— Послухай, останніх кілька днів мене дуже роздратувала, голова болить так, що тобі й розуму не стане таке уявити, а ще в мене є друг, який, можливо, потрапив у халепу. — Я пильно, з крижаним спокоєм подивився на нього. — Мені аж ніяк не хочеться якоїсь неприємної ситуації. Тож я уклінно тебе прошу: дай мені те, про що я попросив. — Я дістав гаманець. — Будь ласка.
Він поглянув на мене; його обличчя мало-помалу набуло гнівного виразу.
— Ах ти ж малий язикатий довбограй. Якщо ти не проявиш до мене трохи поваги, я тебе посадовлю та прив’яжу до стільця, доки не прийде констебль.
Я кинув на шинквас залізний драб, міцно затиснувши в кулаці ще один.
Він сердито поглянув на монету.
— Це ще що таке?
Я зосередився й відчув, як моєю рукою почав розповсюджуватися холодок.
— Це твої чайові, — відповів я, тим часом як від драба почала здійматися тоненька закручена цівочка диму. — За швидке й ґречне обслуговування.
Лак довкола драба взявся бульбашками, і довкола залізячки утворилося чорне кільце вугілля. Чолов’яга нажахано витріщився на нього без жодного слова.
— Тепер принеси мені те, про що я попросив, — наказав я, дивлячись йому в очі. — А ще — бурдюк із водою. Бо інакше я спалю цей заклад у тебе на очах і станцюю на його згарищі та на твоїх обвуглених липких кістках.
Я вийшов на вершину пагорба з сірокаменями, несучи повну торбу. Я був босий, задиханий, а моя голова пульсувала від болю. Денни ніде не було видно.
Швидко обшукавши навколишню місцевість, я знайшов усі свої розкидані речі там, де їх залишив. Обидві ковдри. Бурдюк для води був майже порожній, але поза тим усе було на місці. Денна неначе просто відійшла за покликом природи.
Я зачекав. Я чекав довше, ніж було доцільно. Тоді я гукнув її — спершу тихо, тоді голосніше, хоча мені від крику починала боліти голова. Нарешті я просто сів. Думалося мені лише про одне: Денна ходить десь сама, мучиться від болю, від спраги й не знає, куди їй іти. Що ж вона подумала?
Відтак я трохи поїв, намагаючись зрозуміти, що можна зробити далі. Я замислився, чи не відкоркувати пляшку з вином, але знав, що це — кепська ідея, бо в мене, без сумніву, був легкий струс мозку. Я відігнав від себе дурнуватий страх, що Денна могла в стані делірію забрести до лісу, а я маю піти її шукати. Я замислився, чи не варто запалити багаття, щоб вона його побачила й повернулася…
Але ні. Я знав, що вона просто зникла. Прокинулася, побачила, що мене немає поруч, і пішла. Вона сама про це сказала, коли ми пішли з требонського шинку. «Якщо я десь не потрібна, я звідти йду. Усе інше я можу надолужити дорогою». Вона подумала, що я її покинув?
Хай там як, я нутром відчував, що вона пішла звідти вже давно. Я склав дорожню торбу. Далі, просто на той випадок, якщо я помилився, написав записку, в якій пояснив, що сталося, і повідомив, що протягом дня чекатиму на неї в Требоні. Я написав її ім’я вуглинкою на одному з сірокаменів, а тоді намалював стрілку донизу, вказавши, де я залишив усі принесені харчі, пляшку води та одну ковдру.
Тоді я пішов. Настрій у мене був препаскудний. Мої думки не були ні ніжними, ні лагідними.
Коли я повернувся до Требона, над містом збиралися сутінки. Я трохи обережніше, ніж зазвичай, виліз на дах. Я не міг довіряти своїй рівновазі ще кілька днів, поки моя голова не відновилася.
Проте видертися на дах шинку й забрати звідти свої черевики все одно було неважко. З цього даху містечко в тьмяному світлі здавалося похмурим. Передня половина церкви повністю обвалилася, і майже третина містечка постраждала від вогню. Деякі будівлі були лише обпалені, але від інших залишився хіба що попіл. Хоч як я старався, вогонь, вочевидь, розбушувався після того, як я впав і знепритомнів.
Глянувши на північ, я побачив вершину пагорба з сірокаменями. Я сподівався побачити мерехтіння вогню, але там, звісно, не було нічого.
Я виліз на плаский дах ратуші й видерся драбиною до резервуара. Він був майже порожній. На дні, значно нижче за те місце, де я прип’яв ножем до його стінки обгорілу ґонтину, мерехтіла вода завглибшки кілька футів. Це пояснювало теперішній стан містечка. Коли поверхня води опустилася нижче за мою сиґалдричну імпровізацію, вогонь спалахнув знову. І все ж вона сповільнила хід подій. Якби не це, можливо, від міста б геть нічого не лишилося.
У шинку збиралася попити та попліткувати величезна кількість похмурих, перемазаних сажею людей. Мого насупленого друга ніде не було видно, але довкола шинквасу зібралася якась компанія, що захоплено обговорювала щось побачене.
Були там і бургомістр із констеблем. Помітивши мене, вони одразу погнали мене до окремої кімнати на розмову.
Я був мовчазний і похмурий, а після подій останніх кількох днів мене не надто лякав авторитет двох підтоптаних стариганів. Вони це помітили й тому нервували. Мені боліла голова й не хотілося щось пояснювати, і я цілком спокійно витримував незручну тишу. Через це вони досить багато говорили, а своїми запитаннями розповіли мені більшу частину того, що я хотів знати.
На щастя, містечко постраждало мало. Через свято врожаю тоді ніхто не спав. Залишилося дуже багато синців, обпаленого волосся, і чимало людей надихалися диму, але, якщо не брати до уваги кількох сильних опіків і хлопаки, якому на руку впала колода, мені, судячи з усього, дісталося найбільше.
Вони абсолютно точно знали, що дракус був демоном. Величезним чорним демоном, який дихав вогнем і отрутою. Якщо в цьому хтось трішечки сумнівався, то цей сумнів зник, коли тварюку вбило залізо самого Тейлу.
Також після цього всі погодилися з тим, що демонічне чудисько ще й зруйнувало ферму Мотенів. Висновок закономірний — щоправда, геть неправильний. Спробувавши переконати когось із місцевих у чомусь іншому, я б безглуздо змарнував час.
Мене знайшли непритомним на залізному колесі, що вбило демона. Місцевий коновал підлатав мене як умів і, не знаючи про надзвичайну товщину мого черепа, висловив серйозні сумніви в тому, що я коли-небудь отямлюся.
Попервах усі вважали, що я — лише очевидець, якому не поталанило, або що я якимось робом відірвав колесо від церкви. Однак моє чудесне одужання в поєднанні з тим, що я пропік дірку в шинквасі на першому поверсі, змусило людей нарешті звернути увагу на те, про що весь день говорили один хлопчина та одна стара вдова: коли старий дуб зайнявся, наче смолоскип, вони побачили, як хтось стоїть на даху церкви. Цю постать освітлював вогонь унизу. Вона підняла руки перед собою — можна було подумати, ніби вона молиться…
Врешті-решт настала така мить, коли бургомістрові та констеблеві вже не було чим заповнити тишу, і вони просто сиділи й збентежено поглядали то на мене, то один на одного.
Мені спало на думку, що вони бачили не нужденного обідранця, що сидів навпроти них. Вони бачили таємничу побиту постать, яка вбила демона. Я не бачив жодної причини переконувати їх у чомусь іншому. Власне, мені вже давно мало якось поталанити в цій історії. Якщо вони вважали мене якимось героєм або святим, то це надавало мені корисний важіль впливу.
— Що ви зробили з тілом демона? — запитав я, і вони помітно розслабилися. До цього я вимовив щонайбільше з десяток слів, на більшість їхніх обережних запитань відповідаючи похмурим мовчанням.
— Про це не турбуйтеся, пане, — відповів констебль. — Ми знали, що з ним робити.
У мене всередині все стиснулося, і я здогадався, перш ніж вони мені розповіли: його спалили й закопали. Ця істота була науковим дивом, а вони спалили й закопали її, наче сміття. Я знав канцелярів-натуралістів з Архівів, які б відтяли собі руки, щоб тільки повивчати таку рідкісну істоту. Я навіть сподівався в глибині душі, що, може, запропонувавши їм таку можливість, знову здобуду доступ до Архівів.
А ще — луска й кістки. Сотні фунтів денатурованого заліза, за яке алхіміки билися б між собою…
Бургомістр радо закивав і проспівав:
— Яму два на десять рить. Горобина, ясен, в’яз. — Він прокашлявся. — Тільки яму, звісно, довелося вирити більшу. До цього доклалися всі по черзі, щоб упоратися якнайшвидше. — Він підняв руку, гордо демонструючи кілька свіжих пухирів.