам усе одно вистачить. Власне, я впевнений, що за дракусову тушу ми зможемо виручити ще більше. Луска коштуватиме дуже дорого. А натуралісти в Університеті зрадіють можливості…
— Тобі не треба мене вмовляти, — промовила вона. — Я знаю, що так треба. — Поглянувши на мене, вона широко всміхнулася. — До того ж ми станемо героями й заб’ємо дракона. Його скарб — це лише приємний додаток.
Я засміявся.
— Тоді добре, — сказав я. — Гадаю, нам слід повернутися до пагорба з сірокаменями й заманити його туди багаттям.
Денна явно спантеличилася.
— Чому? Ми знаємо, що він повернеться сюди. Чому б нам не просто отаборитися тут і не зачекати?
Я хитнув головою.
— Поглянь, скільки тут ще дерев денер.
Вона роззирнулася довкола.
— Він усі поїв?
Я кивнув.
— Якщо ми вб’ємо його сьогодні ввечері, то зможемо до настання ночі повернутись у Требон, — пояснив я. — Мені набридло спати надворі. Я хочу помитись у ванні, поїсти гарячого й лягти в справжню постіль.
— Знову брешеш, — весело сказала вона. — Подача в тебе вже краща, але я тебе бачу наскрізь, як неглибокий струмок. — Вона тицьнула мене в груди пальцем. — Скажи мені правду.
— Я хочу доправити тебе назад до Требона, — зізнався я. — Просто на той випадок, якщо ти з’їла забагато ґлею. Я б не став довіряти жодному з тутешніх лікарів, але в них, мабуть, є якісь ліки, якими я міг би скористатися. Це про всякий випадок.
— Мій герой. — Денна всміхнулася. — Ти милий, але я почуваюся нормально.
Я потягнувся й сильно тицьнув її у вухо кінчиком пальця.
Вона з обуреним виразом обличчя піднесла руку до скроні.
— Ой… ох. — Вона якось спантеличилася.
— Зовсім не боляче, так?
— Ні, — сказала вона.
— Ось тобі правда, — серйозно заговорив я. — На мою думку, у тебе все буде гаразд, але я в цьому не впевнений. Я не знаю, скільки ще тієї речовини проникає у твій організм. За годину я розумітиму це краще, але якщо щось піде не так, я волів би бути на годину шляху ближче до Требона. Тоді мені не доведеться нести тебе так далеко. — Я поглянув їй просто у вічі. — Я не легковажу життям людей, які мені небайдужі.
Вона вислухала мене з похмурим обличчям. Тоді на її личку знову розквітла широка усмішка.
— Мені подобається твоя мужня відвага, — заявила вона. — Прояви її ще.
Розділ сімдесят дев’ятий
Солодкі слова
Ми повернулися до пагорба з сірокаменями години за дві. Це сталося б швидше, якби в Денни не посилювався маніакальний стан: її надмірна енергійність швидше заважала, ніж допомагала. У неї легко розпорошувалась увага, і вона часто поривалася втекти, побачивши щось цікаве.
Ми перейшли той самий струмочок, який переходили раніше, і, хоча води в ньому було щонайбільше по кісточки, Денна наполягла, що нам потрібно скупатися. Я трохи обмився, а тоді відійшов на безпечну відстань і прослухав кілька не надто пристойних пісень у її виконанні. Також вона кілька разів досить відверто запросила мене зайти у воду разом з нею.
Я, безумовно, тримався осторонь. Людей, що користаються з жінок, які не повністю себе контролюють, називають по-різному, і жодне з цих слів мене ніколи не стосуватиметься.
Коли ми дісталися вершини пагорба з сірокаменями, я знайшов застосування надмірній енергійності Денни й послав її по хмиз, а сам тим часом виклав кострище, ще більше за попереднє. Що більше багаття, то швидше воно привабить дракуса.
Я сів біля цератового мішка й відкрив його. Від ґлею пішов землистий запах — солодкий, димний, як від перегною.
Денна повернулася на вершину пагорба та опустила оберемок хмизу.
— Скільки його тобі знадобиться? — спитала вона.
— Я ще не визначився, — відповів я. — Доведеться діяти навмання.
— Просто віддай йому весь, — запропонувала Денна. — Береженого Бог береже.
Я заперечно хитнув головою.
— Заходити так далеко не потрібно. Це б було звичайним марнотратством. До того ж рафінований ґлей — потужне знеболювальне. Ці ліки придалися б людям…
— …а тобі придалися б гроші, — закінчила Денна.
— Придалися б, — визнав я. — Але я, правду кажучи, більше думав про твою арфу. Ти в тій пожежі втратила ліру. Я знаю, як воно — не мати інструмента.
— Чув коли-небудь історію про хлопчика з золотими стрілами? — запитала Денна. — У дитинстві вона постійно мене бентежила. Щоб вистрілити в когось золотою стрілою, треба дуже сильно хотіти його вбити. Можна ж просто лишити собі золото й піти додому, так?
— Це, безперечно, новий погляд на цю історію, — промовив я й опустив погляд на мішок. Я здогадувався, що за таку кількість денерового ґлею аптекар заплатить щонайменше п’ятдесят талантів. А може, й цілу сотню, залежно від того, наскільки він рафінований.