Розділ вісімдесятий
Дотик до заліза
Я лежав без сну й відчував легке дихання Денни в себе на руці. Я б не міг заснути, навіть якби хотів. Її близькість наповнила мене тріскотливою енергією, притлумленим теплом, негучним монотонним гудінням. Я лежав і не спав, смакуючи це, і кожна мить тоді була безцінна, як коштовний камінь.
Нараз я почув десь на віддалі тріск зламаної гілки. Тоді ще раз. Раніше мені хотілося лише одного — щоб дракус поквапився до нашого вогню. Тепер я віддав би свою правицю, щоб він тільки пішов своєю дорогою ще на п’ять хвилин.
Але він таки прийшов. Я заходився обережно відхилятися від Денни. Вона не прокинулась і майже не ворухнулася.
— Денно. — Я злегка потрусив її; тоді потрусив сильніше. Нічого. Я не здивувався. Мало що може бути глибшим за сон солодкожера.
Я закутав її в ковдру. Тоді поставив свою дорожню торбу з одного боку, а цератовий мішок — з другого, наче обрамлення. Покотившись уві сні, вона вперлася б у якийсь із цих предметів, не підкотившись до краю сірокаменя.
Я перейшов до іншого боку каменя й глянув на північ. Угорі й досі були густі хмари, тож поза колом світла від багаття мені нічого не було видно.
Я обережно намацав пальцями відрізок шпагату, який поклав упоперек сірокаменя. Другий його кінець був прив’язаний до зробленої з каната ручки дерев’яного відра внизу, посередині між багаттям і сірокаменями. Найбільше я боявся, що дракус випадково роздушить відро, не занюхавши його. У такому випадку я збирався відтягнути відро в безпечне місце, а тоді викинути його знову. Денна посміялася з мого плану й назвала його курколовлею.
Дракус вийшов на вершину пагорба, з шумом продершись крізь кущі. Зупинився він, ледве зайшовши в коло світла. Його темні очі світилися червоним, і його луска теж почервоніла. Він глухо пихнув і почав ходити колами довкруж багаття, повільно хитаючи головою вперед-назад. Видихнув широкий язик полум’я — як я почав здогадуватися, чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.
Він кинувся до нашого вогню. Я, хоч і стежив за ним досить довго, усе ж здивувався тому, як швидко може пересуватися ця величезна тварина. Він загальмував біля вогню, знову пихнув, а тоді посунув на відро.
Хоча відро й було виготовлене з міцного дерева й розраховане щонайменше на два галони, біля масивної голови дракуса воно здавалося крихітним, як чайна чашка. Він понюхав іще раз, а тоді перекинув відро, тицьнувши його носом.
Відро покотилось, описавши півколо, але я щільно напхав туди липкого ґлею. Дракус зробив іще один крок, іще раз пихнув і взяв у рот усе відро.
Мені настільки полегшало на серці, що я мало не забув відпустити шпагат. Він вирвався в мене з рук, коли дракус трохи пожував відро, розчавивши його масивними щелепами. Тоді він закивав головою, проштовхуючи липку масу собі в горлянку.
Я щиро зітхнув із полегшенням і сів, а тоді подивився, як дракус ходить довкола багаття. Він щедро дихнув синім полум’ям — один раз, а потім ще один, тоді повернувся й почав качатись у багатті, звиваючись і вминаючи його в ґрунт.
Щойно від багаття не лишилося й сліду, дракус розпочав усе спочатку. Він відшукував розкидані залишки багаття, качався на них, доки вони не згасали, а тоді їв хмиз. Я мало не уявляв собі, як кожен новий патик або пеньок, що він їх ковтає, проштовхує денеровий ґлей далі йому в горлянку, розмішує його, роздирає, змушує його розчинятися.
Я чверть години дивився, як він добиває вогонь. Раніше я сподівався, що до цього часу дія ґлею стане помітною. Наскільки я здогадувався, він зжер уже шість смертельних доз. Він мав швидко проминути початкові стадії — ейфорію й маніакальний стан. Далі — делірій, параліч, кома й смерть. За моїми підрахунками, це мало завершитися протягом години, може, навіть швидше.
Дивлячись, як він душить розсіяне полум’я, я несподівано відчув сильний жаль. Ця тварина була величною. Вбивати її мені не хотілося ще більше, ніж згайнувати таку кількість офалуму, за яку дали б шістдесят із лишком талантів. Але було очевидно, що сталося б, якби все йшло своїм плином. Я не хотів обтяжувати собі совість загибеллю безневинних людей.
Невдовзі він перестав їсти. Тепер він просто качався по розкиданих гілках, гасячи їх. Тепер він рухався енергійніше — отже, денер почав діяти. Він заревів негучним і низьким голосом. Р-р-р. Р-р-р. Синє полум’я. Кульбіт. Р-р-р. Кульбіт.
Нарешті від кострища залишилася тільки яма, в якій виблискували вуглинки. Дракус, як і раніше, влаштувався на ньому й ліг, загасивши все світло на пагорбі.
Якусь мить він лежав там тихо. Тоді знову заревів. Р-р-р. Р-р-р. Полум’я. Він ще більше занурив черево у вугілля, наче соваючись. Якщо так у нього починався маніакальний стан, то він, як на мене, починався надто повільно. Раніше я сподівався, що до цього часу він уже буде близький до делірію. Невже я надто скромно оцінив потрібну дозу?
Поки мої очі повільно пристосовувалися до темряви, до мене дійшло, що є ще одне джерело світла. Спершу мені здалося, ніби хмари зникли й це позирає з виднокраю місяць. Але відвернувшись від дракуса й поглянувши собі за спину, я побачив правду.
У Требоні, щонайбільше за дві милі на південний захід від нас, палахкотів вогонь. Не просто тьмяне світло свічок у вікнах — там повсюди скакали високі язики полум’я. На мить мені здалося, ніби місто палає.
Тоді до мене дійшло, що там відбувається: свято врожаю. У центрі містечка було високе багаття, а біля будинків палали менші, за якими люди, певно, частували сидром натомлених робітників. Вони пили й кидали в багаття своїх блукальців. Опудала з пшеничних снопів, з копиць ячменю, з соломи, з полови. Опудала, які мають яскраво й раптово спалахувати під час ритуалу на честь закінчення року. Вважалося, що це віднаджує демонів.
Позаду себе я почув рев дракуса. Опустив на нього погляд. Він, як і я, дивився не на Требона, а на темні кручі на півночі.
Я людина не релігійна, але зізнаюся: тоді я молився. Я всерйоз молився Тейлу та всім його янголам, благаючи, щоб дракус здох, просто тихенько поринув у сон і пішов, не повернувшись і не побачивши вогні міста.
Я чекав кілька довгих хвилин. Попервах я гадав, що дракус заснув, але коли мій зір загострився, я побачив, як його голова невпинно хитається вперед-назад, уперед-назад. Мої очі дедалі більше призвичаювалися до темряви, а вогні Требона, здавалося, усе яскравішали. Відколи він зжер ґлей, минуло півгодини. Чому він ще не здох?
Я хотів скинути решту ґлею, але не наважувався цього зробити. Повернувшись до мене, дракус повернувся б на південь, до міста. Навіть якби я кинув у нього перед носом мішок ґлею, він міг би розвернутися й знову вмоститися на багатті. Можливо, якщо…
Тут дракус заревів — як і раніше, низьким і сильним голосом. Я не сумнівався, що його почули в Требоні. Я б не здивувався, якби дізнався, що його почули в Імрі. Я позирнув на Денну. Вона ворухнулась уві сні, але не прокинулася.
Дракус підскочив із кострища, достоту як пустотливе цуценя. Де-не-де ще виблискували жаринки; цього світла мені вистачало, щоб бачити, як цей велетень викачується й перекидається. Кусає повітря. Повертається…
— Ні, — промовив я. — Ні, ні, ні.
Він поглянув у бік Требона. Я бачив, як полум’я розведених у містечку багать, танцюючи, відображається в його величезних очах. Він ще раз видихнув широкою дугою синє полум’я. Він уже робив так — чи то вітаючись, чи то викликаючи на бій.
А тоді він побіг, помчав схилом із шаленим завзяттям. Я чув, як він суне й рветься крізь дерева. Знову рев.
Я ввімкнув свою симпатичну лампу і, підійшовши до Денни, грубо її потрусив.
— Денно. Денно! Негайно вставай!
Вона ледве заворушилася.
Я підняв їй повіку й перевірив її зіниці. У них уже не було колишньої млявості — вони швидко зменшилися на світлі. Отже, денеровий ґлей нарешті вийшов з її організму. Це було звичайне виснаження, та й усе. Я просто для певності підняв їй обидві повіки й знову посвітив.
Так. Із зіницями в неї все було гаразд. У неї все було гаразд. Неначе на підтвердження моєї думки, Денна скривилася й відсахнулася від світла, пробурчавши щось нерозбірливе й однозначно нежіночне. Усього я не розібрав, але там не раз прозвучали слова «збоченець» і «здрисни».